Обоснование схемы физико-географического районирования Украины[
Украинский
На жаль, цей запис доступний тільки на
Украинский.
К сожалению, эта запись доступна только на
Украинский.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Перші спроби фізико-географічного районування України в дожовтневий період пов’язані з роботами по природному районуванню Європейської Росії. В. В. Докучаєв у праці «Зоны природы и классификация почв» (1900 р.) охарактеризував такі зони північної півкулі: бореальну, лісову, лісостепову, степову, сухих степів, пустинь, субтропіків. Цим він поклав початок зональному поділу території України. Він розглядав природну зону як територіальний комплекс, всі компоненти якого взаємнозумовлені. Ідеї В. В. Докучаєва стимулювали розвиток робіт з фізико-географічного районування.
Г. І. Танфільєв у праці «Физико-географические области Европейской России» (1897 р.) , враховуючи особливості зонального розподілу рослинності і грунтів, а також частково характер ґрунтотворних порід та походження їх, поділив Східно-Європейську рівнину на «області», «смуги» та «округи». За цією схемою північна частина України віднесена до області Північної Росії, або області ялини, зокрема до смуги мішаних лісів, в якій виділяється округ Полісся. Південна частина України віднесена до області Південної Росії, або давньостепової області. Працю Г. І. Танфільєва можна розглядати як першу спробу комплексного опису окремих частин України з урахуванням зональних і провінціальних відмінностей.
Для розвитку питань з фізико-географічного районування території України велике значення мали дослідження земських експедицій (1882—1916 pp.). В них працювали відомі вчені-природознавці В. В. Докучасв, Л. С. Берг, Ф. Ю. Левінсон-Лессінг, В. І. Вернадський, А. Д. Архангельський, Б. Б. Полинов, А. М. Краспов, М. О. Дімо та ін. Матеріали досліджень Полтавської, Чернігівської і Подільської земських експедицій були покладені в основу таких класичних наукових праці., як «Наші степи колись і тепер» (1892 р.) В. В. Докучасва, а також робіт з ландшафтознавства і фізико-географічного районування (Б. Б. Полинова, Л. С. Берга).
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції розробка проблеми фізико-географічного районування України набула широкого розмаху у зв’язку з завданнями планування народного господарства.
Уже в перші роки Радянської влади на замовлення Держплану були виконані роботи по природному районуванню України. Це праці Б. Л. Лічкова «Естественные райони Украины» і П. А. Тутковського «Природна районізація України» (1922 p.). В цих працях в основу природного районування було покладено геолого-геоморфологічні ознаки. Б. Л. Лічков, враховуючи історію геологічного розвитку території України, виділив 7 природних районів. П. А. Тутковський виділив також 7 районів (за термінологією автора, «краєвидів») — лесовий, зандровий, кінцевоморенний, моренний, острівних гір, товтровий і гранітний. В 1923—1924 pp. було опубліковано цікаві праці Г. І. Танфільєва з фізико-географічного районування Херсонської та Одеської губерній, що їх він викопав на замовлення сільськогосподарських органів. В цих працях при виділенні фізико-географічних районів частково враховувалися ландшафтні ознаки.
В 1928 — 1929 pp. В. П. Поповим і В. Л. Симиренком було здійснено природно-історичне районування України для обгрунтування розміщення плодових культур. В основу районування покладено ознаки теплового і водного режиму території, частково враховані рельєф і характер ґрунтового покриву. Автори виділили 14 природно-історичних районів, згрупованих в 4 краї. К. Г. Воблий в академічному виданні «Економічна географія Радянської України» (1945 р.) в розділі «Фізико-географічні зони і райони УРСР» виділив поліську, лісостепову і степову зони та гірську країну Карпат; зони поділено на 9 мікрорайонів.
У праці «Естественно-историческое районирование СССР» (1947 р.) територія України віднесена до трьох фізико-географічних країн — Східно-Європейської рівнини, Карпат і Кримсько-Кавказької. Рівнинна частина поділена на 4 зони — лісову, лісостепову, степову і посушливо-степову, які в плані території СРСР розглядаються як окремі провінції: Поліська, Українська лісостепова, Південно-Українська степова і Північно-Кримська посушливо-степова. У праці охарактеризовано природні ресурси виділених таксономічних одиниць для сільського господарства.
Найбільшого розмаху роботи з фізико-географічного районування України в цілому та окремих її частин набули з 1957 р. у зв’язку з виконанням рішення Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР про проведення природного і економіко-географічного районування для цілей сільського господарства. В 1958 р. колективом географів Київського університету в «Научных докладах высшей школы» було опубліковано робочу схему фізико-географічного районування України з розгорнутим її обгрунтуванням. В 1962 р. в «Атласе Украинской ССР и Молдавской ССР» опубліковано карту фізико-географічного районування України і Молдавії з ландшафтними врізками окремих ключових територій Полісся, лісостепу і степу. В цих схемах районування виділено фізико-географічні країни, зони, підзони, області і підобласті.
Завершенням досліджень географів Львівського університету з фізико-географічного районування західних областей УРСР є праця К. І. Геренчука, П. М. Цися і М. М. Койнова «Природно-географічний поділ Львівського і Подільського економічних районів» (1964 p.). В 60-х роках було опубліковано ряд праць по окремих регіонах України, в яких вміщені схеми фізико-географічного районування.
Результатом робіт з фізико-географічного районування, виконаних географами університетів УРСР, є капітальна монографія «Физико-географическое районирование Украииской ССР» (1968 p.), в якій вперше за єдиним принципом подано характеристику всіх регіональних одиниць до районів включно.
Під час робіт з фізико-географічного районування України розроблено його принципи, методику, обґрунтовано систему таксономічних одиниць та схему поділу території на регіональні одиниці різного рангу. Фізико-географічне районування території України проведено на основі ландшафтно-генетичного принципу. Суть його полягає в тому, що виявлення природних комплексів, визначення їхніх меж і властивостей здійснюються на основі всебічного аналізу взаємозв’язку і взаємодії ландшафтоутворюючих факторів і компонентів географічного середовища. При цьому враховуються історія розвитку ландшафтів цієї території, а також вплив на природні умови господарської діяльності людини, характер використання і ступінь освоєності території, що залежить від конкретних історичних і соціально-економічних умов. Ф. Енгельс писав, що «взаємодія — ось перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо рухому матерію в цілому з погляду теперішнього природознавства… Так природознавством підтверджується…, що взаємодія є істинною causa finalis (кінцевою причиною. Ред.) речей». (Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 507—508). Звідси випливає, що вивчення властивостей географічного середовища, окремих природних комплексів повинно бути пов’язано з дослідженням основних ландшафтоутворюючих факторів і процесів. Взаємозв’язки між ландшафтоутворюючими факторами і компонентами географічного середовища вивчають у такій послідовності: ландшафтоутворюючі фактори — основні фізико-географічні процеси — компонент географічної оболонки. Основними ландшафтоутворюючими факторами є:
1) сонячна радіація, що розглядається не тільки як джерело світла і тепла на земній поверхні, а й як енергетичний фактор, який визначає характер та інтенсивність прояву фізико-географічних процесів; нею зумовлюються поясна структура географічної оболонки та зональні особливості природних територіальних комплексів;
2) атмосферна циркуляція розглядається як механізм перенесення повітряних мас, тепла і вологи в географічній оболонці. З характером атмосферної циркуляції пов’язані відмінності в структурі зональності приокеанічних і внутріматерикових територій, провінціальні властивості ландшафтів;
3) літосфера і гідросфера, які утворюють поверхню, де відбувається взаємодія всіх ландшафтоутворюючих факторів. Від співвідношення поверхні літосфери і гідросфери залежать характер та вираженість фізико-географічної зональності, зональні та провінціальні риси ландшафтів.
Взаємодія між лаидшафтоутворюючими факторами відбувається опосередковано, через такі основні фізико-географічні процеси: теплообмін, вологообмін, речовинний мінеральний і органічній обмін. Ці процеси досліджуються, вимірюються і кількісно оцінюються у вигляді певних балансів: балансу тепла, вологи, балансу мінеральних і органічних речовин. В результаті взаємодії ландшафтноутворюючих факторів через згадані фізико-географічні процеси формуються природні територіальні комплекси, розвиваються взаємозв’язані їхні складові — компоненти. Такими компонентами є: 1) форми рельєфу; 2) клімат як фактор широтної та довготної фізико-географічної диференціації; 3) поверхневі і підземні води суші, моря; 4) ґрунтовий покрив; 5) біота — рослинний покрив і тваринний світ.
Сучасні фізико-географічні процеси розвиваються в межах певних природних територіальних комплексів. Ці процеси зумовлюють якісні і кількісні відмінності класифікаційних одиниць ландшафтів. Закономірні поєднання процесів кількох видів та їхні територіальні відмінності є об’єктивними ознаками для розмежування і виділення регіональних одиниць. Відмінності в характері і ступені прояву фізико-географічних процесів властиві всім видам ландшафтів і місцевостям. Так, мозаїчність структури поліських ландшафтів пов’язана з процесами різновікового переформування її. Наприклад, на значних ділянках межі Лівобережного Полісся і лісостепу спостерігається складне взаємопроникнення місцевостей і урочищ з розвитком процесів заболочування, засолення, водно-ерозійних та еолових.
Показники інтенсивності сучасних фізико-географічних процесів характеризують кількісно природні територіальні комплекси певних рангів. Ці природні комплекси відзначаються відносною генетикою спільністю умов, при яких інтенсивність і прояв процесів наростають від нижчих рангів до вищих.
В основу виділення таксономічних одиниць при фізико-географічному районуванні покладено аналіз ландшафтно-генетичної структури території, з використанням матеріалів галузевих досліджень (геоморфологічних, гідрогеологічних, геоботанічних, ґрунтових)і схем районування окремих компонентів природних комплексів.
Взаємодія основних ландшафтоутворюючих факторів має зональний і азональний характер. Тому в системі одиниць фізико-географічного районування в одному таксономічному ряді необхідно об’єднувати групу зональних одиниць (фізико-географічний пояс, зона, підзона), також групу так званих азональних одиниць (фізико-географічні країни, провінції, області). Щоб відобразити просторову диференціацію ландшафтної оболонки на територіально обмежені природні комплекси шляхом фізико-географічного районування, прийнято таку систему таксономічних одиниць: країна, пояс, зона, провінція, область, район.
На карті фізико-географічного районування України показано країни, зони, підзоли, провінції і області. Пояси па карті не відображені, бо майже вся територія України знаходиться в межах помірного поясу (за винятком Південного берега Криму, який мас; ряд рис субтропічного поясу).
Фізико-географічні країни визначаються своєрідністю структури зональності природних комплексні, яка зумовлюється географічним положенням і положенням в межах великих геоструктурних одиниць та загальними (ноликими) рисами будови поверхні, що створює умови для певної атмосферної циркуляції та тепло- і вологообміну. Кожна рівнинна або гірська країна характеризується певною системою зональності ландшафтів. Рівнинна частина України, розташована в межах докембрійської платформи, являє собою південно-західну частину Східно-Європейської рівнинної країни. В її межах чітко виражена зміна ландшафтних зон з півночі на південь. Складчасті споруди альпійського орогенезу — Карпати і Гірський Крим — характеризуються висотною поясністю ландшафтів, де умови для прояву ландшафтоутворюючих факторів і перебіг фізико-географічних процесів дуже відрізняються від умов на рівнині. Досить чіткі тектоніко-орографічні межі між рівнинною і гірськими країнами проявляються в зміні рівнинних ландшафтів на висотно-поясну гірську. В межах певної країни переважає один клас ландшафтів.
Фізико-географічні пояси виділяють на основі врахування значних відмін радіаційного балансу і термічного режиму та типів атмосферної циркуляції, які визначають певний характер, спрямованість та інтенсивність вивітрювання, геохімічних та біологічних процесів тощо. А це, зрештою, зумовлює формування різко відмінних типів грунтово-рослинного покриву. Кожний пояс відрізняється тривалістю періоду активних біологічних процесів. Пояси об’єднують повну групу зональних типів ландшафтів на рівнинах і групи типів вертикальної поясності ландшафтів у горах. На Україні межа між помірним і субтропічним поясами проходить по південному схилу Головного пасма Кримських гір.
Пояси поділяються на фізико-географічні зони на основі виявлення ландшафтних типів грунтово-рослинного покриву, які утворюються за певних умов термічного режиму і особливо зволоження території. Кожній зоні відповідає певний тип ландшафтів, підзоні — підтип ландшафтів. Співвідношення тепла і вологи змінюється з півночі па південь, що впливає на умови існування рослин, формування грунтів, розвиток геохімічних процесів. Це приводить до закономірної зміни типів рослинного і ґрунтового покриву, впливає на характер господарського використання ресурсів природних зон.
Фізико-географічні провінції виділяють як частини зон або підзон за ступенем континентальності клімату у зв’язку з віддаленістю території від океанів і різним характером трансформації повітряних мас. Це істотно позначається на розвитку геохімічних і біологічних процесів, зумовлює певні внутрішньозональні відмінності ландшафтів довготно-кліматичного характеру, впливає на розпиток біоти. В ряді випадків при виділенні провінцій враховуються історія розвитку території в антропогені і пов’язані з цим генезис і літологія покривних порід (які є основою сучасних ландшафтів і фактором об’єднання різнорідних структур у відносно однорідну фізико-географічну провінцію). Прикладом такої провінції є Полісся в межах зони мішаних лісів. Провінціальність добре виражена в лісостепу і степу.
При виділенні в межах провінцій фізико-географічних областей враховують такі геолого-геоморфологічні відмінності, зумовлені оротектонікою, які ведуть до місцевих змін елементів теплового, водного і геохімічного балансів і відповідно спричинюють значні внутрішньо-провінціальні відмінності фізико-географічних процесів.
Окремі фізико-географічні області поділяють на підобласті. При виділенні підобластей найважливіше значення надається особливостям залягання корінних порід і властивостям поверхневих порід, зокрема антропогенового покриву, який є основою сучасних ландшафтів.
Області і підобласті об’єднують певні види і підвиди ландшафтів. Межі областей визначаються за гіпсометричними ознаками, характером розчленування рельєфу, літологічним складом антропогенових відкладів. В межах областей характерним є переважання певних фізико-географічних процесів. Наприклад, в межах Придніпровської височини, яка переживає тенденцію до підняття, велике поширення мають ерозійні та зсувні процеси; на межуючій з нею Дніпровській терасовій рівнині в результаті епейрогенічних опускань і незначної дренованості розвиваються процеси засолення, в сучасних і давніх долинах — заболочування.
Кожну фізико-географічну область поділяють на фізико-географічні райони — найменші таксономічні регіональні одиниці. Район виділяють як частину області чи підобласті у зв’язку з місцевими відмінами в характері, інтенсивності і спрямованості сучасних природних процесів, які зумовлюють значні місцеві зміни у фізико-хімічних властивостях грунтів та рослинних угрупованнях. Фізико-географічний район характеризується певними генетично зв’язаними місцевостями та структурними складовими частинами їх — урочищами.