Геолого-геоморфологическое строение Украины
Украинский
На жаль, цей запис доступний тільки на
Украинский.
К сожалению, эта запись доступна только на
Украинский.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Геологічна будова визначає розміщення корисних копалин, впливає на рельєф, який є одним з важливих компонентів природного середовища. Абсолютні висоти поверхні, її характер, експозиція схилів відносно сторін горизонту позначаються на розподілі кліматичних елементів, поверхневого стоку, поширенні ґрунтових вод, грунтів, рослинності. Разом з літологією покривних порід рельєф є одним з провідних компонентів ландшафту. Генезис типів і форм рельєфу, їхні морфологічні риси, характер розчленування позначаються на ландшафтно-морфологічній структурі фізико-географічних регіонів.
Значний вплив на формування і розвиток сучасних ландшафтів України мали палеогеографічні умови антропогенового періоду. З геологічною будовою пов’язані характер і інтенсивність неотектонічних рухів земної кори, гідрогеологічні умови, поширення родовищ корисних копалин, розробка яких вносить помітні зміни в навколишнє середовище. У формуванні морфоскульптури виявляється вплив сучасних рельєфоутворюючих процесів. Помітні зміни в рельєфі спостерігаються в районах інтенсивного господарського освоєння території.
ОРОГРАФІЯ
Головні орографічні риси території УРСР визначаються її положенням у межах Східно-Європейської рівнини, середньовисотних гірських пасм Карпат і Криму. Рівнинні простори займають 95% території республіки (низовини — 70%, височини—25%). Середня абсолютна висота рівнинної частини України становить 175 м. Тут висоти рідко сягають вище 300 … 400 м, а на узбережжях морів вони знижуються до кількох десятків метрів. На півночі розташована Поліська низовина з висотами, що іноді перевищують 150 … 200 м. Розташований на ній Словечансько-Овруцький кряж піднімається до 315 м. В долинах Дніпра, Прип’яті, Десни абсолютні відмітки знижуються до 100 … 120 м. Поліська низовина має досить густу річкову сітку, вододільні і межирічні простори її плоско-хвилясті, місцями погорбовані, «з широкими зниженнями. На південь від Поліської низовини на лівобережжі Дніпра простягається Придніпровська низовина з висотами 90… 170 м. В її гіпсометрії простежуються рівні терас Дніпра та загальний похил на захід і південний захід.
Долина Дніпра в районі Києва має ширину 120 км, а нижче за течією звужується до кількох кілометрів. На схід долина Дніпра поступово переходить у Полтавську рівнину, поверхня якої плоско-горбиста, розчленована долинно-балкового сіткою, з глибинами врізу 30 … 80 м. Долини рік тут широкі, з крутими правими схилами і пологими терасованими лівими.
Південь України займає Причорноморська низовина, абсолютні відмітки якої не перевищують 120… 150 м. В бік Чорного моря вона поступово знижується Поверхня низовини плоска, рівнинна. Річкові долини врізані на глибину 50… 80 м (на півночі) і 20… 30 м (на півдні). Береги річок порізані балками та ярами, вододіли плоскі. Відмітною рисою Причорноморської низовини є наявність різних за розмірами подів з пологими схилами.
На заході республіки знаходяться Волинська та Подільська височини. Найбільш піднятого територією тут є вододіл Прип’яті, Південного Бугу, Дністра, Західного Бугу і Сану (Сяну). Абсолютні відмітки становлять 320… 350 м. В межах Подільської височини виділяються окремі масиви — Гологори, Кременецькі гори, Розточчя і Опілля, Товтри, а Волинської — Мізоцький кряж, Пелчанські висоти. Найвища відмітка рівнинної частини УРСР зафіксована на Хотинській височині — г. Берда (515 м). Найвищою точкою Подільської височини є гора Камула (471 м). Волинська та Подільська височини мають дуже розчленовану ерозією поверхню. Глибини ерозійних врі-зів становлять 50 … 100 м, а в Придністров’ї досягають 150… 200 м. У центральній частині України знаходиться Придніпровська височина з середніми висотами 200 м, а на південному сході — Приазовська височина (гора Могила-Бельмак, 324 м). Геоструктурно вони збігаються з Українським щитом, поверхня якого позначається на сучасному рельєфі. Глибина ерозійного врізу на правобережжі Дніпра становить 100 … 150 м, а в Приазов’ї збільшується до 150 … 200 м. На сході України розташовані Донецька височина, найвища розчленована частина якої називається Донецьким кряжем (гора Могила-Мечетна, 367 м), та відроги Середньоросійської височини. Останні мають відмітки 200… 250 м, густу долинну та яружно-балкову сітку.
Гори займають 5% території республіки. Середні висоти Українських Карпат коливаються від 1200 до 1600 м. Найвищою точкою України є гора Говерла (2061 м). Гірські пасма мають північно-західне простягання. Це Бескиди (800… 1250 м), Горгани (1400… 1800 м) та Покутсько-Буковинські гори (700… 1400 м), які утворюють Зовнішні Карпати. В центральній частині гірської країни знаходяться Верховинський Вододільний (1000 … 1700 м) та Полонинсько-Чорногорський хребти (1400… 2000 м), Рахівські та Чивчинські гори (1700… 1900 м). На південному заході простягся Вулканічний (Вигорлат-Гутинський) хребет (900… 1000 м). Українські Карпати є типовими середньовисотними горами, які мають округлі вершини та пологі схили. Північно-західні схили Бескидів, Полонинсько-Чорногорського хребта круті, обривисті, ріки, що їх прорізають, утворили каньйони і ущелини. З північного сходу до Українських Карпат прилягає Перед-карпатська височина (200 … 500 м), а з південного заходу — Закарпатська низовина (100… 120 м).
У Кримських горах виділяють три пасма: Головне (1200… 1500 м), Внутрішнє (400… 600 м), Зовнішнє (250… 350 м). Вони мають асиметричні схили і розділені поздовжніми ерозійно-тектонічними зниженнями. Для Головного пасма характерні вирівняні масиви — яйли. Максимальні відмітки Кримських гір становлять 1545 м (гора Роман-Кош), 1525 м (гора Еклізі-Бурун), 1223 м (гора Ай-Петрі). У Гірському Криму поширений карст. Прибережні схили Головного пасма утворюють Південний берег Криму, для якого характерні абразійні, денудаційні, зсувні, ерозійні та вулканічні форми рельєфу. Весь південний макросхил виділяють як Кримське субсередземномор’я.,
ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА
Територія України формувалася протягом тривалої геологічної історії і має складну будову. В геоструктурному відношенні вона приурочена до південно-західного краю докембрійської Східно-Європейської платформи, частини герцинської платформи, що прилягає до неї, та альпійської геосинкліналі, представленої складчастими спорудами Карпат і Криму. В межах платформи докембрійський фундамент залягає на різних рівнях, утворюючи виступи та западини, що зумовлено рухами земної кори. Глибина залягання фундаменту визначає головні морфоструктурні риси рівнинної частини України. На платформенній частині виділяються такі геоструктури, як Український щит, схили Воронезького кристалічного масиву, Волино-Подільська плита, Донецька складчаста область, Дніпровсько-Донецька, Галицько-Волинська та північний край Причорноморської западини. До герцинської платформи належать складчасті споруди Добруджі, Сімферопольсько-Євпаторійське підняття, Переддобруджинська, Причорноморська та Альминська западини.
У межах альпійської геосинклінальної зони виділяють Складчасту область Карпат, Передкарпатський прогин, Закарпатську западину, мегантиклінорій Гірського Криму, західну частину Індоло-Кубанського прогину. Ці структури в сучасному рельєфі виражені відповідними орографічними одиницями.
Український щит простягається через усю територію республіки з північного заходу, від лінії Клесів (Ровенська область) — Овруч (Житомирська область) на південний схід майже до Азовського моря. Довжина щита становить понад 1000 км, найбільша ширина — 250 км, а площа — близько 180 тис. км2. У межах щита докембрійські кристалічні породи відслонюються по долинах річок, а на північному заході (Житомирська і Ровенська області) та в Приазов’ї виходять па денну поверхню на межиріччях або залягають безпосередньо під невеликою товщею антропогенових відкладів. Український щит складений дислокованими різновіковими докембрійськими осадочно-метаморфічними і магматичними породами.
Найдавніші відклади Українського щита утворюють породи дніпровського комплексу, представленого метаморфічними кристалічними сланцями і архейськими гранітами, гнейсами і пегмати тами, гранодіоритами, дунітами, перидотитами. До них належать чарнокіти і чудново-бердичівські граніти. Ці породи утворюють перший структурний ярус щита. До верхньоархейської групи належать інгуло-інгулецька гнейсова серія, кіровоградсько-житомирський інтрузивний комплекс, серія метабазитів і ультрабазитів та саксаганська (криворізька) залізорудна серія. Ці породи утворюють другий структурний ярус Українського щита. Вони приурочені до складчастих зон синкліноріїв.
Породи протерозою представлені овруцькою осадочно-метаморфічпого серією (кварцити, пірофілітові сланці, пісковики, порфірити), коростенським магматичним комплексом (лабрадорити, габро, габронорити, коростенські граніти) і приазовським лужним комплексом (граніти, сієніти, піроксеніти).
Як свідчить характер відкладів, щит сформувався за умов розвитку геосинкліналі і платформи. При цьому відбувалися інтенсивні процеси метаморфізму, вулканізму і складкоутворення. Це зумовило складну внутрішню будову Українського щита. Породи, з яких він складається, мають різко порушене залягання, зібрані в складки, розбиті тектонічними розломами на окремі блоки. Різна інтенсивність тектонічних рухів окремих блоків, а також тривала денудація привели до того, що в сучасному зрізі щита виходять різні за віком і структурою елементи щита: в одних місцях виступають антиклінорії (Новоград-Волинський, Нікопольський), у других — синклінорії (Овруцький, Інгульський), у третіх — плутони (Коростенський, Корсунь-Новомиргородський).
Головні складчасті структури мають північно-західне простягання, яке визначило загальну конфігурацію щита та прилеглих структур (Дніпровсько-Донецька западина, Волино-Подільська плита), а також загальний план орографії (Придніпровська, Волинська і Подільська височини, Придніпровська низовина) та напрям річкових долин. На щиті простежуються тектонічні лінії субмеридіонального і субширотного напрямів, які також проявляються в сучасному рельєфі.
Поверхня кристалічних порід докембрію Українського щита має пересічений характер. У багатьох місцях її рельєф розчленований глибше, ніж денна поверхня. Товща осадочних мезо-кайнозойських відкладів згладжує нерівності поверхні кристалічних порід щита, що мають тектонічне і денудаційне походження. Зіставлення карти їхнього рельєфу з гіпсометричною картою сучасної поверхні свідчить про тісну залежність сучасного рельєфу від рельєфу кристалічних порід. Майже всі значні перівності кристалічного фундаменту знаходять відображення в сучасному рельєфі. Деякі тектонічні структури щита відображуються в геоморфологічній будові. Так, Овруцький синклінорій майже відповідає Словечансько-Овруцькому кряжу, Приазовський масив — Приазовській височині. На кристалічній поверхні зустрічаються зниження, що виникли внаслідок тривалої денудації на різнорідній петрографічній основі. Багато відслонень кристалічних порід є елементами сучасних географічних ландшафтів.
На докембрійських породах Українського щита острівне поширення мають осадочні відклади крейди, палеогену і неогену, що утворилися в мілководних морях. З континентальних відкладів найбільш поширені каоліни, переважно мезокайнозойського віку. Найчастіше вони зустрічаються в зниженнях кристалічних порід і мають потужність у кілька метрів, а іноді — до 15 … 25 м. Крейдові відклади, представлені глауконітовими пісками з кременем, зустрічаються в північно-західній частині щита. Палеогенові відклади поширені в Придніпров’ї і представлені пісками, пісковиками, глинами з буровугільними шарами. Неогенові відклади є на півдні і південному заході щита (морські піски, глини і вапняки).
Невелика товщина осадочних відкладів свідчить про тенденцію Українського щита до підняття протягом усієї геологічної історії. Тривалий період континентального розвитку щита сприяв формуванню денудаційної рівнини на складній тектонічній основі.
Західніше Українського щита знаходяться Волино-Подільська плита та Галицько-Волинська западина. Це крайові структури субмеридіонального напряму, які на південному заході обмежені Карпатським передовим прогином. Докембрійський фундамент у межах Волино-Подільської плити знаходиться на глибині до 2000… 2500 м, а в межах Галицько-Волинської западини — від 3000 до 6000… 7000 м. На нерівній поверхні кристалічного фундаменту, порушеній тектонічними розломами, майже горизонтально залягають відклади палеозою, мезозою і кайнозою. Уздовж західного краю кристалічного щита з півночі на південь простягається смуга рифейських відкладів. Вони відслонюються по долині р. Горинь у районі Ізяслав — Острог та в долині Дністра і його приток поблизу м. Могилева-Подільського і представлені аркозовими пісковиками, глинистими сланцями, конгломератами і базальтами. Ровинські базальти виходять на денну поверхню на північ від м. Ровно поблизу Костополя, Берестівця, Злазного, Степанської Гути, Полиць і впливають на сучасний рельєф. Виходи базальтів пов’язані з тектонічним розломом північно-західного простягання. Вони залягають окремими невеликими масивами і утворюють 4 … 7-гранні красиві колони.
Кембрійські породи відслонюються на Волино-Подільській плиті по долині р. Горинь та на Могилівському Придністров’ї. Вони виявлені при бурінні свердловин у багатьох місцях Волинського Полісся (Любомль, Турійськ, Цумань) і представлені глауконітовими пісками, пісковиками, синіми глинами, алевролітами.
Відклади ордовицької і силурійської систем найбільш поширені на Поділлі поблизу м. Кам’янця-Подільського, де ними складені схили долини Дністра та його приток (Смотрича, Збруча, Жванчика). На значній глибині вони відомі поблизу Ковеля, Колок. Ордовицькі і силурійські відклади найчастіше представлені карбонатними пісковиками і вапняками, в яких зустрічаються карстові порожнини.
Девонські відклади на Волино-Подільській плиті відслонюються в долині Дністра в районі Заліщиків та на захід від Дубно. За літологічним складом це сланці, пісковики і доломіти. Вони мають порушений характер залягання (валоподібні підняття, пофалдованість), що відображується в сучасному рельєфі західного Придністров’я і Волинської височини.
Кам’яновугільні відклади (вапняки, пісковики, алевроліти, сланці з шарами кам’яного вугілля) виявлені за допомогою свердловин у Галицько-Волинській западині. Східна межа їхнього поширення (Торчин — Олесько — Пере-мишляни) вважається межею між Волино-Подільською плитою і Галицько-Волинською западиною. На півночі кам’яновугільні відклади обмежені тектонічним розломом, що проходить далі на північ від Володимира-Волинського на Сарни. У повоєнні роки в межах Галицько-Волинської западини відкрито Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн. У заляганні палеозойських відкладів Волино-Подільської плити і Галицько-Волинської западини спостерігається така закономірність: починаючи від західного краю Українського щита вони моноклінально залягають смугами меридіонального напряму в стратиграфічній послідовності від. рифею — кембрію до карбону включно. На нерівній зденудованій поверхні палеозойських відкладів трансгресивно залягають відклади крейдової системи. З давніших мезозойських утворень в окремих місцях (переважно в свердловинах) виявлено юрські відклади. Крейдові відклади суцільно поширені на Волино-Подільській плиті та в Галицько-Волинській западині. Вони залягають на великих площах безпосередньо під антропогеновими відкладами або відслонюються, тому значно впливають на сучасні фізико-географічні умови Волині та Поділля. Це переважно крейда і мергелі, загальна товщина яких зростає із сходу на захід від 20 … ЗО до 600 … 800 м.
Палеогенові піски, глини, пісковики відслонюються лише на північному сході Волинського Полісся. Значно більші площі, переважно на півдні, покривають неогенові вапняки, піски, глини, гіпси, які беруть участь у будові сучасного рельєфу.
На схід від Українського щита знаходиться Дніпровсько-Донецька западина — одна з найглибших западин на Східно-Європейській платформі. В осьовій частині її докембрійський фундамент знаходиться на глибині до 10… 12 км. Борти западини утворені ступенями кристалічного фундаменту і розбиті тектонічними розломами у напрямі північний захід — південний схід. Поперечними розломами фундамент розчленований на окремі блоки, які зазнали вертикальних переміщень. В окремих місцях у палеозої були впливи вулканічних порід. Все це значно ускладнило внутрішню структуру западини. Вона заповнена переважно осадочними відкладами девону (потужність понад 4000 м), карбону (3700), пермі (1900 м), тріасу (450 м), юри (650 м), крейди (650 м), палеогену (250 м) і неогену (30 м). Серед девонських відкладів велику роль відіграють соленосні товщі, з якими пов’язано утворення соляних структур. При висхідних рухах соляних відкладів деформуються всі верстви, які залягають над ними. У Роменському куполі сіль починається на глибині близько 200 м від земної поверсі, а свердловина 3500 м завглибшки не досягла підошви солі. Поховані соляні гори відомі також у районі Полтави, Ромодана, с. Дмитрівни тощо. В Дніпровсько-Донецькій западині виявлено більше ста соляно-купольних структур. Такі з них, як Висачківська, Солоницька, Гайсинська, відбиваються в сучасному рельєфі. Серед девонських відкладів зустрічається вулканогенна товща, яка складається з діабазів, базальтів, туфів і туфобрекчій. їх виявлено свердловинами поблизу Чернігова; уламки було піднято соляно-купольною тектонікою біля Ромен, Лубен, Полтави, Висачок, Дмитрівки, Радченкового.
До девонських і карбонових порід в Дніпровсько-Донецькій западині приурочені родовища нафти і газу.
Пермські відклади представлені різноколірними глинами, вапняками, доломітами, гіпсами. До товщі тріасових порід (глин, пісків, пісковиків, мергелів) приурочені родовища газу.
З мезокайнозойських відкладів у межах Дніпровсько-Донецької западини відслонюються юрські (на південно-зхідному схилі), крейдові, палеогенові і неогенові. Найбільш поширені палеогенові піски, пісковики, мергелі, глини. Загальна потужність їх перевищує 400 м.
Дніпровсько-Донецька западина структурно пов’язана з герцинською Донецькою складчастою областю. У геологічній будові Донбасу беруть участь дислоковані відклади девону, карбону і пермі. Особливо велика роль належить карбоновим відкладам, потужність яких досягає 10… 12 км. Це сланці, вапняки, пісковики, серед яких залягають шари кам’яного вугілля. Більш давні, девонські відклади поширені в басейні р. Мокрої Волновахи. Вони представлені вапняками, сланцями, пісковиками, а також базальтами, туфами, порфіритами, діабазами. В північно-західній частині Донбасу є пермські, тріасові, юрські піщано-глинисті породи. На схилах височин відслонюються крейдові відклади (мергелі, крейда). По периферії Донбасу є палеогенові глини, піски, мергелі, а на південному заході неогенові піски і глини. За герцинської складчастості тут сформувалися антиклінальні та синклінальні структури. Основні з них простягаються з північного заходу на південний схід. Складчасті структури почали формуватися в умовах вулканізму в кінці девону. Тектонічні рухи найбільш інтенсивними були в карбоні — пермі, вони тривали в юрі — крейді (кімерійське горотворення), проявилися під час альпійського орогенезу. Центральне положення займає. Головна антикліналь, що простягається на 300 км. З півночі і півдня її обмежовують синкліналі. Головна (північна) синклінальна зона включає Бахмутську, Боково-Хрустальну та інші синкліналі.
Південна синклінальна зона включає Кальміус-Торецьку, Чистяківську, Ма-ринівську і Несвітаївсько-Шахтинську синкліналі. З півдня ця зона обмежена південною антикліналлю, яка від Приазовського кристалічного масиву відділена синклінальною зоною (Амвросіївська, Успенська і Куйбишевська синкліналі). Північна синклінальна зона (що прилягає до Північної антикліналі) вздовж Сіверського Дінця обмежена вузькою смугою дрібної складчастості соляно-купольної тектоніки (Кремінний, Лисичанський, Первомайський, Алчевський куполи) з великою кількістю насувів (Мар’їнський, Алмазненський, Краснодонський). На лівобережжі Сіверського Дінця простягається За-донецький прогин, який переходить у Дніпровсько-Донецьку западину.
З північного сходу Дніпровсько-Донецька западина обмежена південно-західним схилом Воронезького кристалічного масиву. Докембрійські кристалічні породи залягають на глибині від 970 (м. Путивль) до 150 м (Зноб-Новгородське) і перекриті осадочними відкладами пермського, юрського, крейдового і палеогенового віку. В багатьох місцях Сумщини, Харківщини і Ворошиловградщини відслонюються крейдові мергелі, вапняки, крейда і палеогенові глауконітові піски, пісковики та глини.
На південь від Українського щита знаходиться північне крило Причорноморської западини. Докембрійський кристалічний фундамент на півночі крила спочатку полого занурюється (Миколаїв — 600 м), а далі опускається на глибину 1500 … 2500 м (Херсон — 1400 м, Одеса — 1600 м, біля Перекопу— 3200 м). Поряд з широтними виявлено розломи фундаменту субмеридіонального напряму, з чим пов’язане розчленування його на окремі блоки, які занурені на різну глибину.
З півдня до Східно-Європейської докембрійської платформи прилягає герцинська Скіфська плита. Глибина залягання її фундаменту в Причорномор’ї змінюється з півночі на південь від 3000 до 6000 м, в межах Сімферопольсько-Євпаторійського підняття він знаходиться на глибині 500 … 1500 м.
Палеозойські відклади виявлено за допомогою свердловин на значній глибині. Більш поширені нижньопалеозойські відклади. Зокрема, в районі Одеси відомі рифейські, кембрійські і силурійські осадочні відклади загальною потужністю понад 500 м. Значне поширення і велику потужність мають тут мезозойські породи. У західній частині Причорномор’я виявлено тріасові відклади. Великої потужності (понад 1000 м) досягають юрські породи, серед яких, крім осадочних, є вулканогенні утворення (андезити, туфоконгломерати). Майже суцільно поширені крейдові відклади, що досягають значної потужності (Одеса — понад 400 м, Новоолексіївка — понад 1000 м).
Палеогенові породи відслонюються у долинах річок у північній частині Причорноморської западини, а далі на південь вони занурені під неогенові відклади. Представлені мергелями, вапняками, пісковиками і глинами. Серед олігоценових утворень Нікопольщини є марганцеворудна формація, яка утворює відоме родовище марганцю. Важливу роль у будові Причорноморської западини відіграють неогенові відклади, які покривають усю її територію, мають повний стратиграфічний розріз і відслонюються в річкових долинах. Представлені вони різними вапняками, пісками, пісковиками, глинами і мають загальну потужність понад 200 м.
Характер залягання осадочної товщі мезокайнозою, її літологічний склад і поширення зумовлені блоковою структурою кристалічного фундаменту, рухами земної кори в кімерійський і особливо альпійський орогенез. У багатьох місцях осадочна товща пофалдована, мав флексурні перегини, що позначається па розміщенні річкових долин, лиманів, характері берегової лінії моря. У східній частині западини є Мелітопольський, Дніпровський, Софіївський прогини, розділені Рогачинським, Каїрським і Каховським антиклінальними підняттями. Перекоиська западина характеризується скидами субширотного і північно-східного простягання і крутими флексурними перегинами.
У західній частині Причорноморської западини є Нижньобузький виступ, Балтське зниження, ускладнені антиклінальними і синклінальними складками. На південному заході Причорноморська западина межує з Переддобруджинською, на південь від якої знаходяться складчасті споруди Добруджі. Кристалічний фундамент заглиблюється тут на 4… 5 км, а западину виповнено потужною товщею палеозойських і мезокаинозоиських відкладів, які мають порушене залягання.
Кримська складчаста область — це частина мегантиклінорію, південне крило якого по тектонічному розлому занурене під рівень Чорного моря. З півночі мегантиклінорій Гірського Криму обмежений Альминською западиною та Індоло-Кубанським прогином. В межах антиклінорію виділяються Качинський і Туакський антикліпорії, синклінорії південно-західного та східного Криму.
Головну роль у геологічній будові Кримських гір відіграють мезозойські відклади. З палеозойських відкладів відомі лише пермокарбонові й пермські вапняки, які зустрічаються окремими ізольованими островами серед мезозойських. Головне пасмо Кримських гір складене тріасовими глинистими сланцями і пісковиками та юрськими флішовими породами. Внутрішнє пасмо побудоване з крейдових глин і вапняків та палеогенових мергелів, вапняків і пісків. Неогенові вапняки і глини складають Зовнішнє пасмо.
Крім осадочних, у будові Кримських гір важлива роль належить магматичним породам. Вони зустрічаються на Південному березі Криму між Алуштою і Ялтою та між Алуштою і мисом Айя, в районі Феодосії, Білогорська, Сімферополя. За характером залягання — це лаколіти (Аюдаг, Ка-стель і Партеніт), давні вулкани (Карадаг), дайки, потоки і покриви, а за петрографічним складом — це діорити, ліпарити, порфірити та андезити. Магматичні породи проривають тріасові і частково юрські відклади, а це свідчить про те, що магматична діяльність відбувалася не раніше кінця юрського періоду. Розміщення їх пов’язане з тектонічними розломами і розвитком горотворних процесів.
У палеозої на місці сучасного Криму існувала герцинська складчаста споруда. А в мезозої тут панував геосинклінальний режим, який супроводжувався інтенсивним нагромадженням відкладів, вулканічною діяльністю та розвитком складчастих процесів кімерійського гороутворення. Внаслідок денудаційних процесів кімерійські структури були дуже зруйновані. Сучасна структура Кримських гір сформувалася внаслідок альпійського орогенезу протягом палеогену і неогену; тут поширені антиклінальні підняття і синклінальні прогини, ускладнені диз’юнктивними дислокаціями.
Керченський півострів має складчасту будову і характеризується наявністю грязьових вулканів. У його геологічній будові головну роль відіграють палеогенові і неогенові осадочні відклади.
Українські Карпати — частина Карпатської гірської споруди. Головну роль у їхній геологічній будові відіграють крейдові, палеогенові і неогенові відклади. У межах Українських Карпат відслонюються й давніші відклади. В межах Рахівського кристалічного масиву поширені докембрійські гнейси, граніти, кварцити і сланці. Тут відслонюються і палеозойські, переважно карбонові, породи, представлені сланцями, кристалічними вапняками, кварцитами. Невелике поширення мають тріасові і юрські конгломерати, вапняки, пісковики, мергелі, які зустрічаються в осьових частинах антиклінальних складок. У долинах річок, ущелинах, на крутих схилах хребтів відслонюються крейдові мергелі, вапняки, пісковики і аргіліти. Палеогенові відклади зустрічаються в усіх тектонічних зонах Карпат і досягають сумарної потужності кількох тисяч метрів. Серед відкладів палеогенової системи переважає фліш, яким створено верстви різноколірних пісковиків, глин, мергелів і туфогенних порід. У Передкарпатті й Закарпатті значно поширені неогенові соленосні відклади, глини, піски. У складі неогенових відкладів Закарпаття зустрічаються вулканічні породи (андезити, базальти і туфи).
Як свідчить геологічна будова, Карпати пережили складну геологічну історію. На відміну від Кримських гір, де доальпійських тектонічних споруд майже нема, в Карпатах є залишки герцинід. Зокрема, таким залишком Пракарпат вважають Рахівський масив. Продукти руйнування герцинід у крейдовому і палеогеновому періодах нагромаджувалися в Карпатській геосинкліналі. Інтенсивні тектонічні рухи в неогені зумовили складчасто-скидову структуру Карпат. Для них характерні зональні структури, що простягаються з північного заходу на південний схід і визначають геоморфологічні та інші фізико-географічні особливості території. Головними структурними елементами Українських Карпат є: Перед-карпатський прогин, Горгано-Покутська (Зовнішня) антиклінальна (скибова) зона, Центральна синклінальна зона, Чорногірсько-Полонинська (Внутрішня) антиклінальна зона, Рахівський масив, Вулканічні Карпати, Закарпатська западина.
ОСНОВНІ ЕТАПИ ГЕОЛОГІЧНОЇ ІСТОРІЇ
Геологічна будова і рельєф України — результат тривалої і складної історії геологічного розвитку земної кори і змін палеогеографічних умов. Основні етапи геологічної історії зафіксовано в петрографічному і літологічному складі гірських порід, фаціальних особливостях і товщині відкладів, у рештках органічного світу, в характері залягання відкладів. На території України поширені відклади всіх геологічних систем, від найдавніших докембрійських до сучасних антропогенових. Але походження їх, склад, товща і поширення дуже змінюються залежно від геоструктурної будови. Найдавнішими гірськими породами є гнейси Українського щита, вік яких — 3,5 … 3,65 млрд. років.
В археї на території України панував геосинклінальний режим, відбувалися гороутворення, виливи магматичних порід, інтенсивна вулканічна діяльність, вивітрювання гірських порід та їхня метаморфізація. В кіпці архейської ери на території України, очевидно, існували гори. До Саксаганської системи, складеної аркозовими пісковиками, кварцитами, філітами, амфіболітами, сланцями, залізо-кременистими породами, приурочені родовища залізних руд Криворізького басейпу.
У протерозої тривали інтенсивні рухи земної кори.
У товщі докембрійських магматичних і осадочно-метаморфічних порід зосереджені значні запаси залізної руди, графіту, польового шпату, лабрадориту, граніту тощо.
Рифейські відклади залягають нижче палеонтологічно охарактеризованого нижнього кембрію на дислокованих породах кристалічного фундаменту. Мілководне рифейське море займало Волинь та Поділля, де в басейні Дпістра і Горині зустрічаються аркозові пісковики, сланці й глини. В цей період відбувалася вулканічна діяльність, сліди якої залишились у вигляді ровенських базальтів.
Ранньопалеозойський етап вулканізму пов’язують з каледонським гороутворенням.
У кембрійський період море покривало західну частину Волині і Поділля, Карпати і Придобруджя. Решта території України була сушею. У Волинське кембрійське море потрапляли продукти руйнування з Українського щита, про що свідчать уламки кристалічпих порід у кембрійських відкладах Волині.
У зв’язку з тектонічними рухами земної кори розміри і глибина ранньопа-леозойських морів змінювалась. На межі кембрійського і ордовицького періодів відбулося загальне підняття території України, яке потім змінилося опусканням і наступом моря. У цей час на сході України почали формуватися нові структури — Дніпровсько-Донецька западина, і Донецька складчаста область. Значно збільшилися моря в силурійський період. У Волино-Подільському морі відкладалися вапняки, глини, піски з брахіоподами, трилобітами, коралами і рибами.
У девонський період морські трансгресії захопили не тільки західну, а й східну частину України. Море покриває Дніпровсько-Донецьку западину і Донецьку складчасту область. Тектонічні рухи дуже впливали па рівні морів та їхні розміри. У Дніпровсько-Донецькій западині і в Донецькій складчастій області відбувалась вулканічна діяльність. Теплі й сухі кліматичні умови девону сприяли нагромадженню солей. На суші, що займала середню частину України, була розвинена рослинність, залишилися сліди річкової сітки. Фізико-географічні умови девонського періоду сприяли утворенню нафти і солі.
У кам’яновугільний період морські басейни займали на Україні значні площі. Коливальні рухи земної кори часто змінювали глибину басейнів, берегову лінію і характер відкладів. На більшій частині території республіки панував вологий субтропічний клімат, який сприяв розвитку розкішної і різноманітної рослинності із значним поширенням лепідодендронів, сигілярій, хвощів, папоротей, ліан. У дельтах річок, на берегах озер і лагун розвивалися торфові болота. Фізико-географічні умови були надзвичайно сприятливими для нагромадження вугілля, зокрема в Донецькому басейні і Галицько-Волинській западині.
Завершення герцинського гороутворення в пермський період зумовило різке скорочення морських басейнів і розширення областей суші. Тільки в Дніпровсько-Донецькій западині і в Донецькій складчастій області в окремі відрізки пермського часу були неглибокі моря. Решта території України являла собою низовини і височини. Тільки на півдні і південному заході через Крим, Добруджу і Карпати простяглася гірська система. Клімат був сухий .і теплий, а в другій половині пермського періоду — напівпустельний. У лагунах і озерах Дніпровсько-Донецької западини і Донецької складчастої області відкладалися солі. Кінець пермського періоду і перша половина тріасового характеризуються посиленою денудацією за континентальних кліматичних умов.
Але більша частина мезозойського етапу розвитку України характеризувалася значними трансгресіями, інтенсивним розвитком органічного світу. В юрський період значні території в межах Дніпровсько-Донецької і Галицько-Волинської западини, у Карпатах і Криму неодноразово покривалися морями, в які зносився матеріал з Українського щита, Донецької складчастої області і Воронезького масиву. В середньоюрський час у Криму, Причорноморській западині й Донецькому басейні відбувалися інтенсивні вулканічні процеси.
На початку крейдового періоду в платформених областях України переважала суша, на якій панував помірний клімат. Пізніше, внаслідок опускань півдня Східно-Європейської платформи, площа морів розширювалась, і в сеноманський час майже вся територія України була покрита морем, тому в тектонічних западинах відклади того часу мають значну потужність. М’який і теплий клімат другої половини крейдового періоду сприяв інтенсивному розвитку органічного життя, появі флори, яка дала початок сучасній рослинності. У Карпатах і в Криму були моря, глибина яких значно змінювалась, що зумовлювало нагромадження відкладів, різних за фаціальними особливостями. У кінці крейдового періоду більшість території України перетворилася на сушу.
У кайнозойську еру територія України пережила складну геологічну історію, значно змінилися її фізико-географічні умови, які зумовили формування сучасних ландшафтів. У палеогені платформена частина України неодноразово покривалася морями. Максимальна трансгресія була в середині палеогену, коли майже вся південна частина Східно-Європейської платформи була вкрита морем і тільки захід Подільської височини та окремі виступи Українського щита являли собою сушу. В Карпатській і Кримській геосинкліналях теж панував морський режим, інтенсивно проявлялися тектонічні рухи. Кліматичні умови субтропічного характеру сприяли утворенню бурого вугілля, нафти, горючих газів, марганцевої руди, бокситів і фосфоритів.
У неогені відбувалися активні тек-топічні рухи альпійського горотворення, внаслідок яких сформувалися гірські споруди Криму і Карпат. В результаті вулканічної діяльності утворився Вулканічний хребет Українських Карпат. Морські басейни залишалися тільки на півдні і південному заході України і змінювали берегову лінію. В узбережній зоні південно-західного басейну утворювалися рифи, рештки яких виступають на Поділлі у вигляді Товтрового пасма. Кліматичні умови протягом неогену змінювалися від субтропічних до помірних. До неогенових відкладів приурочені нафта, горючі гази, буре вугілля, калійна сіль, будівельні матеріали.
Палеогеографічні умови антропогену на території України характеризуються, пануванням суші, коливальними рухами земної кори, зміною рівня південних морських басейнів, коливанням клімату з тенденціями до похолодання, материковим зледенінням північної частини України, лесонакопиченням, розвитком річкових долин, зміною меж географічних зон, формуванням структури ландшафтів, близьких до сучасних.
У цих умовах відбувалося нагромадження переважно континентальних відкладів — лесових, алювіальних, озерних, водно-льодовикових, льодовикових, еолових, делювіальних, пролювіальних, елювіальних тощо. Тому потужність антропогенових відкладів незначна і пересічно становить 10 … 20 м з коливанням від 0 до 100 м. Вона залежить від геоструктурних і геоморфологічних умов. У тектонічних западинах і передгірних прогинах потужність антропогенових відкладів більша, а на позитивних структурах вона значно менша.
Велику роль у нагромадженні антропогенових відкладів і формуванні рельєфу відіграли неотектонічні рухи. Сумарна амплітуда тектонічних рухів за пліоцен — антропоген становить у плат-форменій частині України 300 … 500 м, а в гірських областях 800 … 1200 м. Ці рухи мали переважно коливальний характер і були диференційовані в часі і просторі. Змінювалася не лише швидкість рухів, а й їхня напрямленість. Так, початок антропогену відзначається переважно висхідними коливальними тектонічними рухами і посиленням розмиву в зв’язку з низьким рівнем базису ерозії. В плейстоцені на території України почали переважати низхідні рухи земної кори. Але в цілому в антропогені на території України підняття переважали над опусканням.
Диференціація неотектонічних рухів у просторі тісно пов’язана з геологічними структурами, і значною мірою ці рухи є успадкованими. Позитивні структури (Український щит, схили Воронезького масиву, Донецька складчаста область), які протягом геологічних періодів мали тенденцію до підняття, продовжували підійматися, а від’ємні структури (Дніпровсько-Донецька, Причорноморська западини) мали тенденцію до опускання або менш інтенсивно підіймалися, ніж позитивні структури.
Великі зміни у фізико-географічних умовах території відбулися в плейстоцені, коли льодовик із Скандінавії, Кольського півострова і Карелії досяг території України.
У час дніпровського зледеніння південний край льодовика досягав лінії, що проходить поблизу Луцька, Словечного, Житомира, Ружина, Погребища, Жашкова, Кам’янки, Верхньодніпровська, Нових Санжар, Гадяча, Білопілля. В межах льодовикової частини поширені морена з ератичними валунами та льодовикові форми рельєфу. Значні площі тут займають водно-льодовикові піски.
Найважливішу роль у будові антропогенових відкладів України відіграють лесовидні породи, які в лісостеповій і степовій зонах на межиріччях, схилах та високих терасах мають майже суцільне поширення.
Потужність лесовидних відкладів збільшується від 2 … З м на височинах до 35 … 40 м в Причорноморській низовині. Вони являють собою пористу, карбонатну гірську породу сіро-жовтого кольору, яка складається переважно з пилуватих частинок (від 0,05 до 0,005 мм).
У товщі лесовидних відкладів зустрічаються викопні (поховані) грунти, які поділяють її на окремі яруси. Вивчення викопних грунтів має важливе значення для реконструкції палеогеографічних умов. Лесовидні відклади відіграють величезну роль у сучасних фізико-географічних умовах України. На них сформувалися різні типи сучасних родючих грунтів: сірі лісові, чорноземи, каштанові. Лесовидні породи легко розмиваються текучими водами і цим сприяють утворенню ярів та балок. Для лесових рівнин характерні також степові блюдця і поди, які утворилися внаслідок просадкових явищ. Лесовидні відклади використовують як сировину для виробництва цегли, черепиці, клінкеру, глинування грунтів та ін.
В гірських районах, на схилах височин поширені елювіальні, елювіально-делювіальні відклади, потужність яких незначна. По річкових долинах, на терасах велике поширення мають алювіальні відклади. На узбережжях Чорного і Азовського морів залягають морські, лиманно-морські, озерні, піщано-ракушнякові та галечникові відклади.
ГЕОМОРФОЛОГІЧНА БУДОВА
Загальний план рельєфу України, чергування височин і низовин, їхні висоти і характер розчленування, напрям простягання зумовлені геологічною структурою. Більшість орографічних одиниць України (Волинська, Подільська, Придніпровська та Донецька височини, Придніпровська низовина і Українські Карпати) простягаються з північного заходу на південний схід відповідно до напряму геологічних структур. Величезну роль при цьому відіграла найдавніша структура — Український щит. В межах позитивних структур Українського щита та Воронезького кристалічного масиву розміщені Придніпровська, Приазовська і Середньоросійська височини, а тектонічним западинам відповідають Придніпровська, Причорноморська та Закарпатська низовини. Але цей зв’язок геоструктури і рельєфу досить складний. В окремих областях маємо обернений (інверсійний) зв’язок геоструктури і рельєфу. Яскравим прикладом є Волинська і Подільська височини, розміщені в межах Галицько-Волинської западини і Во-лино-Подільської плити.
Геологічна структура має значний вплив на напрям і будову річкових долин. Великі водні артерії України — Дніпро в середній течії, Дністер, Південний Буг — протікають з північного заходу на південний схід, відповідно до напряму геологічних структур.
Головним у розвитку рельєфу плат-форменої частини УРСР є неоген-антропогеновий тектонічний етап. У цей час тектонічні рухи на переважній частині території були як висхідними, так і коливальними різної інтенсивності. Максимальні неотектонічні підняття відмічені в межах Волинської, Подільської (350 … 400 м) і Донецької (до 300 м) височин. На Придніпровській низовині вони сягають 100 м, на півночі Причорноморської низовини близькі до нуля, а далі на південь переважають низхідні рухи. Морфоструктури, що зазнавали неотектонічних підняттів, були областями денудації, а прилеглі до них низовини — областями акумуляції. В неогені поверхні морфоструктур розчленувалися на геоморфологічні рівні ерозійно-денудаційного та ерозійно-акумулятивного генезису. В середньому міоцені кліматичні умови характеризувалися похолоданням та чергуванням холодних і теплих періодів. Тому у формуванні рельєфу на цей час велику роль відігравали процеси вивітрювання і поверхневого стоку. В пліоцен-аптропогеновий час відбувалося загальне тектонічне підняття платформеної частини України. Це зумовило перепоглиблення річкових долин, формування загального плану ерозійного розчленування території, що подібний до нинішнього.
В антропогені важливим рельєфо-утворюючим фактором залишався клімат. Загальні коливання клімату, чергування льодовикових та міжльодовикових епох спричинили зміни меж ландшафтних зон на південному заході Східно-Європейської рівнини. З цим пов’язаний розвиток зональної морфоскульптури на території України: льодовикової і водно-льодовикової на півночі та лесової ерозійно-акумулятивної в центральній частині і на півдні. На загальному фоні збереглась успадкована від неогену спрямованість розвитку рельєфу головних морфоструктур. Особливе значення у формуванні рельєфу в антропогені належить ерозійному розчленуванню поверхні України, що відбито в характері геоморфології морфоструктурних і морфоскульптурних одиниць та геоморфологічних рівнів.
Геоморфологічні рівні. Внаслідок тривалої еволюції на поверхні рівнинної частини України сформувалися окремі геоморфологічні рівні, різні за походженням і віком, а також за гіпсометричним положенням і морфологією: подільський, бузько-дніпровський, донецький, південнополіський, придніпровський та причорноморський (див. табл. 1). Кожний такий рівень знаходиться в межах однієї геоструктурної області, яка відрізняється від інших інтенсивністю тектонічних рухів. У формуванні рівнів велику роль відіграли також коливання базису ерозії, зміни кліматичних умов і розвиток річкових систем. Ці процеси взаємно пов’язані. Ними зумовлені денудація і знесення відкладів з одних ділянок земної поверхні і акумуляція в інших. При цьому велику роль відіграла тривалість континентального розвитку земної поверхні. Для кожного геоморфологічного рівня характерні свої геоморфологічні процеси, різні за спрямуванням та інтенсивністю.
Захід України охоплює подільський рівень з пануючими абсолютними висотами 300 … 350 м. Він глибоко і густо, розчленований річковими долинами, а на межиріччях мав вирівняну або злегка хвилясту поверхню. Подільський рівень охоплює в основному Волино-Подільську плиту. Період континентального розвитку більшої частини цієї плити розпочався після регресії неогенових морів у кінці міоцену. В геологічній будові рівня значну роль відіграють тортонські і сарматські морські відклади, що залягають горизонтально.
Подільський рівень протягом пліоцену і антропогену піднявся на 300 … 350 м щодо рівня неогенових морів (це приблизно відповідає сучасному рівневі Світового океану) і внаслідок різноманітних геоморфологічних процесів перетворився з первинної рівнини в розчленовану пластову денудаційну рівнину. Про це свідчить також незначна товща антропогенових відкладів, які представлені тут переважно лесовидними суглинками. Їхня потужність коливається в межах 5… 10 м, а на окремих ділянках безпосередньо на денну поверхню виходять неогенові або більш давні відклади.
Бузько-дніпровський рівень має пануючі висоти 200 … 300 м. Поверхня його являє собою слабохвилясту рівнину, розчленовану долинами і балками. Рівних межиріч мало. На схилах річкових долин і балок відслонюються корінні породи і серед них докембрійські кристалічні. Бузько-дніпровський рівень знаходиться в межах Українського щита, докембрійські породи якого мають безпосередній вплив на рельєф. У будові вододільних ділянок значну роль відіграють палеогенові відклади морського походження. Їх перекривають відклади полтавської світи. Бузько-дніпровський рівень вступив у період континентального розвитку раніше, ніж подільський, але висота його нижча. Це свідчить про меншу інтенсивність найновіших тектонічних рухів і проявляється в будові річкових долин і кількості терас у них. Наприклад, якщо у долині Дністра є 7 терас, то в долині Росі тільки 3. Бузько-дніпровський рівень відрізняється і будовою антропогенових відкладів. Середня потужність їх збільшується до 8 … 15 м. У межах всього рівня розвинуті лесовидні суглинки, в східній, більш зниженій частині, під лесовидними суглинками зустрічається комплекс льодовикових відкладів.
Характерним геоморфологічним рівнем денудаційного походження є донецький, який займає Донецьку складчасту область. Абсолютні висоти рівня коливаються від 200 до 250 м, а деякі ділянки перевищують 300 м. При всій різноманітності сучасної морфології рівня, зумовленій тривалою денудацією, тектонікою, літологічним складом гірських порід та іншими факторами, в рельєфі Донбасу чітко виявляється ступінчаста будова. В. Г. Бондарчук виділив на Донецькій височині кілька різновікових ступенів денудації.
Період континентального розвитку Донбасу почався в мезозої, а окремі райони вийшли з-під рівня моря в палеогені і частково в неогені. Антропогенові відклади не мають суцільного поширення і потужність їх не перевищує 5 … 7 м. Вони представлені переважно елювіальними, делювіальними та пролювіальними відкладами. В будові окремих ступенів, крім карбону, беруть участь пермські, тріасові, юрські, крейдові та палеогенові відклади, перекриті антропогеновими верствами незначної потужності. Останнє є одним із доказів переважання позитивних тектонічних рухів в антропогені, що й сприяло дальшому розвитку денудаційного рельєфу. Сумарна амплітуда підняттів досягла 200 … 300 м. Як показують дані повторного нівелюванпя, і тепер в Донбасі тривають підняття, які впливають на напрям сучасних екзогенних процесів.
Південна частина Поліської низовини являє собою самостійний південно-поліський геоморфологічний рівень. Пануючі висоти в межах цього рівня коливаються від 150 до 180 м. Поверхня Полісся — низовинна рівнина, розчленована річковими долинами.
На відміну від попередніх геоморфологічних рівнів, розташованих в межах однієї геоструктурної області, південнополіський рівень охоплює структури, різні за типом і віком. Тому південно-поліський рівень складається з полі-генних ступенів.
Період континентального розвитку Полісся розпочався після відступу палеогенових морів. Позитивний напрям тектонічних рухів в неогені сприяв інтенсивному розмиву палеогенових відкладів, потужність яких була порівняно незначною. Внаслідок розмиву в ряді районів також була відпрепарована поверхня крейдових (Волинське Полісся) і докембрійських (Житомирське Полісся) відкладів. Безпосередньо на їхній поверхні сформувалися антропогенові відклади, які представлені льодовиковими, водно-льодовиковими, алювіальними, озерними і еоловими. Потужність їх незначна і в середньому дорівнює 10 … 20 м.
Корінні породи відіграють важливу роль у будові поверхні сучасного південного Полісся. Вони значною мірою визначають особливості рельєфу, антропогенові відклади нівелюють окремі нерівності поверхні корінних порід. На ряді ділянок докембрійські й крейдові відклади відслонюються не тільки по річкових долинах, а й на вододілах. Тому поширена думка про переважне опускання Полісся протягом антропогену не підтверджується аналізом будови південнополіського рівня. Південне Полісся не можна вважати типовою акумулятивною рівниною; в будові його сучасної поверхні велику роль відіграє денудаційний рельєф. Особливо це характерно для найвищого ступеня, розташованого на поліському блоці Українського щита, а також для ступеня Волинського Полісся, де на півдні будова рельєфу значною мірою зумовлена характером залягання крейдових відкладів. На більш низьких ступенях південнополіського рівня, які мають терасову природу (прип’ятський ступінь), потужність антропогенових відкладів зростає, а, відповідно, значення корінних порід в будові рельєфу зменшується. Потужність сучасних алювіальних відкладів і характер їхнього співвідношення з давніми антропогеновими відкладами свідчать про те, що в Південному Поліссі і тепер тривають тектонічні рухи позитивного напряму. Такі ж самі результати дало і повторне нівелювання.
Придніпровський геоморфологічний рівень має середні абсолютні висоти 100… 150 м. Поверхня рівня являє собою похилу до Дніпра рівнину, розчленовану його лівобережними притоками. В геоструктурному відношенні ця територія відповідає Дніпровсько-Донецькій западині. Значну роль у геологічній будові придніпровського рівня відіграють палеогенові морські відклади, які досягають товщини кількох сот метрів. Період континентального розвитку на більшій частині рівня розпочався після відступу харківського моря. В неогені Дніпровсько-Донецька западина пройшла складний етап розвитку, що позначилося на її морфогенезі. Незначна абсолютна висота рівня, збільшення потужності антропогенових відкладів (в середньому 20… 30 м) свідчать про менший розмах найновіших тектонічних рухів. Сумарна амплітуда неотектонічних рухів за неоген — антропоген коливається від 0 до 50 м.
Найнижчим геоморфологічним рівнем України є причорноморський з пануючими висотами 50 … 100 м. Широкі межиріччя являють собою плоску рівнину без великих коливань відносних висот. Цей рівень охоплює Причорноморську западину, яка протягом всієї геологічної історії мала тенденцію до прогинання.
Період континентального розвитку розпочався після відступу пліоценових морів. Отже, причорноморський рівень є і наймолодшим рівнем України. На палеогенових морських відкладах залягають континентальні червоно-бурі глини і потужна товща антропогенових відкладів (25 … 35 м), у будові яких головну роль відіграють лесовидні породи.
В цілому платформена частина України являє собою полігенну, різновікову рівнину.
Поверхні вирівнювання добре виражені і в гірських областях України. В Українських Карпатах найчастіше виділяються чотири, а в Гірському Криму два рівні.
На території України поширені такі головні генетичні типи рельєфу: водно-ерозійний і водно-акумулятивний, лесові рівнини, льодовиковий і водно-льодовиковий, денудаційний, карстовий, еоловий, морської акумуляції і абразії.
Велика роль у будові рельєфу України належить річковим долинам, які характеризуються значною різноманітністю типів. Сучасна гідрографічна сітка почала формуватися з неогену після звільнення значних просторів від моря. Тривалість формування річкових долин і характер неотектонічних рухів зумовили наявність серії терас, їхню різну будову. Наприклад, долина Дніпра на широті Києва досягає ширини 120 км і складається з заплави, борової, лесової і моренної терас з максимальною висотою над рівнем Дніпра до 35… 40 м.
Для багатьох річкових долин України характерні акумулятивні тераси. Проте у горах, на Волинській і Подільській височинах, у Донбасі поширені вузькі долини з цокольними терасами. Так, у подільській частині долини Дністра відомо 7 вузьких терас. Найвищі з них піднімаються до 200… 220 м над рівнем річки.
Вивчення річкових долин має важливе практичне значення (розміщення населених пунктів, гідротехнічне будівництво, сільськогосподарське використання, розшуки корисних копалин, будівництво шляхів сполучення).
В межах поширення лесових порід розвинуті балки та яри. Формуванню ярів сприяли не тільки природні фактори, а й діяльність людини (вирубування лісів, неправильне розорювання схилів та ін.). Найбільше яри розвинуті в придолинних ділянках на Придніпров’ї, Подільській та Волинській височинах, Донецькому кряжі, південно-західних схилах Середньоросійської височини. Всебічне врахування факторів, які сприяють розвитку сучасних ерозійних форм рельєфу, є основою для вироблення заходів щодо боротьби з ерозією (агролісомеліорація, терасування схилів, обвалування верхів’їв ярів та ін.).
Лесові рівнини займають великі площі у лісостепу і степу. Геоморфологічні особливості лесових рівнин визначаються їхнім геоструктурним положенням, потужністю лесовидних відкладів, характером підстилаючих порід, абсолютною висотою. Для придолинних частин лесових рівнин характерні яри, а для міжрічкових просторів — степові блюдця і поди, що утворюються внаслідок просадки. На Причорноморській низовині є поди, які досягають у діаметрі кількох кілометрів (Агайманський, Зелений, Великі Чаплі та ін.).
Льодовикові і водно-льодовикові форми рельєфу властиві переважно Поліссю. Вони представлені моренними рівнинами, моренними горбами і пасмами, моренно-зандровими і зандровими рівнинами, камами та озами.
Рельєф денудаційних рівнин визначається поверхнею корінних порід, яка утворилася внаслідок тривалої денудації. Відповідно розрізняють денудаційні рівнини на кристалічній основі (Приазовська височина), на осадочних від кладах, що залягають горизонтально (пластові рівнини Поділля), на дислокованих осадочних відкладах (Донецька височина).
Карстовий рельєф значною мірою визначається літологією осадочних відкладів і характером їхнього залягання. У Кримських горах та у Товтрах карстові форми рельєфу розвиваються на вапняках, у Придністров’ї — на гіпсах, у Карпатах та Донбасі — на вапнякових відкладах, у Волинському і Новгород-Сіверському Поліссі — на крейдових.
Еолові форми рельєфу найбільше поширені на Поліссі та Нижньодніпровському піщаному масиві, на борових терасах річок.
Типи берегів Чорного і Азовського морів визначаються напрямом та інтенсивністю неотектонічних рухів, літологічним складом гірських порід, характером їхнього залягання та сучасними екзогенними геоморфологічними процесами. Тут зустрічаються абразійні і акумулятивні береги. На узбережжі поширені тераси, коси, пересини, зсуви.
На основі морфогенетичного принципу проведено геоморфологічне районування території України. Найбільшими таксономічними одиницями є геоморфологічні країни, які відповідають її платформеній і складчастій частинам. Рівнинна частина України займає південний захід Східно-Європейської рівнини, а решта території розташована в межах Карпат і Кримських гір. Геоморфологічні країни поділяються на провінції, які виділяються відповідно до морфоструктур. Провінції складаються з геоморфологічних областей, які в свою чергу поділяються на геоморфологічні райони (рис. 5).
КОРИСНІ КОПАЛИНИ
Розміщення корисних копалин, поєднання різних видів їх, глибина і характер залягання та величина запасів залежать від геологічної будови території і палеогеографічних умов нагромадження цих копалин. Наявність у межах України докембрійського щита, палеозойських тектонічних западин, альпійських передгірних прогинів і альпійської складчасто-скидової зони, в будові яких беруть участь гірські породи всіх геологічних систем, зумовила різноманітність і багатство надр УРСР.
Великий розмах геологорозвідувальних робіт і розвиток геологічної науки в радянський час дали можливість встановити закономірності розміщення корисних копалин, відкрити на території республіки багато нових видів мінеральної сировини і по-новому оцінити родовища, які були відомі раніше. На Україні розвідано понад 70 видів корисних копалин, які добуваються більш як на 2 тис. родовищ. На УРСР припадає понад 80% розвіданих загальносоюзних запасів марганцю (66,1% світових), 32% залізних руд, 17% кам’яного вугілля, 80% бентонітових глин, 47% каоліну, понад 30% озокериту. На Україні зосереджена значна частина загальносоюзних запасів титану, сірки, ртуті, графіту.
Характерною рисою мінерально-сировинної бази України є вдале поєднання трьох основних груп корисних копалин: горючих (вугілля, нафти, газу, горючих сланців, торфу), рудних (заліза, марганцю, нікелю, титану, хрому) і нерудних (кам’яної солі, каоліну, вогнетривких глин, флюсових вапняків, цементної сировини, будівельного каменю). Це забезпечує розвиток багатьох галузей промисловості.
Корисні копалини України зосереджені в трьох структурних ярусах:
1) докембрійському фундаменті платформи (залізна руда, хроміти, нікель, графіт, кам’яні будівельні матеріали),
2) платформеному осадочному покриві (вугілля, нафта, газ, марганцеві руди),
3) осадочному, осадочно-метаморфічному і вулканічному комплексах складчастої зони (нафта, газ, озокерит, солі, рудопрояви поліметалів, кам’яні будівельні матеріали, мінеральні води). Палеогеографічні умови окремих геологічних періодів були дуже сприятливі для нагромадження певних видів мінеральної концентрації: в докембрії — для залізних руд, в девоні — нафти і солей, в карбоні — вугілля, в палеогені і неогені — нафти, газу і бурого вугілля.
Горючі корисні копалини на Україні зустрічаються в усіх геоструктурних областях.
Велике народногосподарське значення має кам’яне вугілля Донецького та Львівсько-Волинського басейнів.
Донецький кам’яновугільний басейн є одним з найважливіших в СРСР. Під час геологорозвідувальних робіт, проведених у радянський час, було виявлено нові вугленосні площі на захід і південь від Донбасу. Тепер площа Великого Донбасу в межах України перевищує 150 тис. км2. Більш як 2/3 цієї площі знаходиться в Донецькій, Ворошиловградській, Дніпропетровській і частково Харківській областях.
Вугленосність Донбасу пов’язана з відкладами середнього та частково верхнього і нижнього карбону, в яких зосереджено понад 300 пластів вугілля. Потужність більшості робочих пластів не перевищує 1,0 … 1,2 м, рідко 1,8 … 2,5 м. Тут наявні всі марки вугілля. Видобувають коксівне, газове, жирне вугілля, антрацит та ін. Загальні промислові запаси вугілля становлять 50 млрд. т. Донецьке кам’яне вугілля середньо-зольне, середньосірчисте, малофосфорне. Більше 70% вугілля добувають у пластах з пологим падінням. Є перспективи для виявлення нових родовищ вугілля на глибині 1200 м і глибше.
Львівсько-Волинський басейн докладно розвідано в повоєнні роки. Він розташований у межах Галицько-Волинської западини, де вугілля зосереджене в нижньому і частково середньому відділах карбону пластами пересічної товщини 0,5… 1,5 м на глибинах 250… 750 м. Вугільні пласти залягають майже горизонтально або мають незначне падіння на захід. Вугілля середньозольне, довгополум’яне і жирне. Загальні запаси — 1,75 млрд. т.
Основним буровугільним басейном України є Дніпровський, або Правобережний, який займає площу близько 150 тис. км2. Вугленосна товща приурочена до бучацьких відкладів у межах Українського щита. Вугілля залягає в зниженнях похованого доеоценового рельєфу на глибині 20 … 50 м, іноді понад 100 м. Загальні геологічні запаси басейну оцінюються в 6,0 млрд. т (балансові— 3,5 млрд. т). Родовища бурого вугілля зосереджені в кількох районах: Коростишівському, Ватутінському, Новомиргородському і Олександрійському. Вугілля видобувають переважно відкритим способом; працює також кілька шахт. Вугілля середньо- і високозольне, середньосірчисте. На заході республіки відомі три буровугільні райони: Придністровський, Передкарпатський і Закарпатський, в яких є кілька десятків родовищ бурого вугілля, які мають місцеве значення.
На території УРСР виділяють три нафтогазоносні області: Західно-Українську, Східно-Українську, Південноукраїнську.
До Західно-Української області належать Передкарпатський прогин, складчаста область Карпат, Закарпатська западина. Більшість нафтогазоносних родовищ приурочена до Передкарпатського прогину, де нафтогазоносними є девонські, юрські, крейдові, палеогенові і неогенові відклади. Нафта і газ залягають на глибинах від 100… 150 до 3500 м і більше. Промислові родовища нафти зосереджені переважно у внутрішній зоні Передкарпатського прогину (Долинське, Бориславське, Східницьке, Танявське, Ріпнянське, Старосамбірське, Стрільбищенське). Газові родовища зосереджені переважно в зовнішній зоні Передкарпатського прогину (Угерське, Рудківське, Дашавське, Боровське, Більче-Волицьке, Калуське, Свидницьке).
Східно-Українська нафтогазоносна область охоплює Дніпровсько-Донецьку западину та окраїни Донбасу, що прилягають до неї. Виявлено понад 50 нафтових, газових та нафтогазових родовищ у Полтавській, Харківській, Сумській, Чернігівській, Дніпропетровській, Донецькій та Ворошиловградській областях.
Нафтоносними в цих областях є відклади девону, карбону, пермі, тріасу, юри. Велика кількість нафтоносних горизонтів, значна товщина осадочних відкладів (2,5… 10 км) і різноманітність структур свідчать про можливість виявлення тут нових родовищ. У Дніпровсько-Донецькій западині відомо більше двохсот структур, перспективних па нафту і газ. Велику роль у формуванні нафтових і газових родовищ відіграє соляна тектоніка. У найбільш рухливих зонах соляні маси утворили куполи — діапіри, які прорвали осадочну товщу і виступили на денну поверхню. Це куполи Висачківський, Роменський, Чорнухинський, Слав’янський та ін. Тому при вивченні нафтогазоносних структур, поряд із структурно-літо-логічним, геофізичним, геохімічним методами, застосовуються також структурно-геоморфологічний аналіз і метод ландшафтного дешифрування аерокосмічних знімків.
Головними нафтовими родовищами є: Радченківське, Сагайдацьке, Зачепилівське, Решетниківське, Кибинцівське, Глинсько-Розбишівське в Полтавській, Прилуцьке, Гнідинцівське, Леляківське в Чернігівській та Качанівське в Сумській областях.
Південно-Українська (Причорноморська) нафтогазоносна область охоплює Причорноморську і Переддобруджинську западини, акваторію Азовського і частково Чорного морів. Тут виявлені промислові газові родовища (Джанкойське, Глібівське, Стрілкове) та нафтогазові (Жовтневе) в Степовому Криму. Вони приурочені до крейдових, палеогенових і частково неогенових відкладі;;, виявлені на глибинах до 2500 м. Родовища нафти відомі на Керченському і Тарханкутському півостровах.
Українська РСР мас значні запаси природного горючого газу. Прогнозні запаси його у всіх нафтогазоносних областях — 4100 млрд. м3.
Основні родовища відкрито в Дпіпровсько-Донецькій западині: Шебелинське, Кегичівське, Західно-Крестищинське в Харківській, Рибальське і Качанівське в Сумській, Радчепкіііське, Глинсько-Розбишівське, Матвіївське і Солохо-Диканське в Полтавській, Кременівське в Дніпропетровській та Гні-динцівське в Чернігівській областях.
Горючі сланці відомі в Карпатах, на Поділлі, в Гірському Криму. В Болтиській западині Українського щита на Кіровоградщині, заповненій мезокайнозойськими відкладами, залягають 2 млрд. т кондиційних сланців.
Торф поширений у сучасних і давніх річкових долинах переважно па Поліссі та в лісостепу. Його запаси в республіці оцінюються в 3,5 млрд. т, загальна площа торфовищ становить 2,2 млн. га. До 65% запасів торфу припадав на Полісся, 30% — на лісостеп.
Найбільшими промисловими родовищами торфу є: Озерянське і Морочне в Ровенській, Бучанське в Київській, Замглайське і Неданчицьке в Чернігівській, Ірдинське в Черкаській, Радехівське і Брюховицьке у Львівській областях.
Рудні корисні копалини України різноманітні: вони представлені залізними, марганцевими, титановими, хромітовими, нікелевими, алюмінієвими, ртутними рудами, поліметалічними та іншими рудопроявами. Більшість руд пов’язана з магматичними і метаморфічними породами Українського щита.
Балансові запаси залізних руд становлять 25 млрд. т. Вони зосереджені її Криворізькій та Азово-Чорноморській залізорудній провінціях. Особливе значення мас Криворізька провінція, одна з найбільших у світі. Це частина реліктового рудоносного поясу, що перетинає Східно-Європейську платформу в субмеридіональному напрямі. Аналогом провінції с Курська залізорудна провінцій. Центральне місце в Криворізькій провінції займає докладно розвіданий за роки Радянської влади Криворізький басейн, в надрах якого запаси руд з .’55 … 40%-ним вмістом заліза оцінюються в 17 млрд. т, а з 60%-ним вмістом заліза — 2 млрд. т. Басейн являє собою систему синклінальних структур, які простяглися вздовж річок Інгульця, Саксагані та Жовтої. Руди залягають серед дуже дислокованих докембрійських залізистих кварцитів, роговиків та джеспілітів від денної поверхні до глибини 2 км.
Продовженням Криворізького басейну на північ г. відкрите в наш час на ліпому березі Дніпра Кременчуцьке родовище, що простяглеся меридіональною смугою завширшки 1 … 4 км на протязі 45 км. Балансові запаси залізних руд тут оцінюються в 2,5 млрд. т.
У Запорізькій області відкрито Білозерське родовище високоякісних залізних руд. Рудні тіла залягають тут серед докембрійських залізистих кварцитів. Мартитові руди родовища вміщують 60 … 70% заліза.
На Українському щиті виявлено ще кілька залізорудних смуг (Базавлуцька, Оріхово-Павлоградська, Корсацько-Гуляйпільська), вивчення їх триває.
Азово-Чорноморська залізорудна провінція приурочена в основному до Азово-Кубанської западини, в якій у кімерійському морі (пліоцен) були умови для осадочного нагромадження заліза. Розвідані запаси місцевих оолітових бурих залізняків становлять 3,8 млрд. т. Керченські руди містять 30 … 40% заліза, до 1,1% фосфору. Крім того, керченські руди містять ряд корисних домішок, зокрема марганцю і ванадію. Руди керченського типу виявлено також у Присивашші, на північному узбережжі Азовського моря.
На південному схилі Українського щита знаходиться одна з найбільших у світі Придніпровська марганцеворудна провінція. Основними родовищами є Нікопольське та Інгулецьке в Дніпропетровській і Великотокмацьке в Запорізькій областях. Рудні верстви потужністю 0,5 … 4 м залягають неглибоко серед узбережних відкладів олігоцену. Нікопольські руди містять до 30%) марганцю. Загальні запаси руди в провінції становлять понад 2 млрд. т.
В межах Українського щита зустрічаються титанові руди в корінному заляганні та в розсипищах алювіального та узбережно-морського походження. В басейні р. Ірші на Житомирщині відкрито родовище ільменіту в юрських, крейдових, палеогенових, неогенових, антропогенових відкладах, які виповнюють зниження давнього рельєфу та поховані і сучасні річкові долини. На основі цього родовища працює Іршинський гірничо-збагачувальний комбінат. Розсипне родовище титанових руд знаходиться в басейні р. Самоткані на Дніпропетровщині.
З ультраосновпими і основними породами Українського щита пов’язані родовища хроміту (Побужжя) і силікатів та нікелевих руд (Побужжя, Придніпров’я, Закарпаття).
Сировиною для виробництва алюмінію є боксити Високопільського родовища на Дніпропетровщині, нефелінові породи Приазов’я і алуніти Закарпаття.
Ртутне родовище розробляється в Донбасі (Микитівське). Цінною сировиною для добування магнію є ропа оз. Сиваш та солі Прикарпаття. Рудо прояви олова виявлено в басейні річок Перги і Уборті, поліметалів — у На-гольному кряжі в Донбасі, в Закарпатті (Берегівське) і Передкарпатті (Трускавецьке).
Родовища графіту пов’язані з гнейсами Українського щита — найбільшої в Європі графітової мінералогічної провінції. Основними графітоносними районами є: Побузький (Заваллівське родовище), Криворізький (Петрівське), Приазовський (Жданівське, Троїцьке).
У повоєнні роки на Україні відкрито унікальне родовище сірки. Воно знаходиться на стику Східно-Європейської платформи з Передкарпатським прогином у Придністров’ї. Сірка залягає в неогенових відкладах на незначній глибині шаром до 10 м.
Надра України містять величезні запаси різноманітних солей в девонських, пермських і неогенових відкладах. Калійні солі видобувають у Передкарпатті (Калуш, Стебник). Це один з найбільших в СРСР калієносних басейнів. Прогнозні запаси солей басейну становлять 30… 40 млрд. т. Калійні солі виявлено також у Дніпровсько-Донецькій западині. Найбільші родовища кам’яної солі знаходяться в пермських відкладах Донбасу (Слов’янськ, Артемівськ) та неогенових породах Закарпаття (Солотвина). Багато солей зосереджено в девонських і пермських товщах Дніпровсько-Донецької западини, де вони утворюють соляні куполи. Величезні соляні ресурси мають сучасні солоні озера і лимани Азово-Чорноморського узбережжя (Сиваш). Гіпс і ангідрит поширені па Донбасі (Артемівське, Микитівське, Нирковське родовища) та Придністров’ї (Заліщицьке).
Фосфорити відомі в кембрійських і крейдових відкладах Подільського Придністров’я, в крейдових відкладах Чернігівщини (Кролевець-Слобідське родовище) та Харківщини (Ізюмське). Останніми роками на Житомирщині виявлено значні концентрації апатиту.
В межах Українського щита розташована найбільша в СРСР каолінова провінція (тут на великих площах збереглась давня каолінова кора вивітрювання). За запасами каолінів УРСР займає перше місце в країні. Близько 100 родовищ мають значні запаси каоліну високої якості, серед них Дубрівське, Шатрищенське і Добринське на Житомирщині, Великогадомцівське, Глуховецьке і Турбівське на Вінниччині, Майдан-Вільське і Купинське в Хмельницькій області, Новоселицьке і Городищенське на Черкащині, Просянське і Славгородське на Дніпропетровщині.
Вогнетривкі глини добувають у багатьох районах України. Одним з найбільших родовищ СРСР с Часів’ярське в Донбасі, яке пов’язане з полтавськими відкладами. Останніми роками все більше застосування знаходять бентонітові глини, що використовуються як каталізатори, адсорбенти, пластифікатори, наповнювачі. Вони залягають переважно серед неогенових відкладів. Великими родовищами бентонітових глин є Черкаське, а також Горбківське в Закарпатті, Почаївське на Тернопільщині.
Доломіти розробляють в Донбасі (Оленівське, Новотроїцьке, Микитівське родовище), па Криворіжжі, в Рахівському масиві.
Родовища скляних і формувальних пісків розробляються в Житомирській, Київській, Чернігівській, Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Донецькій областях.
Великі запаси цементної сировини с в Донецькій, Ворошиловградській, Харківській, Львівській, Ровенській та інших областях.
На Україні с великі родовища різноманітних кам’яних будівельних матеріалів. Особливо важливе значення мають родовища гранітів (Лизниківське, Коростишівське, Корнинське на Житомирщині, Гніванське на Вінниччині, Ново українське на Кіровоградщині та багато інших), габроноритів і лабрадоритів (Головинське, Турчинське, Горбулівське, Кам’янобрідське па Житомирщині), базальтів і андезитів (Закарпаття, Ровенська область), кварцитів (Овруцьке в Житомирській області), мармуру (Довгорунське і Ділове на Закарпатті, Козіївське в Житомирській області, Балаклавське і Мармурове в Криму). З карбонатних порід велике поширення мають вапняки: сарматські, понтійські (Одеська, Миколаївська області, Крим), рифові (Товтри). Донеогенові вапняки поширені в Донбасі (карбонові), на Волині та Поділлі (силурійські), Криму (юрські — Балаклава, Агармиш; крейдові і палеогенові — Білокам’янськ). Родовища крейди і крейдових мергелів є в межах Волино-Подільської плити, крейдовому схилі Воронезького масиву, на Донбасі (Амвросіївка), в Криму (Бахчисарай).
На Українському щиті відомі родовища кварцу, польового шпату, топазу, аметисту, пірофілітових сланців. На Криворіжжі, в Закарпатті, Поліссі, Донбасі, Криму с родовища мінеральних фарб, трепелу, опок.
Важливе лікувальне значення мають мінеральні води України. Серед них води Трускавця (унікальна за своїми якостями «Нафтуся»), Моршина, Великого Любіня і Немирова Львівської області; Поляни, Лужанки, Сваляви в Закарпатській області; радіоактивні води Хмільника Вінницької області та ін. Мінеральні води типу «нафтуся» виявлено в Чернівецькій, Івано-Франківській та Хмельницькій областях.