5 лет назад
Нету коментариев

Sorry, this entry is only available in
Украинский
На жаль, цей запис доступний тільки на
Украинский.
К сожалению, эта запись доступна только на
Украинский.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Вивчення закономірностей розвитку сучасних фізико-географічних процесів, регіональних особливостей, їх прогно­зування розвитку і оцінка для потреб практики є одним з головніших завдань фізичної географії. Експедиційні і стаціонарні дослідження цих процесів є основою для характеристики стану природного середовища, а також необ­хідною передумовою інженерно-географічної оцінки території для різних ви­дів її освоєння та комплексного обґрунтування проектів і заходів з охорони природи.
Основними джерелами і факторами розвитку фізико-географічних процесів є: 1) сонячна енергія; 2) характер атмосферної циркуляції; 3) енергія про­цесів, що відбуваються в земній корі; (тектонічні рухи); 4) обертання Зем­лі та сила гравітації, якою зумовлені обвали, осипи, зсуви, підмиви.
Перебіг сучасних фізико-географіч­них процесів відбувається на певному ландшафтно-зональному фоні, при різ­ному співвідношенні природних і пере­творених ландшафтів (табл. 12). Пере­міщення і трансформація повітряних мас супроводжуються фазовими пере­твореннями вологи, на які витрачаються або, навпаки, при яких звільняються великі запаси теплової енергії, а земна поверхня втрачає чи отримує значну кількість вологи. Енергетичні можли­вості розвитку фізико-географічних процесів характеризуються показника­ми сумарної радіації та радіаційного балансу, співвідношенням складових теплового балансу. У формуванні су­часних процесів важливе значення ма­ють зміни величини сумарної радіації, альбедо і радіаційного балансу на схи­лах різної експозиції та залежно від характеру діяльної поверхні (ліс — во­да — сільськогосподарські угіддя — на­селені пункти).

T_12
Суми сонячної радіації, які одержує діяльна поверхня, неоднаково витра­чаються в різних зонах. В зоні міша­них лісів найбільша кількість тепла ви­трачається на випаровування. В степу в основному протягом року переважає турбулентний теплообмін між поверх­нею землі і атмосферою. В лісостепу співвідношення тепла і вологи близьке до оптимального. В окремі роки співвід­ношення складових теплового балансу може змінюватися. При цьому най­більший вплив на ці складові мають циркуляційні процеси в атмосфері вліт­ку і перехідні періоди. При переважан­ні антициклональної сонячної погоди на всій території України відбувається інтенсивне висихання і нагрівання по­верхні ґрунту, що сприяє прогріванню нижніх шарів атмосфери.
В такі роки не тільки в степу, а й у лісостепу і навіть в деяких районах зони мішаних лісів турбулентний тепло­обмін переважає над випаровуванням, що виявляється в частих суховіях і пи­лових бурях, в поширенні високих тем­ператур. Якщо влітку на територію республіки виходять циклони, то вна­слідок переважання хмарної погоди і частих дощів відбувається перезволоження ґрунту, висихання якого потім потребує значних витрат на випарову­вання. При цьому опади супроводжуються змиванням і розмиванням грун­тів, а в гірських районах утворюються селеві потоки.

Несприятливі фізико-географічні процеси на території УРСР

Несприятливі фізико-географічні процеси на території УРСР

Формування посушливих явищ на Україні значною мірою залежить від тривалості і частоти бездощових періо­дів.
Дослідження показали, що несприят­ливий вплив сухості повітря і ґрунту на рослини фіксується через 10 днів після припинення опадів, тому най­частіше при дослідженні посушливих явищ беруть до уваги бездощові періо­ди, тривалість яких понад 10 днів. Про­тягом теплого періоду року в середньо­му на Україні буває 3 … 9 бездощових періодів різної тривалості, а в окремі роки кількість їх може досягати 13 … 15.
Найбільш тривалі бездощові періоди в західній частині України досягають 50 … 60 днів, на південному сході рес­публіки — 80, в приморській смузі — 100, а в Українських Карпатах — лише 39 днів.
Просихання і прогрівання ґрунту, а від нього і атмосфери протягом без­дощового періоду в поєднанні з силь­ним вітром призводить до зниження вологості ґрунту і атмосфери, до фор­мування посух і суховіїв, виникнення пилових бур. Такі явища спостеріга­ються на Україні через кожні 2—3 ро­ки. На невеликих територіях у степу і лісостепу України, внаслідок просто­рової мінливості атмосферних опадів, посушливі явища спостерігаються що­року. Основною причиною виникнен­ня посух є нестача опадів, коли за теп­лу половину року випадає до 40% нор­ми. Посухи виникають в результаті трансформацій в антициклонах холод­ного повітря, бідного на вологу. При такому повітрі відносна вологість над поверхнею ґрунту становить лише 30… 40%. Важливими заходами запо­бігання посух є раціональне викори­стання ґрунтової вологи, накопичення і збереження її агротехнічними при­йомами, зрошення.
Суховії — це сухі і гарячі вітри, дія яких призводить до висушування ґрунту, порушення вологообміну в системі рослина — ґрунт і загибелі рослин. Вони формуються за умов антицикло­нальної погоди і проявляють себе про­тягом теплого періоду року. Середня тривалість їх може змінюватися від З … 4 до 6 … 8 днів. У теплий період на території республіки суховії бувають при переважанні східних і південно-східних вітрів (південні, східні та центральні області), а також південних вітрів (північні і південно-західні об­ласті). Найбільше терплять від сухо­віїв землі Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської, Доне­цької, Ворошиловградської областей, Степового Криму. Щорічна повторюва­ність суховіїв тут більше 15 днів. Основними заходами боротьби з сухо­віями є зрошення та обводнення, сніго­затримання, раціональна організація території, передова агротехніка.
Посушлива погода, збільшення швид­кості вітру зумовлюють пилові (чорні) та піщані бурі, які супроводжуються
перенесенням пилу та піску на значні відстані. На інтенсивність цих процесів та охоплювану ними площу впливають характер ґрунту (структурність, зволо­женість, закритість рослинністю), роз­членованість поверхні, співвідношення безлісих та заліснених територій. Пило­ві бурі можуть виникати і взимку при відсутності снігового покриву. У цьому столітті найтриваліші пилові бурі було зафіксовано взимку 1969 p., коли мерз­лий грунт не прикривався снігом, а швидкості вітру досягали 28 … 35 м/с, а іноді 40 м/с. В результаті було по­шкоджено 3,4 млн. га сільськогосподар­ських угідь через видування пилуватих часток ґрунту, засікання рослин, за­сипання полів, садів, виноградників, зрошувальних систем, шляхів та ін.
За повторюваністю і тривалістю пи­лових бур територію УРСР поділяють на п’ять регіонів (табл. 13).

T_13
Дійовим захистом від пилових бур є система ґрунтозахисного землероб­ства, полезахисного лісорозведення, зрошення та раціональна структура угідь.
Процеси розвіювання пісків прояв­ляються в межах надзаплавно-терасо­вих піщано-горбистих борових місцево­стей і зандрових рівнин з піщаними і глинисто-піщаними, дерново-слабопідзолистими ґрунтами. Еолові піски утво­рились в результаті перевіювання флю­віогляціальних і давньоалювіальних пісків. Вони добре сортовані, мають окатані зерна, серед них переважають середньозернисті і дрібнозернисті. Пі­ски мають дуже низьку вологоємність, високу водопроникність, незначну водо­піднімальну здатність. Атмосферні води швидко просочуються через товщу пісків до рівня ґрунтових вод. На си­пучих, позбавлених рослинного покри­ву пісках, що складаються переважно з дрібних і середніх слабозв’язаних між собою зерен кварцу, розвиваються процеси дефляції і акумуляції. Роз­віювання пісків йде слідом за перетво­ренням закріплених пісків у сипучі, незакріплені. У цьому головну роль віді­грав антропогенний фактор. Дефляція відбувається за сухої погоди, коли верх­ні горизонти піску швидко висушують­ся. Особливої дефляції зазнають поля, зайняті зябом або слабо розвиненими сходами. На Поліссі влітку при певних швидкостях вітру часто буває розвію­вання пісків без помітного формування пилових бур. Однак час від часу і на Поліссі можна спостерігати досить доб­ре виявлені пилові бурі місцевого по­ходження. Вони виникають при швид­костях вітру 6 … 15 м/с в суху погоду при наявності значних за площею незакріплених пісків. В західному Поліс­сі пилові бурі виникають при північно-західних вітрах, в Житомирському, Київському і Лівобережному Поліссі — при вітрах західних і східних напрям­ків. Пилові бурі спостерігаються голов­ним чином літом. Для Полісся харак­терні пилові бурі невеликої тривало­сті — найчастіше від 0,5 до 2 годин. Видування дрібнозему під час таких бур призводить до опіщанення грунтів, що знижує їхню родючість. Отже, на Поліссі не можна залишати незайня­тих парів на ґрунтах легкого механіч­ного складу. На таких землях рекомен­дують вводити ґрунтозахисні сіво­зміни.
Дефляція на Поліссі буває також на осушених розораних торфовищах при тривалій сухій погоді. Тут необхідні регулювання рівня ґрунтових вод і вве­дення ґрунтозахисних сівозмін. Процесії розвіювання пісків відбуваються також на ділянках розбитих, сипучих пісків, які утворились внаслідок знищення лі­сів і пошкодження трав’янистого по­криву у зв’язку з випасанням худоби, прокладанням шляхів та ін. Урочища таких сипучих пісків з інтенсивним проявом еолових процесів можна спо­стерігати біля населених пунктів на борових терасах Случа, Тетерева, Ірші, Ужа, Прип’яті, Дніпра, Десни. В ре­зультаті інтенсивної діяльності вітру утворюються еолово-деструктивні (уло­говини видування) і еолово-акумуля­тивні форми рельєфу. Дуже добре вияв­лені ефемерні піщані еолові форми — «піщана ряб», яка є характерною озна­кою сучасної еолової діяльності. На відслоненнях схилів піщаних терас зустрічаються сліди корозії у вигляді ребристості, де чергуються жолоби і карнизи. Ділянки розбитих розвіюва­них пісків закріплюють шелюгуванням і висадженням сосни. Надалі їх слід використовувати в лісовому господар­стві.
На схилах Карпатських і Кримських гір, а також на схилах Подільської, Волинської і Придніпровської височин влітку і восени після тривалих дощів або взимку після інтенсивних сніго­падів, коли частина снігу налипає на кронах дерев, при проходженні місце­вих вітрів — смерчів і мезострумінних потоків часто спостерігаються вітрова­ли лісу.
На території УРСР досить поширені ерозійні процеси. Експериментальні дослідження в різних районах показа­ли, що змивання і розмивання грунтів спостерігаються вже й при добових су­мах опадів 10 … 20 мм, особливо якщо ці опади потрапляють на зволожені грунти розораного поля або засіяного просапними культурами. В середньому за рік на Україні буває по 3 … 5 днів з сумарними опадами більше 20 мм, один раз у 5 років спостерігаються суми 45 … 50 мм, а один раз у 40 ро­ків — в межах 80 … 120 мм. В Карпа­тах і в Криму ці суми опадів можуть досягати 150… 180 мм. Максимальна тривалість безперервного дощу на біль­шій частині України становить 20… 40 год, а на заході республіки може досягати 70 год. Середня інтенсивність опадів тільки зрідка може перевищува­ти 1 мм/хв, дуже часто становить 0,05 … 0,10 мм/хв.
Інтенсивність опадів змінюється в широких межах, що відіграє надзвичай­но важливу роль в формуванні водного режиму території, особливо поверхне­вого стоку і водної ерозії. Значні руй­нування грунтів спостерігаються при добових сумах опадів понад 70 мм. При цьому опади охоплюють територію від 2 … З тис. до 10 … 16 тис. км2.
Руйнування грунтів особливо зро­стає, коли значні опади супроводжу­ються грозою, градом, сильними вітра­ми. Після кожного розряду (блискав­ки) дощ посилюється, що пояснюється змінами електричного поля в хмарах, а ці зміни сприяють процесам коагу­ляції.
Град, що випадає, пошкоджує чи на­віть повністю знищує трав’янисту рос­линність, яка захищає поверхню, а ме­ханічний вплив граду на ґрунт підси­лює процес змивання. Танення граду на поверхні ґрунту, збільшуючи по­верхневий стік, також підсилює зми­вання. Під дією вітру відбувається від­хилення дощових крапель і градин від вертикального напряму при випаданні їх з хмар, що вносить значні контрасти в розподіл опадів на підвітряних і на­вітряних схилах височин. Як показали дослідження, залежно від напрямку і швидкості вітру, інтенсивності дощу і крутизни схилів різниці в сумах опа­дів на навітряних і підвітряних схилах можуть перевищувати 50%, а в окре­мих випадках досягають 100%. Зрозу­міло, що при цьому спостерігаються значні відмінності в сумах і інтенсив­ності поверхневого стоку.
У поширенні еродованих земель по­мітний зв’язок з фізико-географічними умовами території УРСР. Найбільші площі вони займають на Побужжі, правобережжі Дніпра, Донецькій височині, схилах Середньоросійської висо­чини. Еродуюча здатність талих і зли­вових вод залежить від особливостей рельєфу (крутизни і довжини схилів), величини і швидкості стоку, форми і площі водозборів, умов залягання снігу, антропогенних факторів. Так, органі­зація території, виконана без ураху­вання особливостей рельєфу, ландшафт­ної структури в цілому, може сприяти концентрації стоку і розвитку процесів змивання грунтів. Інтенсивне змивання верхнього горизонту грунтів спричинює зменшення продуктивної вологи і по­живних для рослин речовин, призво­дить до зменшення продуктивності зе­мель. Продукти площинного змивання замулюють водойми, річки, канали.
З процесами площинного змивання генетично пов’язане глибинне розмиван­ня — утворення ярів. Площа ярів на території України досягає 320 тис. га. Широкий розвиток їх зумовлений наяв­ністю лесових порід, що легко розми­ваються. Показниками розмивання та його факторами в нинішніх умовах в глибина і густота ерозійного розчлену­вання земної поверхні. На 80% території УРСР переважає вертикальне роз­членування в середньому від 10 до 70 м, на 10% території воно незначне (до 10 м), а на решті перевищує 70 м. Горизонтальне розчленування характеризується переважно середніми показ­никами 0,25 … 0,60 км/км2. В окремих районах Придністров’я та на правобе­режжі Дніпра густота розчленування змінюється від 1,5… 2,5 км/км2 до 6 … 8 км/км2. Густота і глибина ерозій­ного розчленування залежать від на­прямку та інтенсивності неотектонічних рухів. Найбільш інтенсивно еро­зійні процеси розвиваються в Україн­ських Карпатах і Гірському Криму, вони стимульовані значними підняття­ми цих споруд за пліоцен-антропогеновий час. Густота яружно-балкової сітки тут змінюється від 1,2 … 1,6 км/км2 (Карпати) до 1,6… 3,0 км/км2 (Гір­ський Крим), 4,5 … 5,5 км/км2 (півден­ний схил Головного пасма). Інтенсив­ному розвитку ерозійних процесів у Придністров’ї сприяють висхідні неотектонічні рухи, велика глибина місце­вих базисів ерозії (75 … 125 м), значна крутизна схилів. Районами середньої інтенсивності ерозійних процесів є Во­линська, Подільська та Приазовська височини, де середня густота роз­членування становить 0,5 … 0,8 км/км2. Малим розчленуванням характери­зуються Поліська, Придніпровська та Причорноморська низовини, Степовий Крим. Тут горизонтальне розчлену­вання поверхні становить 0,1 … 0,5 км/км2.
Значне поширення на території України мають зсуви, зумовлені при­родними і антропогенними факторами. Вони утворюються на природних схи­лах і штучно створених укосах.
Зсувні процеси інтенсивно розвива­ються на правому березі Дніпра. Так, на ділянці між Вишгородом і Ходоровим налічується понад 100 зсувів. Вони при­урочені до бурих та строкатих глин, іноді до мергелів, які є поверхнями спов­зання порід. В районі Канівських гля­ціодислокацій зсуви приурочені пере­важно до нестійких балтських глин, піднятих над рівнем Дніпра. Поширені сучасні і давні зсуви, зсувні тераси, зсуви-потоки, які урізноманітнюють ландшафтно-морфологічну структуру еродованих лісостепових ландшафтів. Зсувні процеси спостерігаються на Пол­тавській рівнині в середній течії Сули, Псла, Ворскли, Орелі, правих схилах долин Сіверського Дінця, Молочної, на Подільській височині. Вздовж Чорно­морського узбережжя і лиманів зсуви спостерігаються на червоно-бурих та меотичних глинах. Розвитку зсувів сприяють абразивне підмивання крутих берегів, зволоження поверхні нестійких меотичних глин підземними водами з товщі понтичних вапняків. В Україн­ських Карпатах зсуви найбільше поши­рені у Верхньотисенській улоговині, рідко зустрічаються у верхів’ях гір­ських рік; вони приурочені до дислоко­ваних схилів, де по корінних породах сповзають делювіальні відклади.
Значно поширені зсуви на Південно­му березі Криму. Тут вони утворюють­ся на різній висоті крутого південно­го схилу Головного пасма. В розвитку зсувних процесів значну роль відігра­ють зволоження схилу підземними во­дами із закарстованих юрських вапня­ків, абразія та інші, в тому числі антро­погенні фактори.
На берегах Дніпровських водосхо­вищ, Чорного і Азовського морів зсув­ні та обвальні явища тісно пов’язані з переформуванням берегів.
Велику руйнівну силу мають селі — великі стрімкі потоки з води, грязі, уламків гірських порід. Вони утворю­ються в басейнах гірських річок Кар­пат і Криму, на схилах гір, іноді висо­чин у результаті інтенсивних дощів, швидкого танення снігу під час різкого підвищення температури повітря, про­ривання запрудних гірських озер. Селі короткочасні, але характеризуються швидким підняттям рівня і зростанням витрат селевого потоку. В Карпатах основними районами прояву селів є басейни правих приток Дністра, а та­кож басейни Черемошу, Тересви, Латориці, Ужа, Тиси. Одним з найбільш селенебезпечних є басейн р. Черемоша, де можливі водно-кам’яні і грязекам’яні селі.
В Гірському Криму селі проходять по руслах невеликих річок і балок. Тут переважають водно-кам’яні потоки з продуктами руйнування флішових по­рід — глинистих сланців, пісковиків, конгломератів. Проходження селевих потоків спричиняє деформацію річко­вих русел, призводить до активізації зсувів та обвально-осипних процесів.
На рівнинній частині України грязеві селі відмічались у районі канівських гляціодислокацій, у верхів’ях Сіверського Дінця, в середній течії Дністра, східній частині Донецької височини. Вони виникають внаслідок сильних злив в районах з дуже еродованими і глибоко розчленованими поверхнями. В гирлах ярів утворюються великі ко­нуси виносу.
Активізації селевих процесів у Кар­патах і Гірському Криму сприяє висока господарська освоєність цих районів. Щоб запобігти дії ерозійних, зсувних та селевих процесів, впроваджують систему природооптимізуючих заходів стосовно зональних і місцевих фізико-географічних умов.
У Карпатах і Кримських горах вна­слідок інтенсивних снігопадів при силь­них вітрах спостерігаються значні кон­трасти в розподілі снігового покриву на навітряних і підвітряних схилах. Під час відлиг, викликаних фенами, в обох гірських районах республіки бувають снігові лавини.
На території України є умови для розвитку карсту (наявність карбонат­них тріщинуватих порід, здатних до карстування, насиченість цих порід під­земними водами, достатня кількість атмосферних вод). Поширені форми відкритого, покритого і закритого кар­сту. Різноманітними є літологічні фор­ми карсту (в карбонатних, сульфатних і галогенних породах). У розвитку карсту на території України G регіо­нальні відмінності. На Поліссі проваль­ні карстові форми поширені в західних і східних районах, де близько до по­верхні залягають тріщинуваті з порожнинами мергелі і крейда. В межах Во­линської та Подільської височин карстуються породи різного віку. Тут утво­рились відомі печери Кришталева, Озірна, Кривче, Млинок. В тортонських гіпсоносних породах розвинені лійки, улоговини, попори. В Дніпровсько-Донецькій западині розвинений галоген­ний карст, приурочений до штоків де­вонської солі. Вилуговування солей сприяло утворенню улоговин на місці соляних штоків. У західній частині До­нецької височини карст поширений у породах девону і карбону (вапняки, доломіти), пермських соленосних тов­щах. Закарстованість порід утруднює гірничі роботи. В районі Кривого Рога розвивається глибинний карст у докем­брійських доломітах, мармурах, карбонатизованих кварцитах.
На Причорноморській низовині карст розвинутий в неогенових вапнякових відкладах, де він утворює, лійки, про­валля, каверни. В межах Степового Криму карст спостерігається в карбо­натних неогенових породах; в резуль­таті утворюються порожнини, каверни, провалля. В Українських Карпатах карст відмічається в тріас-юрських від­кладах і має незначне поширення. Для Закарпатської низовини характерний соляний карст. В його розвитку важли­ву роль відіграла тривала експлуатація місцевих родовищ солі. В Гірському Криму — класичній карстовій області — розвинутий середземноморський карст у вапнякових породах юрського і крей­дового віку. Різноманітні карстові фор­ми представлені па Головному пасмі: полья, лійки, попори, шахти, колодязі, печери. Дуже виразні карстові ланд­шафти розвинені на кримських яйлах: Ай-Петринській, Бабуганській, Довгоруківській, Карабі та на інших масивах. В передгір’ях у верхньокрейдових породах наявні тріщини, порожнини, іноді лійки. Вивчення карсту має важ­ливе значення при інженерній оцінці території.
Процеси заболочування характерні для зони мішаних лісів, менше вони по­ширені її лісостепу і степу. В зоні міша­них лісів площа торфових боліт стано­вить понад 500 тис. га. Основними при­чинами широкого розвитку заболочуван­ня на Поліссі є позитивний баланс воло­ги, рівнинність і незначна дренованість території, часто неглибоке залягання водотривких шарів, поширення піща­них відкладів, які швидко інфільтру­ють атмосферні води, неглибоке заля­гання ґрунтових вод, що живлять боло­та, великі весняні розливи рік і застою­вання поверхневих вод в умовах плоско-рівннинного рельєфу.
Водотривким шаром часто є валунні суглинки (морена), які залягають під водно-льодовиковими пісками, на Жи­томирському Поліссі в багатьох міс­цях — кристалічні породи, на Волин­ському Поліссі — крейдові мергелі, у Київському і Лівобережному Поліссі на окремих ділянках — неогенові гли­ни. З умовами мезорельєфу пов’язано розміщення боліт. Болота звичайно знаходяться в пониженнях, де ґрунтові води залягають найближче до поверхні. Болота сформувались у западинах і зниженнях рівнин на плоских межиріч­чях надзаплавних терас, у давніх доли­нах стоку, заплавах. Великі болота дав­ніх прохідних долин знаходяться на Лівобережному Поліссі. Заболочування западин пов’язано із стіканням і застою­ванням поверхневих вод і близьким за­ляганням ґрунтових вод. Частина боліт Полісся утворилась внаслідок заростан­ня і заболочування озер. До них нале­жать, наприклад, Озерянська болотна система і болото Бучмани в Житомир­ській області. Заболочування озерних улоговин супроводиться утворенням плаваючих островів з кореневищних осок, гіпнових мохів, тілоріза та ш. Неглибокі улоговини заростають трав’я­ною рослинністю (очеретом, кугою), гіпновими мохами.
Підняття рівня ґрунтових вод і по­в’язане з ним заболочування спостеріга­ються і на ділянках, де знищені воло­гі типи лісу. Зникнення деревної рос­линності, яка була основним спожива­чем і транспірантом вологи, сприяє надмірному зволоженню грунтів і роз­витку заболочування. Живлення боліт Полісся здійснюється за рахунок ат­мосферних, поверхневих і ґрунтових вод.
Найбільш заболочена північна части­на Волинського і північно-західна ча­стина Житомирського Полісся, де вели­кі болотні масиви займають міжріччя, надзаплавні тераси і заплави. Окремі болотні масиви у верхів’ях Прип’яті, нижній течії Горині, Ствиги, Уборті займають площі понад 100… 200 км2. 89,7% боліт Полісся належить до евтрофних (низинних), 8% — до мезотрофних (перехідних), 2,3% — до оліготрофних (верхових). Останні зустрі­чаються в басейнах рік Стохода, Стирі, Турії, Случі, Уборті.
Поряд із загальними зональними рисами процесів болотоутворення до­сить чітко проявляються їхні внутрізональні відмінності. Процеси болото­утворення неоднакові в умовах різної літогенної основи, гіпсометричного по­ложення, залежать від геоморфологіч­них, мікрокліматичних і гідрологічних особливостей, складності ландшафтної структури території.
Отже, в кожній природній зоні Укра­їни проявляються певні негативні фізи­ко-географічні процеси. В зоні мішаних лісів переважають заболочування, водна акумуляція, дефляція, частково водна ерозія і карст. Процеси заболочування найбільш інтенсивно розвинуті в ме­жах Волинського і Чернігівського По­лісся (заболоченість 6… 8%).
В лісостепу найбільш поширеним негативним фізико-географічним проце­сом є водна ерозія, що проявляється в інтенсивному утворенні ярів. На При­дніпровській височині значного розвит­ку набули, крім того, суфозійні і зсув­ні процеси: в ряді районів спостеріга­ється одночасний розвиток ерозійних і зсувних процесів.
Для степу характерними є інтенсив­ні процеси водної і вітрової ерозії, суфозії, фізичного і хімічного вивітрю­вання. Водна ерозія можлива тут про­тягом усього року, тому що при глибо­ких і частих відлигах взимку тане сніг і зникає сніговий покрив, а влітку ви­падають зливові дощі. Вітрова ерозія грунтів спостерігається тут майже кож­ного року і захоплює часто значні те­риторії.
В Українських Карпатах і передгір’ях основними негативними фізико-геогра­фічними процесами є вивітрювання (особливо морозне), селі, снігові лави­ни, карст. В долинах деяких карпат­ських річок спостерігаються зсувні об­вали.
В Гірському Криму поширені селі, карст і зсуви. На узбережжях Чорного і Азовського морів розвинуті абразія і акумуляція. Рядом особливостей від­значаються сучасні фізико-географічні процеси в районах великих міст.
Як зональні, так і азональні фізико-географічні процеси мають своєрідний річний перебіг, тому що інтенсивність і поширення їх залежать від сезонних змін на території республіки.