11 месяцев назад
Нету коментариев

Sorry, this entry is only available in
Украинский
На жаль, цей запис доступний тільки на
Украинский.
К сожалению, эта запись доступна только на
Украинский.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

На основі аналізу геологічних та геоморфологічних даних було за­пропоновано чимало схем геоморфологічного районування території УРСР або окре­мо території Українського Полісся.

Схема геоморфологічного районування, якої дотримуємося ми, базується на викладених вище міркуваннях про морфоструктурну зумовленість сучасного рельєфу та про особливості генезису найпоширеніших морфоскульптур з урахуванням най­більш обгрунтованих моделей районування, запропонованих П. М. Цисем (1962) та О. М. Мариничем (1963).

Територія Ровенської області розташована у межах двох геоморфологічних областей — Поліської акумулятивної низовини та Волино-Подільської ерозійної рів­нини, частково або повністю охоплюючи підобласті Волинського та Житомирського Полісся, Волинської височини та Малого Полісся (рис. 8).

Підобласть Волинського Полісся. Південна межа цієї геоморфологічної підоб­ласті на території Ровенщини виявлена досить чітко і простежується вздовж пів­нічної границі поширення лесових порід, по лінії Клевань—Оржів—Олександрія— Тучин—Липки—Великі Межирічі. На заході та на півночі Волинське Полісся про­стягається за межі Ровенської області на територію Волині та Білорусії. Східну межу підобласті проводять по лінії виходу на денну поверхню кристалічних порід докемб­рію, тобто по західній межі Українського кристалічного масиву поблизу с. Березове і далі на Блажове—Томашгород—Клесів—Соснове—Корець.

За походженням рельєфу, його морфологічними особливостями, розміщенням типів рельєфу, в межах Волинського Полісся на території Ровенщини можна виді­лити чотири геоморфологічних райони.

  1. Верхньо-Прип’ятська алювіально-моренна низовина — це плоска рівнина з окремими піщаними горбами висотою до 5—10 м, складена переважно алювіальними відкладами Прип’яті та її правих приток. Окремими пля­мами трапляються вцілілі від розмиву флювіогляціальні відклади та моренні останці. Між розлогими горбами є широкі пониження, зайняті сучасними болотами та озе­рами.

З огляду на геоморфологію район являє собою долину Прип’яті з досить чітко виявленою заплавою та двома надзаплавними терасами. Значення абсолютних висот у межах району змінюються від 128—140 м на заплаві до 150—157 м на другій надзаплавній терасі. Описуваний район найбільш заболочений в усьому Волинському Поліссі, оскільки до 40% площі тут займають низинні та перехідні болота, серед яких виділяються своїми розмірами Морочне, Гало та інші.

  1. Волинське (Любомль-Столинське) моренне пасмо на тери­торію області заходить широкою смугою на ділянці Стара Рафалівка—Мульчиці і, вигинаючись досить крутою дугою у південно-східному напрямку, простежується вздовж лінії Жовкині—Бережниця, після чого повертає на північ уздовж лівого бе­рега Горині, зумовлюючи лівобережну асиметрію її долини на ділянці Бережниця— Лютинськ.

Моренне пасмо у рельєфі Ровеяської області виділяється краще, ніж на тери­торії сусідньої Волині, хоча абсолютні висоти найвищих горбів тут дещо менші. Внаслідок тривалої денудації моренне пасмо втратило свою монолітність і зберіга­ється у вигляді окремих валів, горбів та дуг відносною висотою 20—30 м, між якими є досить значні заболочені пониження.

Фундаментом моренного пасма служать високо підняті відклади крейди, на яких подекуди збереглися і залишки палеогенових пісків. Високе положення крей­дяних відкладів зумовлює і своєрідність характеру річкових долин у межах морен­ного пасма, їх звуженість, значний вріз. Внаслідок високого положення крейди в описуваному районі поряд з типовими льодовиковими, водно-льодовиковими та еоло­вими формами рельєфу значно поширений також денудаційний (иа крейді) та кар­стовий рельєфи.

  1. Сарненська акумулятивна рівнина являє собою плоску низо­вину з переважанням абсолютних висот 150—180 м, виповнену алювіальними та флювіогляціальними переважно піщаними відкладами, підстеленими палеогеновими пісками, а подекуди — крейдою.

Морфологічні особливості Сарненської акумулятивної рівнини значною мірою зумовлені розташуванням району в межах прадолини Стир—Словечиа. Широкий роз­виток піщаних відкладів, потужність яких становить не менше 20—25 м, а по доли­нах річок досягає часом 40 м, сприяє поширенню еолових форм рельєфу: числен­ні піщані горби, пасма, дюни створюють місцями своєрідний слабохвилястий ланд­шафт.

Для району характерні неглибокі річкові долини з широкими заболоченими за­плавами і розширеними першими надзаплавними терасами. Заболоченість різко зро­стає у східній, Заслучанській, частині району.

  1. Костопільська денудаційна рівнина на півночі межує з Сарненською акумулятивною рівниною, на сході (по правому березі долини Случі) об­межена виходами на денну поверхню кристалічного фундаменту, а південна межа збігається з північою межею поширення лесових порід і добре виявлена в рельєфі уступом Волинської височини.

Виділення території Случ-Горинського межиріччя в окремий геоморфологічний район зумовлюється насамперед тектонічними умовами, які призвели до значного підняття палеозойських порід і забезпечили високе положення крейдяних відкладів. Останнє сприяє поширенню у районі денудаційних (на крейді) і карстових форм рельєфу, особливо на межиріччі Горинь—Замчисько, де туронські відклади нерідко виходять навіть на поверхню. Своєрідності геоморфології району надають виходи рифейських базальтів, які простежуються вздовж лінії глибинного розлому фунда­менту (Берестовець—Злазне—Великий Стидин).

Підобласть Житомирського Полісся. Східна частина Ровенської області роз­ташована в межах окраїни Українського кристалічного щита. Близьке залягання до поверхні кристалічного фундаменту зумовило не тільки загальні геоморфологічні ознаки території, але й будову окремих морфоскульптурних елементів. Загальний гіпсометричний рівень поверхні тут значно вищий, ніж у описаній підобласті Волин­ського Полісся; значну роль у будові рельєфу відіграють денудаційні форми на кристалічній основі. Проте поширення у межах Житомирського Полісся водно-льодо­викових та алювіальних відкладів зі слідами еолової діяльності, а також значна заболоченість території створюють загальний геоморфологічний ландшафт, типовий для області Полісся.

За морфологічними особливостями східна частина Ровенської області розташо­вана в межах двох своєрідних геоморфологічних районів.

  1. Клесівська денудаційна рівнина охоплює більшу частину схід­ної Ровенщини. Західна межа проходить уздовж лінії Березове—Блажове—Томаш­город—Клесів—Селище і далі вздовж правого берега долини Случі через Михалин—Яцковичі до Соснового. Південна межа досить умовна і може бути проведена вздовж правого берега Случі від с. Губків до с. Устя.

Абсолютні висоти зростають з півночі на південь від 144—150 м у Рокитнів­ському районі до 220—230 м поблизу південної межі. Рельєф перебуває під безпо­середнім впливом кристалічного фундаменту, складеного гранітами, гнейсами, міг­матитами, поверхня якого підіймається тут иа висоту 160—180 м. На півночі району відзначається значна заболоченість та поширення еолових форм рельєфу, а на пів­день від Клесова переважає денудаційний рельєф на кристалічній основі (окремі скелясті горби — останці, гранітні поля тощо). Річкові долини тут звужені, мають чіткі обриси.

  1. Новоград-Волинська денудаційна рівнина займає порівня­но невелику ділянку в Ровевнській області на схід від р. Стави. Значення абсолют­них висот змінюються від 195—200 м до230 м, а кристалічний фундамент розташо­ваний яа висотах 200—205 м і часом виходить на поверхню, що сприяє розвитку денудаційних форм рельєфу на кристалічній основі. Найбільш характерною особли­вістю рельєфу в цьому районі можна вважати поширення окремих останців лесових порід (поблизу Корця, Маринина), у межах яких трапляються яружно-балочні форми рельєфу.

Річкові долини (ріки Случ, Корчик та ін.) мають типовий для окраїни криста­лічного щита вигляд: вони досить вузькі, глибоко врізані, оточені крутими скеля­стими берегами. Лише на лівобережжі Случі є дві надзаплавні тераси, причому пер­ша з них акумулятивна, а друга — ерозійно-акумулятивна. Заплави не широкі, міс­цями заболочені. У цілому ж болота в описуваному районі поширені мало.

Підобласть Волинської височини. Це північна частина геоморфологічної області Волино-Подільської височини, якій у структурному відношенні відповідають Волино-Подільська плита та Галицько-Волинська (Львівська) западина. Волинська височина в Ровенській області має чіткі орографічні межі. Північний її уступ добре просте­жується по лінії Клевань—Олександрія—Тучин—Великі Межирічі. Південна межа теж досить чітка і може бути проведена по лінії Пляшева—Птича—Дубно—Соснів­ка—Будераж—Острог. Лише яа сході немає чіткої орографічної границі. її умовно проводять уздовж східної окраїни поширення залишків неогенових відкладів, при­близно по лінії Великі Межирічі—Світанок—Сікне.

Основу Волинської височини становить розмита поверхня верхньокрейдових відкладів, яка місцями перекрита пісковиками та вапняками нижнього сармату зі сформованим лесовим комплексом (з заходу на схід зростає піскуватість лесових порід).

За особливостями геоморфологічної будови, а також за структурними особ­ливостями в межах Волинської височини на території Ровенської області можна виділити кілька геоморфологічних районів.

  1. Горохівська пасмова височина заходить у межі області лише своєю східною окраїною і займає вузьку смугу лівобережжя Стиру на крайньому заході Млинівського району. Типові для Волинської височини пасмові (увалисті) форми на цій ділянці майже непомітні. Пристирська ділянка височини являє собою похилу лесову рівнину, розчленовану балками та незначними річковими долинами з виходом у долину Стиру. Балки і визначають найбільш характерні риси рельєфу цього району. Балки здебільшого короткі (до 2—3 км при ширині до0,5 км), але досить глибокі (в середньому 20—30 м). Поздовжні профілі балок, як правило, мають увігнуту форму, вторинний вріз незначний або зовсім відсутній. Найвищі точки в районі знаходяться на межі з Волинською областю, поблизу с. Ниви-Золо­чівські —253 м.
  2. Ровенська хвилясто-горбиста височина займає північну ча­стину Волинської височини і широкою смугою тягнеться від долини Стиру до схід­ної межі підобласті. Основу сучасного рельєфу становлять верхньокрейдяні відклади і тільки подекуди окремими островами збереглися відклади неогену. Поверхня скрізь складена лесовими породами, поширення яких сприяє ерозійному розчленуванню та розвитку увалисто-балкових форм рельєфу. За особливостями поверхні в районі ви­діляються сильно розчленовані Острожецька височина, увалисто-горбисте Ровенське плато та порівняно слаборозчленоване Гощанське плато. Абсолютні висоти станов­лять у середньому 220—250 м і тільки на півдні Ровенського плато зростають до 290—300 м.

У межах Ровенської хвилясто-горбистої височини В. Д. Ласкарєв ще в 1914 р. описав прадолину, яка простягається від Ікви (поблизу м. Дубно) до Стубли і Устя і виходить в долину Горині поблизу смт Гоща, перетинаючи межи­річчя згаданих річок. Ця пралолина досить добре окреслена в сучасному рельєфі. На її дні поширені лучні, лучно-чорноземні грунти, а місцями — торфовища.

  1. Повчанська структури о-горби ста височина лежить на пів­денно-західній окраїні Волинської височини в межах Ровенської області і розташо­вана в трикутнику між Стиром на заході та прониззям Ікви на сході.

Морфологічні особливості району зумовлені структурними причинами. В основі тут лежать дислоковані породи девону. Вони виходять на поверхню у численних ярах та балках, які перетинають височину (Каменярня, Біла Дебря та інші). Нові підняття структури на початку раннього сармату зумовили характер і напрямок течії р. Ікви, яка обтікає структуру зі сходу (на ділянці нижче с. Верба).

Ерозійне розчленування у цілому нерівномірне: найбільш розчленовані цен­тральна та північна частини Повчанської височини, між с. Вовковиї на заході та лінією Дубно—Верба на сході. На межирічних просторах переважає дрібносоп­ковий рельєф.

Суцільність лесового покриву в описуваному районі порушується, у зв’язку з чим на поверхні місцями поширені денудаційні форми рельєфу на крейді (крейдяні «острови» на заході від Дубно). Сучасна активність Повчанської структури виявля­ється як у радіальному ерозійному розчленуванні території, так і в значних абсо­лютних висотах. Тут розташовані найвищі точки Волинської височини — 360 м по­близу с. Яблунівка.

  1. Мізоцька горбиста височина займає порівняно вузьку смугу Ік­ва-Горинського межиріччя, витягнуту в субширотному напрямку. З півночі вона обмежена досить крутим уступом, сильно розчленованими короткими глибокими ярами. Крутий південний схил височини обривається до заболочених долин Чорної річки та р. Збитинка вздовж лінії Градки—Залужжя—Соснівка—Будераж—Буща. Західна межа височини простежується вздовж правого борту долини Ікви від Дубно на Страклів Другий—Семидуби—Довге Поле—Михайлівку. Лише на сході Мі­зоцька височина не має чітких орографічних меж і поступово переходить у лівий схил долини Горині, зливаючись на північному сході з Ровенським плато.

Мізоцька височина являє собою високо підняту ділянку із загальним нахи­лом з північного заходу на південний схід, на якій під бронюючим покривом нео­генових вапняків збереглися численні останці. Особливо багато таких відпрепаро­ваних ерозією останців зосереджено вздовж західного краю Мізоцької височини: г. Висока поблизу с. Градки (340 м), г. Лиса (327 м), г. Коршманська (325 м), г. Наслав’є (324 м). Чимало останцевих горбів є і вздовж південного краю височини.

Ця височина — один з найбільш розчленованих районів Ровенської області. Напрямок ерозійного розчленування збігається із загальним напрямком долини Збитнянки: з північного заходу на південний схід. Саме в цьому напрямку простя­гаються і найбільші балки. Глибокі яри, які перетинають усю територію височини, зорієнтовані неоднаково, проте загалом переважає субмеридіональний напрямок.

Підобласть Малого Полісся. Походження цієї зниженої ділянки, яка розді­ляє Волинську та Подільську височини, тісно пов’язане з генезисом Подільського уступу, тобто зумовлене тектонічними причинами Проте роль тектоніки у форму­ванні Малого Полісся вивчена ще недостатньо. Цілком можливо, що сучасне зни­ження успадкувало западину від поверхні крейдяних відкладів, яка пізніше була «відкопана» ерозією. Саме ерозійно-акумулятивна діяльність поверхневих вод, на­самперед, талих вод давнього льодовика, відіграла вирішальну роль у формуванні сучасного рельєфу Малого Полісся, в якому переважають акумулятивні та дену­даційні форми.

У Ровенській області північна межа Малого Полісся збігається з південними межами Повчанської структурно-горбистої височини та Мізоцького кряжу. На пів­дні описувана підобласть виходить за територію області і лише на крайньому півдні Червоноармійського та на півдні Здолбунівського й Острозького районів у Ровенщину заходять північні відгалуження Подільської височини, які обмежують Мале Полісся з півдня.

Мале Полісся у Ровенській області досить чітко поділяється на два геомор­фологічних райони.

  1. Кременецько-Дубнівська зандрова рівнина охоплює значну територію на південному заході області. Переважають абсолютні висоти від 210—220 мдо 240—250 м. У долинах річок висоти знижуються до 190—200 м. Загалом у районі переважає плоский одноманітний рельєф з поширенням піщаних відкладів, у зв’язку з чим на вододільних просторах нерідко трапляються невеликі за розмі­рами еолові форми рельєфу (наприклад, поблизу Червоноармійська).

Долини річок району — Ікви, Пляшівки — та їх приток дещо урізноманітнюють рельєф. По долинах Ікви і Пляшівки простежується два терасових рівні — заплава і перша надзаплавна тераса, на яких були поширені досить значні болотні масиви,, здебільшого вже осушені. Загальна рівнинність поверхні, наявність боліт, поширен­ня пісків і пов’язаних з ними еолових форм рельєфу дуже нагадують поліські: ландшафти.

  1. Острозька прохідна долина сполучає Кременецько-Дубнівську рів­нину з Житомирським Поліссям. Західну мгжу можна провести по невисокому межиріччю, яким розділяються басейни Чорної річки (система Ікви) та Збитнянки: (система Вілії), дещо на схід від лінії сіл Ступно—Майдан. На цій ділянці Мале Полісся значно звужується (часом до 2—2,5 км) і має вигляд долини, оточеної крутими схилами Мізоцького кряжу на півночі і відгалужень Кременецьких гір на півдні. Лише на сході (поблизу Острога) долина знову значно розширюється і ви­ходить за межі області.

Більша частина Острозької долини вкрита піщаними алювіальними та флю­віогляціальними відкладами, у зв’язку з чим тут поширені еолові форми рельєфу — піщані дюни, горби і вали, які нерідко досягають 5—7 м висоти. Колишня артерія стоку льодовикових вод успадкована в наш час середньою та нижьою течією р. Збитнянки, долина якої відзначається значною заболоченістю. Таким чином, за загальними геоморфологічними та ландшафтними рисами Острозька долина дуже нагадує описаний вище Кременецько-Дубнівський район. Проте в морфології Ост­розької прохідної долини є і специфічні риси, серед яких слід назвати, насамперед, поширення ерозійних останців — свідків колишнього потужного розмиву північного краю Подільської височини. Вони являють собою чітко окреслені невеликі за площею підняття, які підіймаються над дном долини на 50—80 м (г. Дуба поблизу Нової Мощаниці має висоту 306 м, окремі останці поблизу с. Майдан — до 326 м). Дру­гою характерною рисою морфології Острозької прохідної долини є участь у будові рельєфу палеозойських (по долинах Вілії та Горині) і особливо верхньокрейдяних відкладів.

Підобласть Подільської височини. Подільська височина заходить на територію області в двох місцях — на крайньому південному заході області та у межиріччі Вілія—Збитинка. В обох випадках це відгалуження одного геоморфологічного ра­йону, відомого в літературі під назвою Гологоро-Кременецького низькогір’я.

У Червоноармійському районі поблизу с. Дружба проходить крутий північний уступ плато, вздовж якого розташовані досить значні ерозійні осганці — г. Цимбал (348 м), г. Красна (336 м) та інші. Саме в межах північного уступу Подільської височини, на крайньому півдні Червоноармійського району, є найбільш високі точки Ровенської області з абсолютними відмітками 372—374 м.

Значно більшу територію охоплює Гологоро-Кременецьке низькогір’я у межи­річчі Вілії та Збитинки. Проте абсолютні висоти тут не перевищують 270—280 м. Північний уступ Подільської височини в межах Ровенської області відзначається значним ерозійним розчленуванням.