10 месяцев назад
Нету коментариев

Sorry, this entry is only available in
Украинский
На жаль, цей запис доступний тільки на
Украинский.
К сожалению, эта запись доступна только на
Украинский.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Територія Львівщини поширюється на геоморфологічні області Волино-Поділля, Передкарпаття, Зовнішніх Карпат та Вододільно-Верховинських Карпат.

Волино-Подільська височина поділяється на три підобласті: Волин­ська височина, Внутрішня рівнина Верхнього Бугу і Стиру і Подільська височина. У межах Львівщини міститься південно-західна частина Волин­ської височини, яка відома під назвою Сокальського пасма (рис. 5).

Геоморфологічна схема Львівської області...

Геоморфологічна схема Львівської області…

У межах підобласті Внутрішньої рівнини Верхнього Бугу і Стиру основою рельєфу є верхньокрейдяні відклади (мергелі), покриті зандрово-алювіальними осадами. Лише в районі Батятицьких останців збереглися неогенові пісковики, що свідчить про наявність у минулому третинного покриву на цій території. Знищення його відбулося протягом тривалого періоду континентальної денудації у післянижньосарматський час.

У підобласті розрізняють декілька геоморфологічних районів.

  1. Зандрово-алювіальна рівнина Рати. Широкі долини Рати і Солокії (притоки Бугу) заповнені піщаними товщами, під якими залягає сенонський водотривкий мергель. У пісках трапляються валун­чики порід північного походження, відкладені талими водами, що випли­вали від краю льодовика, який покривав прилеглі висоти Розточчя, захід­ну частину Сокальського пасма. Ці ж льодовикові води розширили долини Рати і Солокії. Новіші дані свідчать про окський (краківський) вікзледеніння.
  2. Буго-Стирська межи річна хвиляста рівнина. Являє собою частину Головного європейського вододілу, де верхньокрей­дова поверхня дещо підвищена і часто відслонена. На північ від Радехо­ва висоти досягають276мПереважний тип рельєфу — денудаційний.
  3. Бродівська зандрова рівнина. Поверхня являє собою плоску, піщану, заболочену в долинах рік місцевість. Поширені також ділянки, що складаються з глинистих і глинисто-вапнякових порід. В око­лицях м. Броди розвинені піщано-горбисті форми, закріплені лісовою рослинністю.
  4. Грядове Побужжя. Складається з шести гряд, які простя­гаються від Розточчя і Львівського плато в східно-південно-східному на­прямку до долини Західного Бугу. З півночі на південь йдуть Смереків­ська, Куликівська (або Дорошівська) з Яричівським валом, Грядецька, Малехівська (або Дублянська), Винниківська і Дмитровицька (або Чи­жиківська) гряди. Вони поділені широкими (1—3км)плоскими, частково заболоченими долинами з невеликими річечками, що аж ніяк не від­повідають ширині долин.

В основі гряд залягають верхньокрейдові породи, підняття поверхні яких (хоч і не всюди) збігається з підняттям гряд. На крейдових мергелях лежать піщано-мулисті відклади і суглинки (місцями потуж­ність їх перевищує 10 м).

Помітна невідповідність сучасних русел потоків і широких міжгрядових долин вказує на інтенсивний розмив у минулому. Надкрейдові четвертинні суглинки також свідчать про акумулятивні процеси, які від­бувалися перед фазою ерозії.

Підобласть Подільської височини в межах Львівщини включає чотири геоморфологічні райони.

  1. Дуже розчленована скульптурна височина Опіл­ля (В розділі «Природні райони Львівської області» обгрунтована інша назва цього району: Західно-Подільське горбогір’я). Заходять сюди північна і західна частини району. Горбисті пасма мають типовий напрямок з північного заходу на південний схід, хоча останній місцями значно відхиляється. Вершини пасм і горбів округлені, пластові форми відсутні. Опілля розчленоване широкими заплавними долинами рік Золотої Липи, Гнилої Липи, Свіржу, Бібрки, Кривулі, Зуб­ри, Щирця і численними долинами рік-притоків. їх використали для проведення залізниць і шосейних доріг.
  2. Гологоро-Кременецьке горбогір’я з прилеглими останцевими групами. У межах Львівщини включає Гологори і Вороняки (У розділі «Природні райони Львівської області» замість «Вороняки» запропоновано назву «Верхобузьке пасмо», оскільки с. Вороняки, за яким названо горбогірне пасмо на схід від м. Золочева, розташоване на захід від цього міста, тобто у Гологірському горбогір’ї), які обриваються біля рівнини Верхнього Бугу і Стиру уступом 150—200м.Вздовж вододільної смуги розміщені і найбільші висоти Хом (440 м), Камула (472 ЛІ), Кам’яна гора (432 м), Замчисько (452 м), Вапнярка (467 м). Поверхня верхньокрейдових сірих мергелів піднята до 380—400 м. Останні покриті міоценовими пісками і піско­виками. Вододільне горбогір’я перетинають сідловини — прохідні долини між верхів’ями притоків Дністра і Західного Бугу. З боку Побужжя у схил наче «затоки» врізуються зниження у районі с. Гологори, м. Золочева (Золочівська улоговина). Широка Колтівська улоговина лежить у верхів’ях Західного Бугу. Остання сполучається прохідними долинами з верхів’ями Серету.

Перед північним схилом Гологор розташована група останців, гір-свідків, що відчленовані ерозією від окраїни Подільської височини. Це — г. Сторожова (368 мбіля Під’яркова, Туркотинська гора (348 м), Ка­м’яна гора (363 мнад Станиміром.

Між Золочевом і Підгірцями перед фронтом Верхньобузького пасма розташована велика ерозійно-останцева група з висотами до 350—400 м. Типові столові останцеві гори чергуються з закругленими горбами. Вони відрізані від краю Поділля енергійною ерозією приток Золочівки і За­хідного Бугу.

Від Підгірців до верхів’їв Ікви вздовж краю Поділля підносяться г. Кам’яна (421 мнад Жарковим, г. Високий Камінь над с. Голубицею, г. Підкам’янська (403 м). На г. Кам’яній з’являються сарматські піско­вики, що разом з сарматськими вапняками утворюють біля Підкаменя скелю, від якої починається Товтрове пасмо Поділля.

Гологоро-Кременецький уступ — тектоніко-денудаційне утворення, що успадкувало похований передтортонський вододіл. Локалізація ерозій-но-дееудаційних процесів тектонічно зумовлена.

  1. Горбисте пасмо Розточчя — крайній північно-західшш відрог Подільської височини. Вузьке горбисте пасмо (15—20кмшири­ною) починається на північ від Білогорсько-Мальчицької прохідної до­лини і в північно-західному напрямі виходить за межі УРСР. Згада­на долина відокремлює Розточчя від Львівського плато і з’єднує Львів­ську улоговину та долину Полтви з широтним відрізком долини р. Ве-рещиці.

З Розточчя стікають води в басейни Західного Бугу, Дністра і Сану. Пасмо є ареною боротьби за вододіл між ріками названих басейнів, і в його межах можна спостерігати сліди річкових перехватів.

Ерозійний (скульптурний) рельєф Розточчя складається з горбистих пасм і горбів. Абсолютні висоти окремих горбів дорівнюють 380—390 м.. Найбільші висоти досягають 395 м (Гострий горб біля Івано-Франків­ського ставу). Обриси пасм і горбів закруглені. Відносні висоти їх над дном долин досягають 50 мРіки, що розчленовують Розточчя, звичайно широкі, заболочені, місцями мають улоговинні розширення, які викори­стовуються для ставків (Івано-Франківський став у долині Верещиці та інші). Є також прохідні долини, що служили шляхами стоку льодови­кових вод. У долинах місцями розвинені еолові піщані утворення (вер­хів’я Верещиці). У районі с. Мале Голоско є невелика піщана ділянка, Еідома під назвою Львівська Сахара.

На ділянках більш крутих схилів часто трапляється яркова сітка, особливо на південно-східному краї Розточчя, де ерозія розвивається у лесовидних суглинках і захоплює тортонські породи. Глибоко врізані яри, що досягають крейдових відкладів, є в околицях с. Малі Грибовичі.

Південно-західний схил Розточчя більш прямолінійний (Кам’яно­брод—Немирів) і має східчастий характер. При цьому нижчі уступи утворюють відроги на межиріччях верхів’їв Любачівки, Шкла і Вишні. Абсолютні висоти опускаються нижче 300 мМіісцевість має злегка хвилястий характер, являючи собою перехід до акумулятивної Надсанської рівнини.

Північно-східний схрщ Розточчя більш звивистий. Тут розташовані ерозійні останці: Кортумівська гора (на захід від Високого Замку), Чор­на гора (у районі Малих Грибовичів) з досить високим рівнем залягання крейдових відкладів (до 340 м), над якими відслонюються піски і літо-тамнієві вапняки тортону. У районі Нестерова розташований ерозійний останець — г. Гарай (368 м).

Рельєф Розточчя успадкував підняття верхньокрейдової поверхні, а південно-західні схили його зазнали впливів флексур і скидів на межі з Передкарпатським прогином. Загальне підняття збігається з глибинною давньопалеозойською антиклінальною структурою.

  1. Львівське плато. Південна межа проходить вздовж лінії Милошевичі—Порошна—Кугаїв—Вовків—Товщів—Черепин і далі до східного схилу плато в напрямку на Водники. У цілому Львівське плато має пластовий (структурний) тип рельєфу, який дещо порушують давні плоскодонні балки (лощини). Структурний характер рельєфу зумовлений горизонтальним заляганням неогенових пісковиків і вапняків, які від­слонюються на схилах плато, особливо в районі Львівської улоговини. Невеликими долинами рік Щирця з Сокільником, Зубри і Давидівки пла­то слабо розчленоване на окремі ділянки.

Четвертинний покрив складений переважно водно-льодовиковими суглинками, які у верхній частині стали лесовидними.

Відрог плато в районі Львова включає декілька ерозійних останців. Гора-парк Високий Замок увінчана штучно насипаним конусоподібним горбом (36 ж). Високий Замок має дві яскраво виражені структурні тераси, поверхня яких бронюється пластами твердих літотамнієвих вапня­ків тортону. Східніше розташована Піскова гора (або гора Льва), у під­ніжжі якої відслонені верхньосенонські мергелі, а вище піски, пісковики і літотамніеві вапняки тортону. На схилах її чітко виражені три струк­турні тераси. Наступна за нею Вовча гора, а далі на схід простягається плосковерха ділянка Львівського плато — Лиса гора, яка також має яскраво виражені терасові схили, що круто обриваються у бік широкої долини Полтви і більш полого — на південь, у напрямі Львівської уло­говини. Досить характерні також мікротераси на схилах, що виникли в пісках з глинистими прошарками. Схили відрогу Львівського плато порізані ярами, які і розподіляють його на згадані останцеві гірки.

На південному сході, біля с. Лисиничі, відрог замикається ліси­стою Чортівською скелею, увінчаною оригінальними формами звітрюван­ня верхньотортонських пісковиків у вигляді стрімких вежеподібних скель. Плосковерхий ерозійний останець Цитадель височить також посередині Львівської улоговини. На захід від Високого Замку видно Кортумівську гору, яка відокремлена від останнього долиною Полтви. Кортумівську гору відносять до Розточчя.

Верхній структурно-морфологічний рівень (рівень вершин) Корту-мівської гори, Високого Замку, Піскової гори, Чортівської скелі та інших відповідає горизонтам літотамнієвих вапняків і пісковиків верхнього тор­тону, нижній рівень — структурним терасам, зумовленим стійким серед­нім літотамнієвим горизонтом. Виположування схилів також спостері­гається на контакті верхньо-крейдових мергелів і Тортонських пісків.

У районі Винники—Водники можна простежити морфологію східного схилу Львівського плато. Відносні висоти тут перевищують 100 мУздовж лінії Шоломия—Артурівка—Водники на схилі плато відслонюється літотамнієвий вапняк, увінчаний лесовим обривом.

Невеличкі річки басейну Полтви (Марунька, Копятинський і Шоло­мийський потічки) відступаючою ерозією врізались у схил плато. Двох останніх уже перехопили притоки р. Давидівки (басейн Дністра). Подаль­ша відступаюча ерозія загрожує перехватом усього верхів’я Давидівки.

Передкарпаття у межах Львівщини розділяється на сім геоморфо­логічних районів.

  1. Надсанська моренно-зандрово-алювіальна рів­нина. Займає північно-західну частину Передкарпаття. Розчленована широкими заболоченими долинами Завадівки, Шкла, Віжомлі, Вишні. Абсолютні висоти на широких, плоских, злегка хвилястих межиріччях досягають 230—250м.Залишки морени з крупними валунами на межи­річчях (Яворів, Рогізне, Судова Вишня), а також наявність гляціодисло­кацій у корінних глинах поблизу Яворова, Краківця, Рогізного, Судової Вишні свідчать про те, що материковий льодовик повністю перекривав Надсанську рівнину.

У будові першої і другої терас рік Шкла і Вишні беруть участь алювіальні та флювіогляціальні глішнсто-піщані і піщані відклади, пере­криті елювіально-делювіальними і еоловими глинисто-піщаними відкла­дами післяльодовикового часу. При ігьому внаслідок еолової обробки водно-льодовикових відкладів місцями виникли горбисті піщані утворення.

  1. Сансько-Дністровська вододільна увалисто-гор­б и ста височина. Займає середню частину Сансько-Дністровського межиріччя, де проходить Головний європейський вододіл з абсолютними висотами до340мВисочина простягається від долини р. Вирви на заході до правобережжя р. Вишні на сході.

На півночі вододільна височина утворює уступ до Надсанської рів­нини, що простежується у напрямку Городок—Судова Вишня—Мости­ська. У південній частині схил височини пролягає уздовж лівобережжя долин Болозівки і Дністра. Тут вододільне пасмо розчленоване долинами на окремі височини — Радицьку (519 м), Чижки-Владипільську (340 мі Вишенську (327 м).

У межах Сансько-Дністровської вододільної височини долини мають меридіональний і субмеридіональний напрямки. Більшість рік тече на північ (Вир, Вирва Чишківська, Вирва Міженецька, Вільшана, Бухта, Солотвина, верхів’я Вишні). Але потоки Вишенька і Золотовицький спо­чатку течуть на південний схід, а вже потім повертають на північ.

Для морфології долин характерне чергування озероподібних розши­рень з вузькими, крутосхилими відрізками, що подібні до долин прориву.

Розгалужена гідросітка спричинилася до значного розчленування височини і виникнення горбистого рельєфу.

В основі височини, як і всього Сансько-Дністровського межиріччя, залягають відклади воротищенської, стебницької, баллицької та галицької серій. Останні утворюють смуги, які простягаються з північного заходу до південного сходу. Найбільш розвинені відклади балицької (угерської) та галицької серій, що складаються переважно з сірих глин з прошар­ками пісковиків.

Поширення льодовикових, водно-льодовикових і алювіальних відкла­дів свідчить про успадкованість сучасного рельєфу від дольодовикових нерівностей. Покриваючи повністю Надсанську рівнину, льодовик дося­гав уступу (30—40 м) на лінії Судова Вишня—Мостиська. На південь, до сучасного Головного європейського вододілу (по лінії Нове Місто— Чижки—Боляновичі—Крукениця—Підліски—Зелений Гай) льодовик про­сувався лише по долинах рік. Границя його мала звивистий, фестон­частий вигляд. Про це свідчить наявність камових терас, притулених до схилів долин і вододілів, а також відсутність моренних і флювіогля­ціальних відкладів на межиріччях.

  1. Городоцько-Комарнівська ували ста рівнина. Займає південну і північно-східну частину Вишнянсько-Верещицького межиріччя, де проходить найменш виразна частина Головного європей­ського вододілу з максимальними висотами 280—290м.При цьому лінія вододілу повертає на північний схід, переходячи на Розточчя. У півден­ній (позавододільній) частині Вишнянсько-Верещицького межиріччя ува­листо-горбиста смуга добре виражена в рельєфі. Долини правих притоків Верещиці мають вигляд широких понижень з пологими схилами та забо­лоченими днищами. Межиріччя також широкі, плоскі, поступово зни­жуються у південно-східному напрямку. Особливо широкою є долина Верещиці. Вона також заболочена, має чисельні озероподібні розширен­ня з пологими слаботерасованими схилами.
  2. Самбірсько-Хирівське терасове передгір’я. Вклю­чає Болозівсько-Стривігорське і Стривігорсько-Дністровське терасові ме­жиріччя з абсолютними висотами до 350—400м.Поверхня останніх поступово знижується на схід до Верхньодністровської рівнини. Долини рік Болозівки і Стривігору мають майже широтне простягання і широкі, заболочені днища. їхні бічні притоки Конівка, Букова, Ракова та інші мають вузькі долини.

На межиріччях поширені флювіогляціальні піски, «змішані» галеч­ники, валуни, давньоалювіальні відклади (поблизу Карпат), суглинки. Болозівсько-Стривігорське межиріччя відзначається увалистим, давньо-балочним рельєфом з наявністю плоскодонних, безводних старих долин, які були колись шляхами стоку льодовикових вод.

Долина Болозівки хоча досягає ширини 1,5—2 км, але по ній про­тікає лише невеликий потічок. Пояснюється це тим, що долина колись була створена льодовиковою рікою. З півночі через Добромиль-Хирівську прохідну долину сюди спрямовувались талі льодовикові води, що стікали в Дністер.

Поверхня Дністровсько-Стривігорського межиріччя також відзна­чається м’яким, увалистим рельєфом з широкими пологосхилими бал­ками. На схилах до долин Стривігора і Дністра виділяється п’ять тера­сових рівнів.

Появу окремих валунів кристалічних порід на терасах Самбірсько-Хирівського передгір’я тепер пояснюють не поширенням льодовика на цю територію, а діяльністю флювіогляціальних потоків, які могли при­нести їх на плаваючих уламках льоду.

  1. Верхньодністровська алювіальна рівнина. Займає велику територію від пониззя Болбзівки і Стривігора до гирла р. Свічі. Корінне міоценове ложе розташоване на глибинах кілька десятків метрів. Рівніша була зандровим полем, по якому льодовикові води виносили флювіогляціальний матеріал у Дністер. Ці наноси поховані під алювієм карпатських рік.

Те, що сучасне русло Дністра врізується в алювіальні відклади на 4—5 м, вказує на найновіші (голоценові) підняття.

Заболочення Верхньодністровської рівнини пояснюють підгачуван­ням верхньої частини Дністра, яке викликане підняттям Подільської плити.

  1. Дрогобицька передгірна скульптурна височина. Займає межиріччя Дністра і Стрия. Зміщений міоценовий комплекс тут зрізується денудаційною поверхнею і прикривається алювіальними галеч­никами і суглинками. Більшість висот досягає у середньому 300—400м.

Дрогобицьку височину розчленовують широкі долини Бистриці Під-бузької, Тисьмениці, Колодниці — Нежухівки і численні потоки басейнів цих рік. У зоні розвитку м’яких соленосних відкладів виявляється за­лежність ерозійного розчленування від літології (субсеквентна ділянка долини р. Колодниці).

У рельєфі Дрогобицької височини спостерігається сполучення широ­ких заболочених долин, глибоковрізаних потоків з увалисто-хвилястими межиріччями. На межиріччі Тисьмениці і Колодниці-Нежухівки—Колод­ниці розвинена сітка розгалужених ярів.

  1. Акумулятивні терасові межиріччя і долини се­реднього Передкарпаття. На територію Львівщини заходить частина цього району — Стрийсько-Свіцьке і Свілько-Сивківське межи­річчя. Денудаційна поверхня корінного цоколя похована під потужною товщею пліоценових і четвертинних утворень. Межирічні височини на­хилені в бік Дністра. На межиріччі Стрий—Свіча абсолютні висоти нижчі400мПлоска поверхня межиріччя ближче до Карпат є більше розчле­нованою.

Зовнішні Карпати в межах Львівщини охоплюють низькогір’я і середньогір’я, що відповідає Зовнішній антиклінальній зоні, ускладне­ній лускуватими насувами. Тут розташовані три райони.

  1. Район низькогірного рєльефу крайових хребтів. Належить до Берегової і частково Орівської лусок. Простягається від басейну р. Сукіль до Бориславського перетину (по лінії Борислав—Но­вий Кропивник—Рибник). Низькогір’я включає 3—4 хребти. У внутріш­ній частині гір низькогірні хребти мають більш виразне простягання і пов’язані зі стрийською, ямненською і вигодською світами. Серед них слід виділити хребти Бубнище-Грабник, Комарницький, Урицький, Орів-ський.

До Передкарпаття краєве низькогір’я, яке переважно складається з менілітовйх відкладів, утворює уступ з відносними висотами 200—300 м. Тут воно розчленоване на численні відроги. Абсолютні висоти низько-гірних хребтів дорівнюють 600—800 м. Рельєф має м’які обриси, схили виположені.

У районі злиття рік Опора і Стрия виникли Верхньо- і Нижньо-синьовидненські терасовані улоговини.

У долині р. Урич (с. Урич), а також у с. Ямельниця у зоні від­слонення масивних ямненських пісковиків можна побачити оригінальні скелі у вигляді руїн замків, гострих скель, природних арок тощо.

  1. Верхньодністровські низькогірні Бескиди. Поши­рюються на північний захід від долини Дністра і Бориславського пере­тину і охоплюють всю смугу зовнішнього антиклінорія («Самбірське зву­ження» і «район західних складок»). Тут можна спостерігати 7—8 ни­зькогірних хребтів з типовим карпатським простяганням. Винятком є фронтальний хребет з більш складною орографією. У ядрах дуже затиснутих і крутих складок виступає крейдовий фліш, з яким пов’язані гребені хребтів. Поздовжні долини звичайно пов’язані з виходами більш м’яких порід еоцену і олігоцену. Вони сполучені чисельними поперечни­ми долинами, що створює ґратчасте розчленування гір. Переважно ви­соти досягають 650—750м,а на шівніч-захід від Стривігору знижуються до 500—600 м. Хребти мають вигляд ланцюгів валів з куполовидними вершинами. Внутрішню частину Верхньодністровських Бескид замикає хребет Магури Лімнянської, або Розлуцький. Вершина Магура Лімнян­ська (1021 мє найбільшою висотою району.

Звивисті ріки Стрий, Дністер, Стривігор зі своїми меандрами врізані в сучасний рельєф і мають епігенетичний характер. Особливо впадає у вічі давня, добре вироблена терасована долина р. Стрий. Вздовж випо­ложених схилів долини спостерігається серія терас, розчленованих дріб­ними потоками. У багатьох місцях верхні виступи виположені і майже непомітно переходять у низькогірні хребти. Однак нижні три виступи виражені досить чітко. Широке русло Стрия вільно меандрує у галечни­ковій заплаві, розмиваючи другу і третю тераси. Найбільш чітко серія терас виражена в межах улоговиноподібних розширень долини біля сіл Підгородці і Новий Кропивник. Ширина долини тут понад 1 кмОсоб­ливо розширюється вона між селами Корчин і Верхнє Синьовидне.

Бескидський відрізок Дністра починається біля с. Лімна. До сіл Стрілки і Верхній Лужок Дністер упоперек перетинає хребти, утворюючи невеликі звивини. На ділянці Верхній Лужок—Спас Дністер виробив поздовжню долину в м’яких серіях еоценового і олігоценового флішу. Біля Старого Самбора ширина долини близько 2 кмУ районі с. Стрілки спостерігається п’ять терас (0,5 мм15 м50 м і 80 м).

У межах Верхньодністровських Бескид розвинені широкі поздовжні долини, що закладалися вздовж зон м’яких порід еоценового і олігоце­нового флішу. Серед них виділяються Розлуцька, Ісаївська, Топільницька та Недільно-Кропивницька долини.

На схилах долин у місцях відслонень дрібноритмічного флішу з пере­вагою сланців спостерігаються зсувні явища. Останні захоплюють товщу делювіально-пролювіальних суглинків, що покривають схили (села Явори і Розлуч).

  1. Район середньовисотних моноклінальних хреб­тів Сколівських Бескид. Займає межиріччя Стрий—Опір і Опір—Сукель і належить до поширених тут скиб (лусок): Сколівської, Парашки, Мальманстальської, Зелем’янки і Рожанки.

Зв’язок хребтів з простяганням тектонічних лусок і залежність мор­фології від моноклінальної структури виражені найбільш типово. Хребти мають типове східнокарпатське простягання. Висоти звичайно дорівнюють 1000, а окремі вершини перевищують 1350 мСхили хребтів побудо­вані асиметрично: південно-східні — пологі, а північно-східні — більш круті. Ця асиметрія найчіткіше виражена у поперечному профілі хреб­тів у долині р. Опір (м. Сколе).

Найбільшого розвитку досягає скиба Парашки, вздовж якої простя­гається добре виражений хребет Парашки з асиметричним поперечним профілем. Останній пролягає від с. Рибник (на р. Стрий) і далі в півден­но-східному напрямі через вершини гір Кругла, Широкий Верх, Параш­ка, Оброслий Верх, Корчанка, Зелемін, Кудрявець, Мутна.

До північного сходу від хребта Парашки паралельно до нього про­стягається хребет Сколівський, який належить до однойменної скиби. Гребеневу лінію його фіксують вершини гір Кобила, Діл, Кичера, Ключ, Іваночкове, Томнатик. Гребенева лінія звичайно збігається з ви­ходами ямненського пісковика і верхньокрейдових товщ стрийської серії. Хребет має асиметричну будову і розчленований поперечними долинами, які в багатьох місцях перетинають хребет, з’єднуючи між собою поздовж­ні долини.

На південний захід від хребта Парашки простягається хребет, що відповідає Мальманстальській складці, яка занурюється і виклинюється на межиріччі Стрия—Опора. Хребет фіксується вершинами: Буківська, Липонали, Видноха (1365 м), Кривий Верх.

Скибі Зелем’янки відповідає менш виразний Зелем’янський хребет з вершинами: Чорна Гора, Перекоп, Сакул, Київець, Кремінка, Кіндрат, Маташів, Магура.

Внутрішня частина Сколівських Бескид межує зі Стрийсько-Сан­ською верховиною приблизно вздовж лінії Турка—Славське—Витків. У цій внутрішній частині гір можна помітити ще два хребти. Антиклі­нальним складкам Шимонець d Рожанка відповідає хребет, гребенева лінія якого фіксується вершинами Шимонець, Мала Шебела, Стара Ше­бела, Татарівка, Чирак. Досить чітко виражений хребет Високий Верх, що простягається від вершини Магура в північно-західному напрямку до р. Стрий через вершини Смерек, Високий Верх, Мінчол Зубрицький, Мінчол Радецький, Звіринець до р. Стрий.

Вздовж р. Опір, як і в долині р. Стрий, можна побачити серію терас.

Ріка Опір прориває середньовисотні гірські ланцюги Сколівських Бескид, тим часом як її верхів’я пролягають в області відносно низьких висот верховини. У місці перетину зон стрийської серії долина звужуєть­ся. У м’яких еоценових і олігоценових товщах флішу р. Опір утворює Тухлівську і Сколівську терасовані улоговини. При цьому найбільшого розвитку досягають друга і третя тераси.

У цілому Сколівські Бескиди є доступними. Уздовж долини р. Опір прокладено залізницю через Бескидський перевал до м. Мукачеве. Уздовж лівого притоку Опора р. Орави проходить автомагістраль на Ворітський перевал.

Міцні пісковики стрийської та ямненської серій можна використову­вати для кар’єрної розробки будівельних матеріалів (Святослав, Сколе).

Повені і паводки, викликаючи бічну ерозію р. Опору, завдають шко­ди шляхам і населеним пунктам. Щоб запобігти цьому, споруджено русловідкидаючі греблі.

Долина р. Опір — найбільш зручний для огляду природний перетин лускуватих (скибових) структур, яскравий приклад для ілюстрації за­лежності асиметрії хребтів від моноклінальної структури. Це також зручне місце для вивчення терас і роботи гірської ріки.

Вододільно-Верховинська область простягається у центральній части­ні Українських Карпат і відповідає Центральній синклінальній (кроснен­ській) зоні. У межах Львівської області до неї належать два геоморфо­логічні райони.

  1. Район низькогірного рельєфу Стрийсько-Сан­с ь к о ї верховини. Розміщений у верхів’ях рік Опору, Стрия, Дні­стра і Сану. У басейні верхнього Стрия ширина смуги низькогір’я дося­гає30кмміж долиною Сану і Верхньодніпровськими Бескидами — 12— 14 кмДо південного сходу «муга верховини звужується і у верхів’ях р. Мизунки виклинюється між Сколівськими Бескидами і Вододільним хребтом. Рельєф верховини характеризується м’якими формами і міс­цями набуває увалистого і горбистого характеру. Відносні висоти дося­гають 200—250 м. Схили досить пологі, покриті товщею суглинків і май­же всюди розорані.

Слід відзначити, що не лише відносне зниження висот у межах Стрийсько-Санської верховини зумовлене загальною синклінальною струк­турою, але й головні риси «внутрішньорайонної» орогідрографії також пов’язані з тектонікою. Чітко виражені в рельєфі низькогірні хребти Стрийсько-Санської верховини утворені антиклінальними структурами, а поздовжні долини, що їх розділяють, відповідають широким синкліналям.

Низькогірні хребти простягаються з північного заходу на південний схід. Між верхів’ями рік Сан і Дністер можна помітити два хребти. Перший (Кам’янецький) тягнеться вздовж правобережжя Сану і фік­сується вершинами Гостра, Шовб, Кам’янець, що перевищують 700— 800 м.Продовженням його в межах Польщі є хребет Отрит. Другий хребет пролягає уздовж лівобережжя верхнього Дністра і являє собою смугу низькогір’я зі слабо вираженою звивистою гребеневою лінією і ви­сотами, що місцями досягають більше 700 мХребет тягнеться і до пів­денного сходу на межиріччі Яблуньки—Стрия, де місцями досягає майже 800 мУ північно-західному напрямі в межах Польських Карпат його продовженням є хребет Гострий.

Між хребтами простягається давня поздовжня долина з південного сходу від с. Бориня на північний захід через села Нижня і Верхня Яблунька (де вона перехоплюється Яблунькою — притокою Стрия), Шандровець—Боберку і далі, на територію Польщі, через села Люто­виська, Скородне, Поляна до с. Хревт (на Сані). Поздовжня долина, яку слід назвати Боринською, утворилася у широкому синклінальному зни­женні. Південно-східним продовженням її треба вважати сучасне вер­хів’я р. Стрий. її правобережною притокою, напевно, була давня доли­на, сліди якої можна помітити, починаючи від Маткова, біля сіл Сможе і Тухольки. Боринська поздовжня долина згодом була перехоплена пра-Стриєм та його притоками.

Добре виражена в рельєфі також широка Турківська поздовжня долина. Вона простежується вздовж верхньої течії Дністра (на відрізку Вовче—Жукотин—Лімна) і далі на північний захід через Хащів у ме­жах Польщі (Міхньовець—Чарна—Дашувка—Лобозєв). Від с. Вовче в південно-східному напрямі давню поздовжню долину добре видно у рельєфі від с. Шум’яч до м. Турка. Далі сліди її зафіксовані поздовж­нім відрізком р. Стрий до с. Ільник, а потім правою притокою Стоня р. Завадкою (села Завадка, Росохач, Мита) і, нарешті, субсеквентною долиною потоку Орявчик (ліва притока р. Орява) до с. Козеве. Друге відгалуження верхів’я давньої Турківської долини виявляється у напрямі через села Довжки, Криве, Погар, Орява, Плаве, тобто вздовж сучас­них долин Довжанки (притока Завадки), верхів’я р. Оряви до долини р. Головчанки (притока Опора). Необхідно зауважити, що зв’язок долин і тектонічної структури в південно-східній частині Стрийсько-Санської верховини є складним. Наприклад, у долинах Завадки, Довжанки і верх­ньої Оряви, відслонюється менілітова світа, тим часом як звичайні тек­тонічно зумовлені поздовжні долини утворені і в кросненських відкладах, що заповнюють синклінальні прогини.

У верхів’ях давньої Турківської долини помітні два хребти, розділені поздовжньою долиною (відгалуженням) Довжки—Орява. Хребет Довж­ківський (понад 1000 мє антиклінальною складкою, відпрепарованою ерозією. Хребет Звинів (понад 1100 мвиявлений антиклінальною струк­турою Погар, у ядрі якої розвинені вторинні складки. Короткий хребет Сможе (г. Кичера, понад 900 му верхів’ях Стрия — це також склепін­ня антиклінального підняття, у якому відслонюються пісковики льютської світи. На межиріччі верхнього Стрия і Завадки — Довжанки хребти на­бувають майже меридіонального напрямку і досягають місцями висот понад 900—1000 м (вершини Вовче і Магура). Між верхів’ями Стрия і Опора звивистий хребет піднімається майже на 1200 м (г. Бердо).

До системи давніх поздовжніх долин належить також поздовжній гірський відрізок верхнього Сану.

Розглянуті Боринська і Турківська поздовжні долини пониззями підходять до Сану і тягнуться паралельно до його верхів’я. Долини позбавлені суцільного стоку на північний захід, а їх ширина зовсім не відповідає сучасним руслам субсеквентних гірських потоків.

Таким чином, у межах верховини існувала давньосанська система поздовжніх долин з північно-західним напрямом стоку. Останні були закладені вздовж синклінальних структур. Згодом їх перехопили вер­хів’я Опору, Оряви, пра-Стрия та пра-Дністра. При цьому сучасні поз­довжні відрізки названих рік та їх субоеквентні притоки використали днища давньої Турківської та Боринської поздовжніх долин.

У сучасному рельєфі ці поздовжні долини являють собою розчлено­ване ерозією давньотерасове низькогір’я. Вздовж Турківської давньої долини (особливо на відрізку Турка—Вовче) можна помітити високі давньотерасові ділянки. Найбільшу вирівняну площу займають шоста і сьома тераси, що покриті товщею жовтобурих суглинків. Саме в поверхню шостої тераси врізуються сучасні верхів’я Дністра, Стрия в межах дав­ньої долини і його притоки. Отже, перехват Турківської поздовжньої долини стався на рівні шостої тераси, яка була її останнім днищем. У районі с. Ріка можна побачити п’ять терас, які формувалися після перехвату. Тераси лежать на висотах 0,9; 5,5; 12—13; 35; 68 мШоста тераса давньої Турківської долини розміщена на висоті 100 м над рів­нем ріки.

У верхів’ях сучасного Дністра в районі с. Вовче також залишилися сліди перехватів.

  1. Верховинський середньогірний вододільний хре­бет. Це Північно-західна найбільш чітко виражена частина сучасного вододілу Українських Карпат. Розділяє Стрийсько-Санську і Воловецьку верховини. Звивиста лінія хребта простягається від Ужоцького (889м)до Вишківського перевалу. Вона фіксується вершинами гір Перейба, Дрогобицький камінь, Старостина, Великий Верх, Пікуй (1406 м), Сіра Кичера, Бескидський Верх, Яворник Великий, Яворник Малий, Високий Тин, Магура, Гнило, Чорна Репа.

На відрізку Ужоцький перевал—г. Пікуй Верховинський вододіл має назву Буковецька полонина і поширюється на крило Внутрішньої антиклінальної зони, де зберігає переважно карпатське простягання і має асиметричний профіль. Південно-західний схил досить круто опускаєть­ся до поздовжніх долин рік Полонина (ліва притока Ужа) і Зденяцька (права цритока Латориці). Північно-східний схил хребта порівняно по­лого зливається з прилеглим низкогір’ям Стрийсько-Санської верховини. Схил розчленовують верхів’я лівих дрібних притоків Стрия.

Вершина Верховинського хребта г. Пікуй має вигляд масивного ко­нуса. До півдня обривається крутим схилом, покритим брилами піско­вику. До крутого схилу виходять голови пластів масивних пісковиків. Північніше схил Пікуя є відносно пологим і збігається з падінням пластів флішу. Спостерігаються невеликі куестові уступи.

Від г. Пікуй гребенева лінія Верховинського хребта круто повертає на схід-північний схід, потім знову змінює напрям на південний схід, а далі, у верхів’ях р. Стрия,— на схід.

У межах зони Кросно Верховинський хребет перетинає низькогір’я верховини і має висоти 800—1200 м. Асиметрія хребта змінюється: більш крутим є то північно-східний, то південно-західний схили. У цілому, однак, північний схил вужчий і крутіший, ніж південний і південно-західний. Відносні висоти хребта над прилеглим низькогір’ям досягають 300—400 м. На цьому відрізку розміщені Ворітський та Бескидський (Воловецький, 1014 мперевали.