Восточно-Европейская равнина в пределах Украины. Лесостепная зона
Украинский
На жаль, цей запис доступний тільки на
Украинский.
К сожалению, эта запись доступна только на
Украинский.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Лісостеп України простягається від Передкарпаття до західних відрогів Середньоросійської височини. Південна межа його проходить на північ від населених пунктів Велика Михайлівна, Ширяєво, через Первомайськ, північніше Новоукраїнки, Кіровограда, через Знам’янку до гирла р. Ворскли, вздовж неї (Кобеляки, Нові Санжари), на північ від Краснограда, через Балаклею, вздовж р. Оскол до межі з РРФСР.
З заходу на схід лісостепова зона простяглась майже на 1100 км. Вона займає 202 тис. км2, що становить 34% території УРСР. В її межах майже повністю розташовані Львівська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Полтавська і Харківська області, південь Ровенської, Волинської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської, північ Одеської і Кіровоградської, частково Івано-Франківська і Чернівецька області.
Лісостепові ландшафти почали формуватись у неогені. В цей період посилювалась континентальність клімату, що зумовило зміну тропічних і субтропічних лісів, які панували раніше, на савани. Похолодання клімату сприяло трансформації ландшафтів саван у лісостеп помірних широт, а на берегах Чорного та Азовського морів зміни дійшли до утворення степових ландшафтів. Під час дніпровського зледеніння площа лісів на півдні Східно-Європейської рівнини значно скоротилася, а на їхньому місці утворювався лісостеп. У післяльодовиковий час почалось різке зростання лісистості на півдні рівнини, що супроводилось наступанням лісу на степ. Пізніше під впливом природних і антропогенних факторів цей наступ припинився. Таким чином, можна стверджувати, що до початку втручання людини взасмо-вплив лісу і степу цілком визначався дією планетарних ритмів на природні умови Землі. При цьому були періоди наступу як степу на ліс, так і лісу па степ. Вирішальну роль у спрямуванні цих процесів відіграли тепловий і водний режими території. Внаслідок господарської діяльності людини площі лісів зменшились, а зросли площі сільськогосподарських угідь та забудованих територій.
Лісостеп має велике значення для сільськогосподарського виробництва республіки. Тут знаходиться більше третини всієї орної землі, на якій вирощують понад 90% урожаю цукрових буряків і більше як 30% зерна України.
Значна протяжність лісостепу з заходу на схід і з півночі на південь зумовлює різноманітність його природних умов, що проявляється у відмінностях геологічної будови та рельєфу, кліматичних умов, водного режиму, грунтово-рослинного покриву, ландшафтної структури різних його частин.
Рельєф і геологічна будова лісостепової зони різнорідні. Вона охоплює Волинську, Подільську та Придніпровську височини, Придніпровську низовину і західні схили Середньоросійської височини. Основні орографічні одиниці приурочені до певних тектонічних структур, на які ніби «накладені» сучасні ландшафти. В центральній частині зони знаходиться Український щит, який простягається широкою смугою від лінії Шепетівка — Старокостянтинів — Сокиряни на схід до Дніпра; на захід від щита розташовані Волино-Подільська плита і Галицько-Волинська западина, а на схід — Дніпровсько-Донецька западина і західний схил Воронезького кристалічного масиву.
Літогенна основа лісостепових ландшафтів також різноманітна. В західній частині зони в межах Волині і Поділля і на західному схилі щита під антропогеновим покривом залягають відклади верхньої крейди та неогену (сарматського і тортонського ярусів). У глибоких каньйоноподібних долинах Поділля відслонюються відклади кембрійської, ордовицької, силурійської систем. На Вінницькому Побужжі докембрійські кристалічні породи залягають вище місцевого базису ерозії і вкриті лише антропогеновими утворами. На південному схилі щита, в басейні Південного Бугу, під антропогеновими відкладами залягають піщано-галькові утвори балтської світи. На Придніпровській частині щита на докембрійських породах залягають канівсько-бучацькі піщано-глинисті відклади, голубі київські мергелі, харківські глауконітові піски, полтавські білі піски і строкаті глини. В межах Дніпровсько-Донецької западини вище місцевого базису ерозії із корінних відкладів залягають харківські і полтавські піски, місцями строкаті глини. На відрогах Середньоросійської височини корінну літогенну основу ландшафтів утворюють відклади крейдового віку, піски харківської світи та місцями неогенові глини. У формуванні ландшафтних рис лісостепової зони велике значення мають антропогенові лесові відклади. В сучасному рельєфі переважає ерозійно-акумулятивна морфоскульптура, створена процесами площинної та глибинної ерозії, акумуляції, а також зсувними, просадочними і в окремих районах карстовими явищами.
Кліматичні умови лісостепу змінюються в меридіональному і широтному напрямках. Територія його одержує за рік 100 … 110 ккал/см2 сонячної радіації, з яких тільки 47 … 50 ккал/см2 поглинається земною поверхнею і витрачається нею на турбулентний теплообмін між грунтом і атмосферою та на випаровування вологи. З просуванням на схід зменшуються витрати тепла на випаровування внаслідок зменшення сум опадів і зростання сухості повітря, при цьому зростають можливості прогрівання повітря. Середні річні витрати тепла на випаровування в зоні лісостепу змінюються від 35 ккал/см2 на заході до 29 ккал/см2 на сході, а величини турбулентного теплообміну за цей же період відповідно становлять 8 і 12 ккал/см2. В окремі роки співвідношення між витратами тепла на випаровування і турбулентним теплообміном між земною поверхнею і атмосферою може відрізнятись від середнього, особливо в посушливі та вологі роки, що відображується в розподілі температури поверхні грунту і повітря.
З заходу на схід в лісостепу спостерігається також зростання річних амплітуд температури повітря і грунту (як середніх, так і абсолютних), що є результатом підвищення в цьому напрямку літніх температур і зниження зимових. Так, якщо в західних районах зони середня місячна температура повітря протягом року змінюється від —4 до + 18°, то в східних районах — від —7 … —8 до +20°… +21°. Абсолютні мінімуми та максимуми температури повітря відповідно становлять: —32 … —36° та + 37 … +38° на заході і —39° та +39° … + 40° на сході зони. Суми температур за період з температурами понад +10° змінюються від 2400° у західних районах до 2600… 2800° у східних. Тривалість безморозного періоду змінюється в зворотному напрямку — зменшується від 180 … 190 днів на заході до 160.., 150 днів на сході зони.
Наявність лісових масивів і сільськогосподарських угідь, височин і низовин спричиняє протягом теплого періоду року різкі контрасти в розподілі температури, атмосферних опадів, швидкості і напрямку вітру тощо.
У формуванні цих контрастів значну роль відіграє мінливість турбулентного» обміну в приземному і пограничному шарах атмосфери, зумовлена термічними і динамічними факторами. Термічний фактор проявляється в різниці температур діяльних поверхонь (ліс і сільськогосподарські угіддя, водна поверхня і суша, схили різної крутизни та експозиції).
Тривалість відлиг та інтенсивність їх зменшуються з заходу на схід, що є вираженням трансформації взимку повітряних мас атлантичного походження. Коефіцієнт зволоження Висоцького — Іванова в лісостепу України становить 1,0… 0,6, а коефіцієнт сухості Попова — 1,8… 1,2.
Лісостепова зона в цілому має сприятливі умови для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур. Проте негативною рисою клімату є нестійкість зволоження внаслідок чергування вологих і посушливих років, причому ступінь посушливості та її ймовірність зростають з заходу на схід. Так, наприклад, якщо на заході лісостепу за теплий період року в середньому випадає 500… 600 мм опадів, то на сході їх буває лише 350 … 400 мм, тобто кількість опадів зростає із сходу на захід. Якщо західні райони лісостепу в окремі роки зовсім не зазнають згубного впливу суховіїв, то в східних районах вони в середньому бувають понад 15 днів. Важливим показником посушливості клімату є тривалість бездощових періодів. В лісостепу ці періоди можуть тривати від 20… 30 днів на заході зони до 50 … 60 на сході. Для забезпечення сільськогосподарських угідь додатковою вологою в лісостепу вживають такі заходи, як снігозатримання, насадження полезахисних лісових смуг, зрошення полів з використанням місцевих поверхневих вод.
Територію лісостепу перетинають річки, які належать до басейнів Західного Бугу, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, Сіверського Дінця. Найбільшою є густота річкової сітки в басейні Дністра — 0,24 км/км2.
Більшість річок у межах лісостепової зони мають звивисте русло з озерами і старицями, а тому в їхніх долинах, внаслідок значних коливань поверхневого стоку і перенесення великої кількості мулистих часток, є багато островів, мілин. Величина середньорічного стоку змінюється від 180 мм на заході (Розточчя) до 60 мм на сході (Придніпровська низовина). Модулі стоку найбільші в межах відрогів Середньоросійської височини — 110 … 125 л/с-км2. Із створенням на річках водосховищ збільшується площа водної поверхні, що зумовлює додаткові витрати води на випаровування. Величина таких витрат досягає 3 … 8% загального річного стоку в середній по водності рік, а в маловодний 8 … 16%.
Зональними типами грунтів лісостепу є чорноземи типові опідзолені і реградовані, а також сірі лісові ґрунти.
Найбільш поширеними грунтами зони є малогумусні і середньогумусні глибокі чорноземи, легко- і середньосу-глинкові за механічним складом. Вони займають значні території на Лівобережжі, вкривають вододіли центральної та південної частини Правобережжя. Ці ґрунти мають значну глибину гумусового профілю (120… 130 см) і порівняно низький вміст гумусу (4 … 5%), у середньогумусних відповідно 80… 100 см і 6,5 … 7%. Чорноземи опідзолені поширені переважно на Правобережжі. В комплексі з ними залягають темно-сірі ґрунти. Реградовані опідзолені ґрунти розвинені в центральних і південних районах лісостепу.
Сірі і світло-сірі лісові ґрунти найбільш поширені на Волинській, Подільській, Придніпровській височинах та на схилах відрогів Середньоросійської. Вони мають малий вміст гумусу (2… 3%) і невелику кислотність. На терасах Дніпра і його лівих приток розвинені солонцюваті ґрунти, солончаки і солонці. В річкових долинах поширені болотні, дернові, глеюваті та глейові ґрунти.
Рослинний покрив лісостепової зони представлений залишками остепнених лук і степів на плакорах, масивів дубових і дубово-грабових лісів (на Лівобережжі — дубово-кленово-липових). За історичний час лісистість зменшилась від 50 до 11 %. Нині найбільш лісистою є західна частина лісостепу. Великі діброви на Україні збереглися мало (Чорний ліс у Кіровоградській області і ряд лісових масивів у Хмельницькій, Тернопільській та Львівській областях тощо). Понад 50% лісопокритої площі займає дуб, 25% — сосна, 8,6 — граб, 2,7 — ясен, 2,6 —бук, 2,6% — осика. Найбільші площі зайняті дібровами, переважно їхніми свіжими типами.
Для свіжих дубово-грабових лісів характерна така структура: перший ярус у них утворює дуб з домішкою ясена, в другому ярусі панує граб з домішкою клена гостролистого або явора. Підлісок складається з ліщини, бруслини, глоду, свидини. Трав’яний покрив розвинутий добре. На лівобережному лісостепу основним типом лісу є ясенево-липова діброва; другий ярус її складається в основному з клена гостролистого і липи серцелистої, береста.
У заплавах річок ростуть ліси з дуба, ясена, в’яза, осокора та верб. На піщаних терасах поширені бори, субори та судіброви. Основні масиви їх знаходяться на заході лісостепу. Соснові ліси зустрічаються на торфових болотах, виходах гранітів і крейди.
Степові ділянки збереглися в заповідних місцях (Михайлівська цілина, Канівський заповідник). На них поширені ковила, типчак, келерія, а також північностепове різнотрав’я — гадючник шестипелюстковий, шавлія лучна тощо. У долинах річок поширені ев-трофні та алкалітрофні болота з вологолюбними рослинами — осоковими (осока, комиш, пухівка), злаковими (очерет, куничник), рогозом, вербами та ін.
Заплавні луки, які поділяються на сухі, свіжі, вологі і заболочені, мають своєрідний видовий склад. На сухих луках зустрічаються костриця борозниста, стоколос безостий, конюшина гірська, деревій звичайний. На свіжих луках спостерігається значна різноманітність видів, але найбагатші на рослинність вологі луки, де поширені різні види мітлиці, костриці, конюшини тощо.
Фауністичний комплекс лісостепу становлять як лісові, так і степові види. Тут зустрічаються лісова і степова мишівки, соні — горішкова, лісова, садова та повчок великий, їжак звичайний, благородний олень, по берегах річок — видра. Характерними птахами є грак, сорока, іволга, горлиця звичайна, кібчик. Типові плазуни: мідянка, вуж звичайний, полоз лісовий, болотяна черепаха, ящірки прудка і зелена. Земноводні: жаби ставкова, озерна, трав’яна і гостроморда, ропухи зелена і звичайна, тритон звичайний і гребенястий. З комах-шкідників сільськогосподарських культур зустрічаються озима совка, буряковий довгоносик, кравчик, хрущ західний, кузьки хлібний і хрестоносець, хлібна жужелиця, клопи-черепашки, гессенська муха та ін. Крім того, водиться багато видів коників, жуків, метеликів, клопів, мурашок, бджіл тощо.
Загальні фізико-географічні процеси в лісостепу визначаються зміною позитивного балансу вологи на нейтральний. Для ландшафтів зони характерне зростання ролі перегнійно-акумулятивних процесів на фоні вилуговування грунтів, широкий розвиток площинного змиву і глибинної ерозії, поєднання процесів заболочування з засоленням та ін.
Ерозія проходить інтенсивно завдяки зливовим дощам. Цьому сприяють і зимові відлиги (під час яких сніговий покрив сходить, а тимчасові водні потоки змивають ґрунт), глибоке розчленування поверхні і наявність крутих схилів, значні коливання температур повітря та ґрунту, неправильна господарська діяльність людини (знищення рослинності на схилах, надмірне випасання худоби, безсистемна оранка схилів, неправильна організація території). Дослідження показують, що при поздовжньому обробітку схилів поверхневий стік зростає майже в 3 рази, а змив — у 20 раз порівняно з обробітком ґрунту впоперек схилу.
Змивання і розмивання грунтів завдають великої шкоди народному господарству не тільки тим, що внаслідок цього зменшується загальна площа орної землі і знижується продуктивність полів, а й тим, що змитий ґрунт потрапляє в річки, озера і ставки, замулює їх.
Щоб досягти зниження інтенсивності ерозії грунтів, слід запроваджувати правильні агротехнічні прийоми, не знищувати природної рослинності на схилах, а зберігати, поновлювати і збагачувати її. При використанні схилів крутістю 2 … 5° під польові культури потрібна сівба впоперек схилів. В сівозміні, крім основних культур — цукрових буряків і озимої пшениці, треба використовувати багаторічні трави, а також пари, зайняті травами або буферними смугами багаторічних трав.
На крутих схилах з середньо- і сильнозмитими ґрунтами слід вводити ґрунтозахисні сівозміни кормового напрямку.
Щоб запобігти дальшому розвитку ярів, необхідні гідротехнічні споруди — водозатримні, водорозпилювальні та водовідвідні вали, лотки-водоспуски, підпірні стінки, терасування схилів.
Велику користь для зменшення інтенсивності ерозії грунтів на схилах дають полезахисні лісові смуги, розміщення яких по території і кількість рядів у яких залежать від типу ґрунту і ступеня змитості.
Процеси засолення розвиваються на низовинних рівнинах Лівобережжя; засолення і заболочування поєднуються в давньодолинних комплексах з близьким заляганням ґрунтових вод.
За особливостями просторової диференціації компонентів природи, поширенням підкласів і основних видів ландшафтів лісостепова зона поділяється на 4 провінції: Західноукраїнську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську, Середньоросійську, які в свою чергу поділяються на області.
Західноукраїнська провінція. Вона найбільш піднята частина лісостепу. До неї входять Волинська і значна частина Подільської височини (з Голого-рами, Вороняками, Кременецькими горами), південно-східна частина Розточчя, а також Опілля і Хотинська височина. Поверхня провінції розчленована численними річками, які входять до басейнів Дністра, Південного Бугу, Вісли і Прип’яті, до глибини від 50 … 100 м до 150 … 200 м. Каньйоноподібні долини лівих приток Дністра прорізують товщі палеозойських і мезокайнозойських відкладів, розкриваючи в ряді місць навіть породи докембрію. В рельєфі добре виділяються скелясті, розчленовані вапнякові підняття — Товтри (Медобори), які являють собою залишки розмитих бар’єрних рифів та атолів неогенових морів. Над навколишньою місцевістю Товтри піднімаються на 50 … 65 м і мають абсолютну висоту 350 … 400 м. Усі ці підняття розміщені в центральній частині провінції і простягаються від Підкаменя до Кам’янця-Подільського з північного заходу на південний схід у вигляді окремих горбів та кряжів. У деяких місцях товтрові кряжі простягаються смугою або пасмами завширшки 10 … 12 км.
В провінції поширений карст — поверхневий і підземний. Найбільшими формами є гіпсові печери, розташовані в Тернопільській області на межиріччі Серету та Збруча (Кришталева, Озерна, Оптимістична, Млинок, Вертеба, Мокра, Сталактитова та ін.). Унікальні карстові печери мають велику наукову і практичну цінність. Вони потребують докладного вивчення і охорони у зв’язку з розвитком туризму. Західні і східні райони Західноукраїнської провінції мають значні відмінності в кліматичних умовах, адже в західні райони атлантичне повітря переважно проникає з заходу і північного заходу, а в східні — з південного заходу, після перевалювання через Карпати. В останньому випадку над Поділлям проявляється вплив фенового ефекту Карпат на режим хмарності, що позначається на розподілі елементів радіаційного балансу. Так, наприклад, річні суми сумарної радіації по території провінції змінюються від 97 ккал/см2 на заході до 105 ккал/см2 на сході, а ефективне випромінювання за рік відповідно становить 30 і 34 ккал/см2.
Наявність схилів різної крутості і експозиції, підвищень і знижень призводить до значних температурних контрастів як на поверхні ґрунту, так і в повітрі, а також спричинює значні відмінності в розподілі атмосферних опадів. У зв’язку з тим що загальні суми опадів зменшуються з заходу на схід, температурні контрасти бувають найвищими в східних районах.
Провінція найбільш зволожена в лісостеповій зоні: коефіцієнт зволоження дорівнює 2,4 … 2,8. Влітку опади мають вигляд злив, добові суми яких можуть перевищувати 100 мм, досягаючи в окремих місцях 170 … 180 мм. У таких випадках сільськогосподарські угіддя, які розміщені на схилах, зазнають значної шкоди, а раптові розлиття річок завдають великих збитків.
Від шкідливого впливу інтенсивних злив територію захищають відновленням лісового покриву на схилах численних піднять, а також терасуванням схилів, що сприяє зниженню поверхневого стоку і підвищенню інфільтрації атмосферних опадів у грунт. Протягом теплого періоду на території провінції буває 30 … 37 гроз, з яких 2—3 можуть бути з градом. В окремі роки кількість гроз може зростати до 60 або зменшуватись до 20, а кількість днів з градом при цьому може змінюватись від 4 до 0. Град завдає величезних збитків сільському господарству, тому тепер ведуться інтенсивні розробки методів захисту від градобоїв шляхом активного впливу на грозові хмари.
Взимку атмосферні опади випадають у вигляді снігу і дощу. При снігопадах висота снігового покриву на захищених ділянках може зростати на 10 … 15 см за добу. Спостерігаються значні контрасти в розподілі снігу на навітряних і підвітряних схилах, а також на плато і в долинах, в лісах і на безлісих ділянках.
Західноукраїнська провінція має густу річкову сітку. Тут зосереджені ліві притоки верхньої частини Дністра: Гнила Липа, Золота Липа, Коропець, Стрипа, Серет, Збруч, Жванчик, Смотрич, Мукша, Студениця, Ушиця та інші, які течуть з півночі на південь. На сході і південному сході провінції тече Південний Буг з притоками Бужок, Вовк та ін. На північ — північний схід течуть притоки Прип’яті: Случ з Хоморою, Горинь із Стублою, Стир з Іквою, а також Західний Буг з Полтвою. На захід течуть притоки Сану (Сяну).
У долинах річок створюється своєрідний мікроклімат, що проявляється в добовому ході температури і вологості повітря, швидкості і напрямку вітру тощо. Внаслідок звивистості річкового русла і глибоких долин на всіх річках є ділянки, де протягом теплого періоду спостерігаються підвищені температури, що дає змогу вирощувати тут теплолюбні культури. Особливо сприятливі умови щодо цього має долина Дністра на ділянці від Серету до Ушиці.
В ґрунтовому покриві переважають опідзолені чорноземи, сірі лісові ґрунти, які розвинулись під широколистими лісами. За позитивним балансом вологи та характером природної рослинності геоботаніки значну частину цієї території відносять до Європейської широко-листолісової області. За особливостями ландшафтної структури Західноукраїнську провінцію поділяють на окремі фізико-географічні області: Волинську височину, Мале Полісся, Розточчя і Опілля, Західно-Подільську, Північно-Подільську (Хмельницьку), Прут-Дністровську.
Область Волинської височини виділяють за лісостеповими ландшафтами між Волинським і Малим Поліссям. Основу її становлять верхньокрейдові відклади, в зниженнях яких збереглися піски, піскуваті глини і вапняки нижнього сармату, а зверху їх суцільно вкриває товща великопилуватих карбонатних лесовидних суглинків. Своєрідністю геологічної будови є значна піднятість крейдових порід, що пояснюють розмиванням суміжних областей і підняттями в пліоцен-антропогені.
Долинами Західного Бугу, Стиру та Горині Волинська височина розділена на кілька частин, що відрізняються одна від одної абсолютними висотами і характером рельєфу. Клімат області с найбільш вологим у лісостепошй зоні, чим зумовлено пом’якшення зимових температур (—4 … —5°) і зниження літніх ( +17 … +18°). Річна сума опадів 600 … 620 мм.
Ґрунтовий покрив строкатий: переважають сірі лісові ґрунти; чорноземи займають вирівняні ділянки. В області поширені грабові, дубово-грабові, дубові та дубово-соснові ліси, які займають 9% її території. 75% земельного фонду становлять сільськогосподарські угіддя, які замінили первинні ландшафти.
Ландшафтна структура області характеризується значним поширенням розчленованих лесових височин з сірими і темно-сірими лісовими грунтами та залишками похідних грабових дібров, а також денудаційних хвилястих рівнин з опідзоленими грунтами і малогумус-ними чорноземами. В Мізоч-Повчан-ському районі переважають структурно-денудаційні розчленовані лесові височини з сірими, темно-сірими грунтами та дубово-грабовими і грабовими лісами. Заплавні лучні ландшафти займають порівняно невеликі площі і відзначаються розвитком боліт евтрофного типу.
Мале Полісся — своєрідна острівна фізико-географічна область у лісостеповій зоні. Вона розташована між Волинською височиною на півночі і Подільською на півдні. Простягається від Шепетівки і Славути на сході, де з’єднана з Поліською низовиною, до Рави-Русь-кої на заході, де переходить на територію Польської Народної Республіки і поступово виклинюється. Південна межа з Гологоро-Кременецьким пасмом має вигляд крутого уступу в 150… 200 м. Північна межа Малого Полісся також має вигляд уступу висотою в 40… 60 м.
Характерними рисами природних умов Малого Полісся, які відрізняють його від суміжних областей, є рівнинність території, незначне коливання відносних висот, відсутність палеогенових і неогенових відкладів, велике поширення пісків у складі поверхневих відкладів, слабоврізані річки, які повільно течуть серед заболочених заплав, панування підзолистих і лучно-болотних грунтів, залишки степової рослинності, борів і суборів. Корінними породами на Малому Поліссі є мергелі і крейда, які здебільшого перекриті антропогеновими пісками і суглинками, а в окремих місцях відслонюються. Нерівна поверхня крейдових відкладів, що утворилась в результаті тривалого розмивання, має безпосередній вплив на сучасний рельєф. З нею пов’язані найбільш підвищені ділянки області (розташовані на крейді, яка високо залягає). Антропогенові відклади мають потужність від 1 … 2 м до 20 … 30 м. Виникнення Малого Полісся найчастіше пов’язують з розмиваючою діяльністю текучих льодовикових і річкових вод при певній участі тектонічних факторів, які посилювали ерозію. Про водно-ерозійне походження Малого Полісся свідчать його загальні контури, наявність терас з алювіальними відкладами, глибокий вріз, який призвів до розмивання потужної товщі морських неогенових відкладів, що зустрічаються на південь і на північ від нього.
Сучасний мезорельєф Малого Полісся сформувався протягом другої половини антропогену. Значний вплив при цьому мала діяльність льодовикових вод. Льодовик не вкривав території Малого Полісся, але сприяв підвищенню базису ерозії, накопиченню відкладів, перебудові річкової сітки та розмиванню, внаслідок якого в окремих районах утворився гривистий рельєф (басейн р. Ра-ти). Гриви витягнуті із заходу — північного заходу на схід — південний схід і мають довжину від 8 до 15 км, при ширині 2 … 4 км і відносній висоті 10 … 15 м. Широкий розвиток пісків та кліматичні умови сприяли формуванню еолових форм рельєфу (дюни, піщані вали і кучугури).
Мале Полісся має деякі відміни і в кліматичних умовах. Середньосічневі температури тут вищі, ніж на Волинському Поліссі: Рава-Руська —4,1°, Буськ —3,9, Лопатин —4,2, Броди —4,3°. В Малому Поліссі випадає значна кількість опадів, особливо на південній його межі, коло підніжжя Подільського уступу. Зокрема, в Бродах буває в середньому за рік 742 мм, Раві-Руській — 720, Острозі — 620 мм опадів.
Велика кількість опадів і рівнинний рельєф сприяють формуванню густої річкової сітки та заболоченню Малого Полісся. Область пересікають такі річки, як Західний Буг, Рата, Стир, Іква, Вілія, Горинь та ін.
У ґрунтовому покриві переважають дерново-підзолисті ґрунти; по долинах річок розвинуті лучно-чорноземні, лучні і болотно-торфові ґрунти. На елювії крейдових відкладів поширені дернові карбонатні ґрунти, а на «островах» лесовидних суглинків — сірі лісові. На Малому Поліссі переважає лісова, лучна і болотна рослинність. Ліси займають 20… 39%, луки 17… 27% території. Ліси збереглися на ділянках з найменш родючими слабопідзолистими ґрунтами, а луки — на торфово-болотних ґрунтах. Ліси складаються з сосни, дуба, берези, осики, іноді граба, їх флористичний склад багатший, ніж аналогічних лісів Полісся.
В ландшафтній структурі Малого Полісся переважають природні комплекси мішано-лісового і лісостепового типів. Домінуючими є зандрові рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами під сосновими, дубово-сосновими, грабово-дубово-сосновими лісами. Поширені також денудаційні рівнини з дерновими карбонатними грунтами під дубово-сосновими, дубовими та грабово-дубовими лісами, заплавні лучно-болотні ландшафти.
Область Розточчя та Опілля характеризується значним розчленуванням рельєфу; це так зване горбогір’я з абсолютними висотами 350 … 470 м і відносними 80 … 100 м. Розточчя є крайнім північно-західним відрогом Подільської височини. В рельєфі виділяються горбисті куестоподібні пасма і окремі горби, витягнуті з північного заходу на південний схід, в яких західні і північно-західні схили круті, а східні і південно-східні — пологі. Сучасний рельєф Розточчя успадкував верхньокрейдовзі поверхню, а південно-західні його схили зазнали впливів флексур і скидів на межі з Передкарпатським прогином. На Опіллі пасма витягнуті з північного заходу на південний схід. Різка невідповідність сучасних русел річок широким заплавам свідчить про значну інтенсивність ерозійних процесів в минулому.
В області переважають сірі лісові і дерново-слабопідзолисті ґрунти; поширені також чорноземні ґрунти. На підвищених ділянках ростуть дубово-букові ліси, що займають близько 40% території області. Це залишки суцільних лісів у минулому.
Домінуючими ландшафтами області є розчленовані лесові височини з сірими лісовими ґрунтами під дубово-буковими лісами, структурно-денудаційні дуже розчленовані лесові височини з дубово-сосновими і дубово-грабовими лісами, горбисті і горбогірні височини з дерново-слабопідзолистими ґрунтами під дубово-сосновими і сосновими лісами. Менші площі займають болотні осоково-сфагнові комплекси і долинні ландшафти. Останні найбільш освоєні людиною під поселення.
Західно-подільська область охоплює Тернопільську рівнину, масив Вороняки, Товтрове пасмо, південний схил Подільського плато. Поверхня її хвиляста, на півночі досягає висоти 400 м, а на південь і південний схід знижується до 350 … 320 м. Основну частину території області становить Тернопільська рівнина, розчленована в меридіональному напрямку лівими притоками Дністра: Стрипою, Серетом, Нічлавою і частково Збручем. Сільськогосподарські угіддя займають до 80%, ліси збереглися на 11% території. У ґрунтовому покриві переважають чорноземи; серед сірих лісових грунтів поширені їхні еродовані відміни. З природної рослинності найкраще збереглися дубово-грабові ліси, менш поширені дубові і букові ліси. Основний фон у ландшафтній структури створюють розчленовані лесові рівнини з чорноземами глибокими і опідзоленими, яружно-балкові і горбогірні місцевості з еродованими сірими ґрунтами, товтрові гряди з сірими лісовими ґрунтами під грабово-сосновими і буковими лісами, степами на карбонатних чорноземах. Природні умови Західного Поділля сприятливі для розвитку сільського господарства, садівництва, виноградарства, городництва, туризму і відпочинку.
Північно-Подільська область займає вододільну частину Подільської височини з абсолютними висотами 300… 400 м, а у Кременецьких горах 408 м. Геолого-геоморфологічні особливості її визначаються положенням на західному схилі Українського щита. Докембрійські породи відслонюються на .сході в долинах Південного Бугу і Случі. Палеозойські і мезокайнозойські породи перекриті малопотужною товщею лесових порід. Південний Буг, Случ, Горинь, Збруч у верхів’ях мають широкі заплави і пологі схили.
У ландшафтній структурі області помітні відмінності, пов’язані з характером рельєфу. На півночі виділяється розчленоване горбогір’я (Кременецькі гори) з еродованими сірими лісовими ґрунтами, з дубово-грабовими і грабовими лісами, які займають 26% території, суходільними луками на місці дубово-грабових та дубово-соснових лісів. Межиріччя Случі і Горині, Авратинська височина характеризуються переважанням лесових рівнин з чорноземами глибокими малогумусними і опідзоленими, які розорані на 80%. Ліси займають 3… 5% площі. В південній частині області, що належить до південно-східного схилу вододільної частини Подільської височини, переважають лесові рівнини з сірими лісовими ґрунтами, з грабово-дубовими та похідними грабовими лісами, які займають 18% території і приурочені до схилів балок. Своєрідності ландшафтній структурі надають глибоко врізані долини Південного Бугу, Бужка, Вовка, Смотрича та їхніх пригоків з лучно-заплавними комплексами.
Прут-Дністровська область витягнута вздовж Дністровського лівобережжя. Піднята хвиляста поверхня її порізана глибокими каньйоноподібними долинами Дністра, Пруту та їхніх коротких приток. У західній частині розвинені балкові і карстові форми рельєфу. Своєрідність кліматичних умов зумовлюють м’яка зима і помірно тепле літо, наявність схилів південної солярної експозиції, що сприяє розвитку виноградарства.
У ландшафтній структурі області домінують акумулятивно-денудаційні лесові височини з сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, залишками дубово-грабових, грабових і букових лісів; букові ліси мають тут східну межу свого ареалу. На Хотинській височині сформувались горбисто-грядові місцевості з сірими лісовими і дерново-підзолистими ґрунтами. Ліси займають вершини гряд, крутосхили, мало придатні для розорювання. Своєрідності ландшафтній структурі надають закарстовані рівнини, долинно-терасові і каньйонні місцевості. Дністровсько-Дніпровська провінція. До неї належать центральні і південні частини Подільської та Придніпровської височин, приурочені до Українського щита Простежується зв’язок сучасного рельєфу з тектонічними структурами і поверхнею докембрійських порід: ерозійні форми приурочені до давніх розломів, вододіли — до підвищених блоків. Вплив блокових рухів щита виявляється в розподілі осадочних відкладів.
На докембрійських породах залягають палеогенові і неогенові відклади, перекриті товщею лесових утворень.
Максимальні висоти на Придніпровській височині відмічені на південь від Козятина (322 м). Значною розчленованістю характеризуються території вздовж Дніпра, Південного Бугу. Побужжя (басейн Південного Бугу) являє собою горбисту рівнину з давніми долинами. Південна частина провінції приурочена до схилу щита. Придніпровська височина тут поступово переходить у глибоко розчленовану долинами річок Балтську рівнину, хвилясте нахилене межиріччя Південного Бугу та Інгульця.
Для провінції характерний помірно континентальний клімат з достатнім зволоженням. Радіаційний баланс становить 40… 45 ккал/см2. Річна сума опадів змінюється від 400 до 560 мм. Протягом року вони розподіляються нерівномірно, 75% річної суми їх випадає за період з позитивними температурами. Характерними є зливи. Тривалість існування снігового покриву 60… 75 днів, на півдні провінції він не постійний. Живлення рік змішане. Основна частина стоку припадає на весну. Модуль стоку змінюється від 72 до 102 л/с-км2. В ґрунтовому покриві великі площі займають сірі і світло-сірі лісові ґрунти, особливо на межиріччі Дністра і Південного Бугу. Ґрунти кислі, малогумусні, зазнають площинної ерозії. На Придніпровській височині велике поширення мають опідзолені чорноземи і темно-сірі лісові ґрунти, а на плоских рівнинах — типові малогумусні чорноземи. В приполіській частині провінції на рівнинних просторах переважають чорноземи з вмістом гумусу 3,5… 4,5%. Територія провінції характеризується майже суцільною розораністю. В структурі її ландшафтів, переважно височинного підкласу, помітні зональні відмінності, що знайшло відображення у групуванні фізико-географічних областей, які входять до цієї провінції. Так, північна область Придніпровської височини і область Київського плато займають північне підзональне положення; центральне положення займають області Подільського Побужжя, Придністровсько-Подільська, центральна область Придніпровської височини; південні області Подільської та Придніпровської височини виділяються за переважанням південно-лісостепових ландшафтів.
Північна область Придніпровської височини в тектонічному відношенні займає частини Бердичівського та Білоцерківського антикліноріїв Українського щита. В долинах річок відслонюються чудново-бердичівські граніти. На гранітах і гранітогнейсах утворилась каолінова кора вивітрювання. Потужність лесових порід змінюється від 2—3 м на вододілах до 10 … 15 м біля підніжжя схилів. Вододільне положення області зумовило переважання в ландшафтній структурі денудаційних хвилястих лесових рівнин з чорноземами глибокими малогумусними і фрагментами (до 1% площі) дубових лісів. У зв’язку з при-поліським положенням області в північній її частині є місцевості моренних і моренно-зандрових рівнин з сосново-дубовими та грабово-дубово-сосновими лісами. Південні райони мають одноріднішу ландшафтну структуру, тут переважають типові лісостепові комплекси.
Область Київського плато займає частину Придніпровської височини від Києва до гирла р. Рось. Західна межа її фіксується по виходах на денну поверхню докембрійських порід. Особливості природних умов області визначаються її положенням на півночі зони та схилі Українського щита. На схилах Дніпра відслонюються палеогенові і неогенові, а в районі канівських дислокацій — юрські і крейдові породи. На формування ландшафтів мав вплив дніпровський льодовик, який залишив морену, водно-льодовикові відклади; талі льодовикові води виробили широкі долини. Потужність покривних лесових порід на вододілах 3 … 4 м, на схилах — до 6 м. Характер геологічної будови, дислокованість порід, піднятість над Дніпром, глибоке розчленування території сприяють розвитку ерозійних і зсувних процесів. Останні активізуються в смузі, що прилягає до Канівського водосховища.
Переважаючим видом ландшафтів є розчленовані лесові рівнини з чорноземами типовими і опідзоленими, які суцільно розорані. В межах Канівсько-Ржищівського району основними є дуже еродовані височини з гляціодислокаціями на юрсько-крейдовій основі, сірими лісовими ґрунтами під грабовими дібровами. Поширені давньодолинні місцевості з лучно-чорноземними ґрунтами, долинно- та яружно-балкові місцевості зі змитими ґрунтами. В межах Київського плато боротьба з ерозійними процесами є одним із найважливіших заходів підвищення продуктивності угідь.
Придністровсько-Подільська область займає середні та нижні частини басейнів лівобережних приток Дністра. Глибина врізу цих рік змінюється від 60 … 80 м на півночі до 160 … 200 м на півдні. В долинах відслонюються кембрійські, крейдові і неогенові породи. Природні умови сприяли значній густоті яружно-балкової сітки — 1 … 1,25 км/км2. Особливістю будови поверхні є наявність останцевих межиріч між глибокими долинами та створювана терасами Дністра ступінчатість. Глибоке розчленування поверхні, схили різної крутості та експозиції зумовлюють мікрокліматичні відмінності. Так, у долині Дністра зима на 20 … 25 днів коротша порівняно з межиріччями.
Основними ландшафтами області є лесові височини і схили з сірими лісовими ґрунтами і опідзоленими чорноземами, переважно розораними. Значні площі займають яружно-балкові та долинні місцевості з дубово-грабовими та дубовими лісами, які займають до 10% території, з остепненими луками та степами (до 5% площі).
Область Подільського Побужжя від інших лісостепових областей відрізняється значною піднятістю, значним поширенням докембрійських порід, перекритих малопотужною осадочною товщею, переважанням денудаційних форм рельєфу, порожистістю річок. Орогідрографічні особливості території зумовлені її тектонічною будовою. В сучасному ґрунтовому покриві на межиріччях суцільно розвинені сірі лісові ґрунти. Вважають, що в доагрокультурний період ця територія була вкрита лісами. Нині вони збереглися на 12% площі. В сучасній ландшафтній структурі області домінують перетворені комплекси — хвилясті розчленовані лесові височини з ярами і балками, врізаними до кристалічних порід, дубово-грабовими та грабовими лісами на сірих і темно-сірих лісових ґрунтах. Місцями в долинах річок представлені борові комплекси з дерново-підзолистими ґрунтами і грабовими суборами.
Центральна область Придніпровської височини. Докембрійські породи від-слонюються в річкових долинах і на схилах балок. На них залягають палеогенові і неогенові відклади, антропогенові валунні суглинки і піски, лесові породи потужністю від 3 … 4 м (на межиріччях) до 25 … 30 м (в улоговинах). Хвилястий і горбистий рельєф відбиває нерівності поверхні докембрійських порід. Максимальні абсолютні відмітки спостерігаються на вододілі Росі і Гнилого Тікичу (273 м). Відносні висоти досягають 160 м, а густота розчленування поверхні 3 км/км2. Область дренується річками Рось, Тясьмин, Гнилий та Гірський Тікичі. В доагрокультурний період тут панували лучні та остепнені луки з типчака, мітлиці на глибоких малогумусних чорноземах. Серед сучасних ландшафтів області переважають розчленовані лесові рівнини з морфоструктурною диференціацією ґрунтового покриву, майже суцільно розорані. Широке поширення мають горбисті лесові і моренно-зандрові рівнини з чорноземами опідзоленими і темно-сірими лісовими ґрунтами. Вододільно-останцеві місцевості поєднуються з долинно-балковими, де є залишки дубових та дубово-грабових лісів.
Південна область Подільської височини займає крайній південний захід лісостепової зони республіки. Вона приурочена до південно-західного схилу Українського щита, де поверхня докембрійських порід занурюється до 100 м. Докембрій перекритий крейдовими, неогеновими породами, антропогеновими лесовидними суглинками, делювіальними і алювіальними відкладами. Глибина розчленування поверхні досягає 100… 150 м, річкові долини широкі і глибокі, схили їх порізані ярами і балками. В ґрунтовому покриві поширені чорноземи типові, опідзолені і реградовані, сірі, світло-сірі і темно-сірі ґрунти. В минулому північно-західна частина області була вкрита лісами, решта території — південними лучними степами. В ландшафтній структурі переважають розорані височинні рівнини з чорноземами глибокими малогумусними, яружно-балковими місцевостями, залишками лісів із дуба скельного. В північно-західній частині області характер ландшафтів визначається поєднанням вододільних рівнинно-хвилястих місцевостей з опідзоленими чорноземами і хвилястих еродованих вододілів з сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, окремими масивами лісів з дуба скельного та звичайного (Савранський ліс та ін.).
Південна область Придніпровської височини знаходиться на межиріччі Південного Бугу і Дніпра. Докембрійські породи відслонюються в долинах річок і балках. Потужність осадочної товщі незначна — від кількох до 100 … 200 м, і тільки в Тясьминській западині вона зростає до 500 м. Абсолютні висоти в середньому становлять 200 м, а максимальні — 265 м; глибина врізу долин у східній частині досягає 100 … 150 м, а густота яружно-балкової сітки 1,0 км/км2. В західному напрямку ці показники зменшуються відповідно до 60 … 80 м і 0,50 … 0,75 км/км2.
В доагрикультурному ландшафті панували лучні степи, були поширені дубові ліси на чорноземах опідзолених та дубово-грабові на сірих лісових грунтах. Нині ліси збереглися невеликими масивами: Чорний ліс біля ст. Знам’янка та ін.
Характерною особливістю південно-лісостепових ландшафтів є мозаїчне поєднання слабохвилястих вододілів з типовими чорноземами, горбистих місцевостей з темно-сірими лісовими ґрунтами і чорноземами опідзоленими. Значний процент території займають яружно-балкові еродовані місцевості, давньодолинні і терасові рівнинні місцевості з сільськогосподарськими угіддями.
Лівобережно-Дніпровська провінція. Вона знаходиться в межах Дніпровсько-Донецької западини, яка виповнена потужною товщею осадочних відкладів. Докембрійський фундамент залягає на глибинах від 1000 до 5000 м і більше. Провінція приурочена до східної частини південно-західного борту Дніпровсько-Донецької западини, якій в рельєфі відповідає акумулятивна терасова рівнина Середнього Дніпра, а також до середньої та південно-східної частини центрального грабена, яким в рельєфі відповідає пластово-ярусна нахилена Полтавська рівнина. Центральна частина Дніпровсько-Донецької западини характеризується тектонічною активністю окремих структур. Вплив останніх проявляється в плані річкової сітки, деформаціях поздовжніх профілів русел і терас, морфології долин. На формування рельєфу мали вплив талі води дніпровського льодовика і наступна ерозійно-акумулятивна діяльність руслових потоків Дніпра та його приток. В долині Дніпра добре виражені різновікові терасові рівні: сучасний, поліський, дніпровський. Лесові тераси мають плоску поверхню, висоти їх досягають 140 … 150 м. На поверхні багато блюдець-западин, є широкі прохідні долини. Борова тераса досягає висоти 120… 128 м, на ній поширені піщані форми: гряди, кучугури. Заплава Дніпра тепер утворює дно Канівського та Кременчуцького водосховищ. Полтавська рівнина розчленована лівими притоками Дніпра.
Кліматичні умови характеризуються наростанням континентальності і зменшенням кількості атмосферних опадів. Коефіцієнт зволоження змінюється від 1,9 на півночі до 1,3 на півдні області. Величина сумарної сонячної радіації становить 105 … 110 ккал/см2, сума температур з температурами вище 10° становить 2600 … 2800°. Річна сума опадів з півночі на південь змінюється від 550 до 430 мм, дві третини їх випадає під час вегетації рослин.
Рівнинна поверхня характеризується порівняно меншою дренованістю, густота річкової сітки 0,15 км/км2. У водному режимі річок головну роль відіграє дощове і снігове живлення. Основний стік припадав на весну, на цей час припадає і 35% твердого стоку.
Ґрунтовий покрив мас складну структуру. Основний фон утворюють чорноземи типові малогумусні з вмістом гумусу 5,0 … 5,5%, поширені вони на вододілах. У північній частині провінції сформувались лучно-чорноземні содово-солончакуваті ґрунти. На терасах поширені солонцюваті чорноземи, зустрічаються солончакуваті солонці і хлоридно-сульфатні солончаки. Особливо засолені пониззя Псла, межиріччя Орелі і Ворскли. Засолення грунтів пов’язують з високим вмістом солей у ґрунтових водах, які стікають з Роменських соляних куполів. Вздовж високих правих берегів приток Дніпра поширені чорноземи опідзолені та сірі лісові ґрунти.
На борових терасах у минулому росли широколисті ліси. На решті території панували лучні степи з ковилами пірчастою, волосистою, типчаком, тонконогом вузьколистим, мітлицею Сирейщикова, вівсюнцем пухнастим, осокою низькою та ін.
У межах провінції переважають лісостепові ландшафти низовинного підкласу. Значна протяжність території з півночі на південь зумовлює також північні і південні підзональні відмінності ландшафтів. З урахуванням цього та відмічених геолого-геоморфологічних особливостей провінцію поділяють на чотири фізико-географічні області.
Північна область Дніпровської терасової рівнини являє собою акумулятивну низовину, складену товщею водно-льодовикових і алювіальних відкладів. Особливості її формування позначаються на сучасній ландшафтній структурі. Основним видом ландшафтів є терасові малодреновані рівнини з чорноземами глибокими, лучно-чорноземними грунтами, плямами солонців і солончаків. Характерними для них є давні прохідні долини з лучними і болотними грунтами, здебільшого освоєними меліоративними системами. Лісостепові ландшафти урізноманітнюють борові комплекси з дерново-підзолистими ґрунтами під дубово-сосновими лісами, поширені від Києва до гирла Сули і далі до Ворскли. Значні площі займають заплавні лучні і болотні ландшафти. В північній частині області поширені низинні засолені луки з костриці східної, осоки Карелі-на, лисохвоста здутого та ін. У заплавах річок Трубежа, Супою, Недри, Оржиці та інших торфові болота з осоково-злаковими та різнотравно-злаковими угрупованнями, очеретом завдяки меліоративним заходам перетворені у високопродуктивні угіддя. Так, у заплаві Трубежа та його приток Недри і Карані функціонує найбільша в республіці Трубізька осушувально-зволожувальна система.
Південна область Дніпровської терасової рівнини має багато спільних рис з Північною. Тут зменшуються площі борових і давньодолинних місцевостей, більш поширені засолені комплекси. Ландшафти терасових рівнин Сули і Псла характеризуються наявністю знижень з чорноземно-лучними солончакуватими ґрунтами, содовими солончаками та солонцями. Заплавні ландшафти мають засолені луки, тут ростуть солонець трав’янистий, содник простертий, кермек каспійський, покісниця розставлена, костриця східна, тризубець морський та ін. Тільки в заплавах зустрічаються осокорняки, вербняки, діброви.
Північна область Полтавської рівнини простягається від долини Сейму на півночі до Ворскли на півдні. Територію її дренують Сула і Псел з притоками. Це область так званого Полтавського плато. Корінну основу ландшафтів становлять палеогенові та неогенові відклади. На розмитій поверхні палеогенових порід залягають полтавські піски. У формуванні рельєфу проявився вплив блокових тектонічних рухів, соляно-купольної тектоніки, денудаційно-ерозійних і акумулятивних процесів. Потоками талих льодовикових вод на межиріччях вироблені прохідні долини. Загальний нахил поверхні на південь-південний захід. У північній частині області долини рік глибокі, з крутими схилами, балками і ярами. Фоновими ландшафтами є розчленовані лесові рівнини з чорноземами глибокими малогумусними і опідзоленими, майже суцільно розораними. Ліси збереглися на межиріччі Удаю і Сули, біля Ромен; у західній частині області це грабово-ля-пово-дубові ліси, в східній граб заміняється кленом. На борових терасах Псла, Ворскли та інших острівне поширення мають соснові та дубово-соснові ліси. Помітну роль у ландшафтній структурі області відіграють лесові терасові рівнини, розчленовані правобережжя Сули, Псла, Ворскли, заплавні місцевості.
Південна область Полтавської рівнини займає територію па схід від Ворскли. Рівнинна поверхня її знижується в західному напрямку. В долинах річок відслонюються полтавські піски, над ними залягають пістряві та червоно-бурі глини. Антропогенова товща представлена лесовими породами, алювіальними пісками. В ландшафтах лучних степів, які переважали тут у минулому, були поширені степові асоціації, зарості карагани та ін. Пристепове положення області відбивається і в ґрунтовому покриві: характерними є середньогумусні чорноземи, карбонатні лучні ґрунти, солонцеві та солончакові луки на днищах балок. Незначні площі займають дубові, кленово-дубові та липово-дубові ліси.
Ландшафти південної області Полтавської рівнини відрізняються від попередніх переважанням лесових полого-хвилястих височинних рівнин з середньогумусними чорноземами, повністю розораними. Вміст гумусу в них становить від 5,5 до 7%. Менше поширені заплавні та яружно-балкові місцевості. Заплавні лучні та борові місцевості добре виражені в долині Ворскли. На лесових терасах зустрічаються западини з лучно-чорноземними солонцюватими ґрунтами, солончаками під лучною галофільною і болотною рослинністю.
Природні умови Лівобережно-Дніпровської провінції сприятливі для вирощування високих врожаїв сільськогосподарських культур, садівництва, розвитку тваринництва та ін.
Середньоросійська провінція. В межах України знаходиться її крайня західна частина. Це знижені відроги Середньоросійської височини, приурочені до південно-західного схилу Воронезького масиву, який у неогені та антропогені мав тенденцію до підняття. Для провінції характерний розчленований горбистий рельєф з середніми висотами 180… 186 м. З піднятістю докембрійського фундаменту пов’язане близьке до поверхні залягання крейдових порід, які відслонюються в долинах річок. Порівняно з іншими провінціями лісостепової зони клімат тут найбільш континентальний, він відрізняється холодною зимою, з тривалими низькими температурами; середня температура січня найнижча в лісостепу (—7 …—8°). Середні липневі температури змінюються від + 19° па півночі до +20° на півдні. Однак річна сума опадів більша, ніж на Придніпровській височині, що пояснюється впливом рельєфу. На півночі їх випадає близько 500 мм, а на півдні 500 … 450 мм.
Дуже поширені сірі і темно-сірі лісові ґрунти, опідзолені чорноземи, розвинені чорноземи глибокі, а в південній частині і звичайні. В деревостанах переважають дубові, кленово-липово-дубові та липово-дубові насадження.
За характером ландшафтної структури і значною протяжністю з півночі на південь провінцію поділяють на дві фізико-географічні області.
Сумська область західних відрогів Середньоросійської височини простягається від Новгород-Сіверського Полісся до долини Ворскли. Основу її ландшафтів становлять піщано-глинисті палеогенові і неогенові відклади, якими перекриті породи крейдового віку — крейда, мергелі, піски. З антропогенових відкладів поширені лесові породи, морена, водно-льодовикові, давньоозерні, алювіальні та еолові піски. В рельєфі добре виражені вододіли, розчленовані схили і тераси з просадковими формами, яри і балки. В минулому область була зайнята переважно широколистими лісами. Тепер їх найбільше на півночі області (11% території). Серед сучасних ландшафтів області переважають розчленовані лесові рівнини з сірими і темно-сірими ґрунтами, лесові рівнини з чорноземами малогумусними і опідзоленими, з залишками дубових та липово-дубових лісів.
Заплавні ландшафти характеризуються поширенням справжніх лук з лисохвостом, кострицею, мітлицею, болотних угруповань.
Харківська область західних відрогів Середньоросійської височини відрізняється від Сумської зростанням літніх температур, безморозного і вегетаційного періодів, сум активних температур, переважанням у ґрунтовому покриві чорноземів середньогумусних, опідзолених, темно-сірих грунтів, а також лучних степів у минулому. В ландшафтній структурі області основне місце належить розчленованим останцево-горбистим височинам з середньогумусними чорноземами і залишками кленово-липових дібров, ярами і балками, врізаними в крейдові породи. Менш поширені терасові лесові рівнини з чорноземами середньо-гумусними і солонцюватими, борові горбисті тераси з дубово-сосновими лісами. На заплавах поширені дубові та в’язово-дубові ліси, справжні і болотисті луки, гіпново-осокові болота. Одним із важливих заходів підвищення продуктивності земельних угідь у цій області є система протиерозійних заходів.