Восточно-Европейская равнина в пределах Украины. Лесостепная зона

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Лісостеп України простягається від Передкарпаття до західних відрогів Середньоросійської височини. Південна межа його проходить на північ від населених пунктів Велика Михайлів­на, Ширяєво, через Первомайськ, пів­нічніше Новоукраїнки, Кіровограда, через Знам’янку до гирла р. Ворскли, вздовж неї (Кобеляки, Нові Санжари), на північ від Краснограда, через Балаклею, вздовж р. Оскол до межі з РРФСР.
З заходу на схід лісостепова зона простяглась майже на 1100 км. Вона займає 202 тис. км2, що становить 34% території УРСР. В її межах май­же повністю розташовані Львівська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Полтавська і Харківська області, пів­день Ровенської, Волинської, Житомир­ської, Київської, Чернігівської і Сум­ської, північ Одеської і Кіровоград­ської, частково Івано-Франківська і Чернівецька області.
Лісостепові ландшафти почали фор­муватись у неогені. В цей період по­силювалась континентальність клімату, що зумовило зміну тропічних і суб­тропічних лісів, які панували раніше, на савани. Похолодання клімату сприя­ло трансформації ландшафтів саван у лісостеп помірних широт, а на берегах Чорного та Азовського морів зміни дійшли до утворення степових ланд­шафтів. Під час дніпровського зледе­ніння площа лісів на півдні Східно-Європейської рівнини значно скороти­лася, а на їхньому місці утворювався лісостеп. У післяльодовиковий час по­чалось різке зростання лісистості на півдні рівнини, що супроводилось на­ступанням лісу на степ. Пізніше під впливом природних і антропогенних факторів цей наступ припинився. Та­ким чином, можна стверджувати, що до початку втручання людини взасмо-вплив лісу і степу цілком визначався дією планетарних ритмів на природні умови Землі. При цьому були періоди наступу як степу на ліс, так і лісу па степ. Вирішальну роль у спрямуванні цих процесів відіграли тепловий і вод­ний режими території. Внаслідок гос­подарської діяльності людини площі лі­сів зменшились, а зросли площі сіль­ськогосподарських угідь та забудованих територій.
Лісостеп має велике значення для сільськогосподарського виробництва рес­публіки. Тут знаходиться більше тре­тини всієї орної землі, на якій ви­рощують понад 90% урожаю цукрових буряків і більше як 30% зерна Украї­ни.
Значна протяжність лісостепу з за­ходу на схід і з півночі на південь зу­мовлює різноманітність його природних умов, що проявляється у відмінностях геологічної будови та рельєфу, кліма­тичних умов, водного режиму, грунтово-рослинного покриву, ландшафтної структури різних його частин.
Рельєф і геологічна будова лісостепо­вої зони різнорідні. Вона охоплює Во­линську, Подільську та Придніпровську височини, Придніпровську низовину і західні схили Середньоросійської висо­чини. Основні орографічні одиниці приурочені до певних тектонічних струк­тур, на які ніби «накладені» сучасні ландшафти. В центральній частині зони знаходиться Український щит, який простягається широкою смугою від лінії Шепетівка — Старокостянтинів — Сокиряни на схід до Дніпра; на захід від щита розташовані Волино-Подільська плита і Галицько-Волинська западина, а на схід — Дніпровсько-Донецька за­падина і західний схил Воронезького кристалічного масиву.
Літогенна основа лісостепових ланд­шафтів також різноманітна. В західній частині зони в межах Волині і Поділля і на західному схилі щита під антропо­геновим покривом залягають відклади верхньої крейди та неогену (сармат­ського і тортонського ярусів). У глибо­ких каньйоноподібних долинах Поділля відслонюються відклади кембрійської, ордовицької, силурійської систем. На Вінницькому Побужжі докембрійські кристалічні породи залягають вище міс­цевого базису ерозії і вкриті лише ант­ропогеновими утворами. На південному схилі щита, в басейні Південного Бугу, під антропогеновими відкладами заля­гають піщано-галькові утвори балтської світи. На Придніпровській частині щита на докембрійських породах залягають канівсько-бучацькі піщано-глинисті від­клади, голубі київські мергелі, харків­ські глауконітові піски, полтавські білі піски і строкаті глини. В межах Дніпровсько-Донецької западини вище міс­цевого базису ерозії із корінних відкла­дів залягають харківські і полтавські піски, місцями строкаті глини. На від­рогах Середньоросійської височини ко­рінну літогенну основу ландшафтів утворюють відклади крейдового віку, піски харківської світи та місцями нео­генові глини. У формуванні ландшафт­них рис лісостепової зони велике зна­чення мають антропогенові лесові від­клади. В сучасному рельєфі переважає ерозійно-акумулятивна морфоскульптура, створена процесами площинної та глибинної ерозії, акумуляції, а також зсувними, просадочними і в окремих ра­йонах карстовими явищами.
Кліматичні умови лісостепу змінюю­ться в меридіональному і широтному напрямках. Територія його одержує за рік 100 … 110 ккал/см2 сонячної радіа­ції, з яких тільки 47 … 50 ккал/см2 по­глинається земною поверхнею і витра­чається нею на турбулентний теплооб­мін між грунтом і атмосферою та на випаровування вологи. З просуванням на схід зменшуються витрати тепла на випаровування внаслідок зменшення сум опадів і зростання сухості повітря, при цьому зростають можливості про­грівання повітря. Середні річні витрати тепла на випаровування в зоні лісостепу змінюються від 35 ккал/см2 на заході до 29 ккал/см2 на сході, а величини турбу­лентного теплообміну за цей же період відповідно становлять 8 і 12 ккал/см2. В окремі роки співвідношення між витратами тепла на випаровування і турбулентним теплообміном між земною поверхнею і атмосферою може відрізня­тись від середнього, особливо в посуш­ливі та вологі роки, що відображується в розподілі температури поверхні грун­ту і повітря.
З заходу на схід в лісостепу спостері­гається також зростання річних амп­літуд температури повітря і грунту (як середніх, так і абсолютних), що є ре­зультатом підвищення в цьому напрям­ку літніх температур і зниження зимо­вих. Так, якщо в західних районах зони середня місячна температура повітря протягом року змінюється від —4 до + 18°, то в східних районах — від —7 … —8 до +20°… +21°. Абсолютні мініму­ми та максимуми температури повітря відповідно становлять: —32 … —36° та + 37 … +38° на заході і —39° та +39° … + 40° на сході зони. Суми температур за період з температурами понад +10° змінюються від 2400° у західних райо­нах до 2600… 2800° у східних. Трива­лість безморозного періоду змінюється в зворотному напрямку — зменшується від 180 … 190 днів на заході до 160.., 150 днів на сході зони.
Наявність лісових масивів і сільсько­господарських угідь, височин і низовин спричиняє протягом теплого періоду ро­ку різкі контрасти в розподілі темпера­тури, атмосферних опадів, швидкості і напрямку вітру тощо.
У формуванні цих контрастів значну роль відіграє мінливість турбулентного» обміну в приземному і пограничному шарах атмосфери, зумовлена термічни­ми і динамічними факторами. Терміч­ний фактор проявляється в різниці тем­ператур діяльних поверхонь (ліс і сільськогосподарські угіддя, водна поверхня і суша, схили різної крутизни та екс­позиції).
Тривалість відлиг та інтенсивність їх зменшуються з заходу на схід, що є ви­раженням трансформації взимку повіт­ряних мас атлантичного походження. Коефіцієнт зволоження Висоцького — Іванова в лісостепу України становить 1,0… 0,6, а коефіцієнт сухості Попо­ва — 1,8… 1,2.
Лісостепова зона в цілому має спри­ятливі умови для вирощування різнома­нітних сільськогосподарських культур. Проте негативною рисою клімату є не­стійкість зволоження внаслідок чергу­вання вологих і посушливих років, при­чому ступінь посушливості та її ймо­вірність зростають з заходу на схід. Так, наприклад, якщо на заході лісо­степу за теплий період року в середньо­му випадає 500… 600 мм опадів, то на сході їх буває лише 350 … 400 мм, тобто кількість опадів зростає із сходу на захід. Якщо західні райони лісостепу в окремі роки зовсім не зазнають згуб­ного впливу суховіїв, то в східних ра­йонах вони в середньому бувають понад 15 днів. Важливим показником посуш­ливості клімату є тривалість бездощо­вих періодів. В лісостепу ці періоди можуть тривати від 20… 30 днів на за­ході зони до 50 … 60 на сході. Для забезпечення сільськогосподарських угідь додатковою вологою в лісостепу вжи­вають такі заходи, як снігозатримання, насадження полезахисних лісових смуг, зрошення полів з використанням місце­вих поверхневих вод.
Територію лісостепу перетинають річки, які належать до басейнів Захід­ного Бугу, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, Сіверського Дінця. Найбільшою є густота річкової сітки в басейні Дні­стра — 0,24 км/км2.
Більшість річок у межах лісостепової зони мають звивисте русло з озерами і старицями, а тому в їхніх долинах, внаслідок значних коливань поверхне­вого стоку і перенесення великої кіль­кості мулистих часток, є багато остро­вів, мілин. Величина середньорічного стоку змінюється від 180 мм на заході (Розточчя) до 60 мм на сході (При­дніпровська низовина). Модулі стоку найбільші в межах відрогів Середньоросійської височини — 110 … 125 л/с-км2. Із створенням на річках водосховищ збільшується площа водної поверхні, що зумовлює додаткові витрати води на випаровування. Величина таких витрат досягає 3 … 8% загального річного сто­ку в середній по водності рік, а в мало­водний 8 … 16%.
Зональними типами грунтів лісосте­пу є чорноземи типові опідзолені і реградовані, а також сірі лісові ґрунти.
Найбільш поширеними грунтами зо­ни є малогумусні і середньогумусні глибокі чорноземи, легко- і середньосу-глинкові за механічним складом. Вони займають значні території на Лівобе­режжі, вкривають вододіли центральної та південної частини Правобережжя. Ці ґрунти мають значну глибину гу­мусового профілю (120… 130 см) і по­рівняно низький вміст гумусу (4 … 5%), у середньогумусних відповідно 80… 100 см і 6,5 … 7%. Чорноземи опідзоле­ні поширені переважно на Правобереж­жі. В комплексі з ними залягають тем­но-сірі ґрунти. Реградовані опідзолені ґрунти розвинені в центральних і пів­денних районах лісостепу.
Сірі і світло-сірі лісові ґрунти най­більш поширені на Волинській, По­дільській, Придніпровській височинах та на схилах відрогів Середньоросійської. Вони мають малий вміст гумусу (2… 3%) і невелику кислотність. На терасах Дніпра і його лівих приток роз­винені солонцюваті ґрунти, солончаки і солонці. В річкових долинах поширені болотні, дернові, глеюваті та глейові ґрунти.
Рослинний покрив лісостепової зони представлений залишками остепнених лук і степів на плакорах, масивів дубо­вих і дубово-грабових лісів (на Ліво­бережжі — дубово-кленово-липових). За історичний час лісистість зменшилась від 50 до 11 %. Нині найбільш лісистою є західна частина лісостепу. Великі діб­рови на Україні збереглися мало (Чор­ний ліс у Кіровоградській області і ряд лісових масивів у Хмельницькій, Тер­нопільській та Львівській областях то­що). Понад 50% лісопокритої площі займає дуб, 25% — сосна, 8,6 — граб, 2,7 — ясен, 2,6 —бук, 2,6% — осика. Найбільші площі зайняті дібровами, пе­реважно їхніми свіжими типами.
Для свіжих дубово-грабових лісів ха­рактерна така структура: перший ярус у них утворює дуб з домішкою ясена, в другому ярусі панує граб з домішкою клена гостролистого або явора. Підлісок складається з ліщини, бруслини, глоду, свидини. Трав’яний покрив розвинутий добре. На лівобережному лісостепу ос­новним типом лісу є ясенево-липова діброва; другий ярус її складається в основному з клена гостролистого і липи серцелистої, береста.
У заплавах річок ростуть ліси з дуба, ясена, в’яза, осокора та верб. На піща­них терасах поширені бори, субори та судіброви. Основні масиви їх знаходя­ться на заході лісостепу. Соснові ліси зустрічаються на торфових болотах, ви­ходах гранітів і крейди.
Степові ділянки збереглися в запо­відних місцях (Михайлівська цілина, Канівський заповідник). На них поши­рені ковила, типчак, келерія, а також північностепове різнотрав’я — гадюч­ник шестипелюстковий, шавлія лучна тощо. У долинах річок поширені ев-трофні та алкалітрофні болота з воло­голюбними рослинами — осоковими (осока, комиш, пухівка), злаковими (очерет, куничник), рогозом, вербами та ін.
Заплавні луки, які поділяються на сухі, свіжі, вологі і заболочені, мають своєрідний видовий склад. На сухих луках зустрічаються костриця борозни­ста, стоколос безостий, конюшина гір­ська, деревій звичайний. На свіжих лу­ках спостерігається значна різноманіт­ність видів, але найбагатші на рослин­ність вологі луки, де поширені різні види мітлиці, костриці, конюшини тощо.
Фауністичний комплекс лісостепу становлять як лісові, так і степові види. Тут зустрічаються лісова і степова ми­шівки, соні — горішкова, лісова, садова та повчок великий, їжак звичайний, благородний олень, по берегах річок — видра. Характерними птахами є грак, сорока, іволга, горлиця звичайна, кіб­чик. Типові плазуни: мідянка, вуж зви­чайний, полоз лісовий, болотяна чере­паха, ящірки прудка і зелена. Земно­водні: жаби ставкова, озерна, трав’яна і гостроморда, ропухи зелена і звичай­на, тритон звичайний і гребенястий. З комах-шкідників сільськогосподар­ських культур зустрічаються озима сов­ка, буряковий довгоносик, кравчик, хрущ західний, кузьки хлібний і хресто­носець, хлібна жужелиця, клопи-черепашки, гессенська муха та ін. Крім то­го, водиться багато видів коників, жу­ків, метеликів, клопів, мурашок, бджіл тощо.
Загальні фізико-географічні процеси в лісостепу визначаються зміною пози­тивного балансу вологи на нейтраль­ний. Для ландшафтів зони характерне зростання ролі перегнійно-акумулятивних процесів на фоні вилуговування грунтів, широкий розвиток площинного змиву і глибинної ерозії, поєднання процесів заболочування з засоленням та ін.
Ерозія проходить інтенсивно завдяки зливовим дощам. Цьому сприяють і зи­мові відлиги (під час яких сніговий по­крив сходить, а тимчасові водні потоки змивають ґрунт), глибоке розчленуван­ня поверхні і наявність крутих схилів, значні коливання температур повітря та ґрунту, неправильна господарська діяльність людини (знищення рослин­ності на схилах, надмірне випасання худоби, безсистемна оранка схилів, не­правильна організація території). До­слідження показують, що при поздовж­ньому обробітку схилів поверхневий стік зростає майже в 3 рази, а змив — у 20 раз порівняно з обробітком ґрунту впоперек схилу.
Змивання і розмивання грунтів завда­ють великої шкоди народному господар­ству не тільки тим, що внаслідок цього зменшується загальна площа орної землі і знижується продуктивність по­лів, а й тим, що змитий ґрунт потрап­ляє в річки, озера і ставки, замулює їх.
Щоб досягти зниження інтенсивності ерозії грунтів, слід запроваджувати пра­вильні агротехнічні прийоми, не знищу­вати природної рослинності на схилах, а зберігати, поновлювати і збагачувати її. При використанні схилів крутістю 2 … 5° під польові культури потрібна сівба впоперек схилів. В сівозміні, крім основних культур — цукрових буряків і озимої пшениці, треба використовува­ти багаторічні трави, а також пари, за­йняті травами або буферними смугами багаторічних трав.
На крутих схилах з середньо- і сильнозмитими ґрунтами слід вводити ґрун­тозахисні сівозміни кормового напрям­ку.
Щоб запобігти дальшому розвитку ярів, необхідні гідротехнічні споруди — водозатримні, водорозпилювальні та во­довідвідні вали, лотки-водоспуски, під­пірні стінки, терасування схилів.
Велику користь для зменшення ін­тенсивності ерозії грунтів на схилах дають полезахисні лісові смуги, розмі­щення яких по території і кількість рядів у яких залежать від типу ґрунту і ступеня змитості.
Процеси засолення розвиваються на низовинних рівнинах Лівобережжя; за­солення і заболочування поєднуються в давньодолинних комплексах з близь­ким заляганням ґрунтових вод.
За особливостями просторової дифе­ренціації компонентів природи, поши­ренням підкласів і основних видів ланд­шафтів лісостепова зона поділяється на 4 провінції: Західноукраїнську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську, Середньоросійську, які в свою чергу поділяються на області.
Західноукраїнська провінція. Вона найбільш піднята частина лісостепу. До неї входять Волинська і значна ча­стина Подільської височини (з Голого-рами, Вороняками, Кременецькими го­рами), південно-східна частина Розточ­чя, а також Опілля і Хотинська височи­на. Поверхня провінції розчленована численними річками, які входять до ба­сейнів Дністра, Південного Бугу, Вісли і Прип’яті, до глибини від 50 … 100 м до 150 … 200 м. Каньйоноподібні долини лівих приток Дністра прорізують тов­щі палеозойських і мезокайнозойських відкладів, розкриваючи в ряді місць навіть породи докембрію. В рельєфі добре виділяються скелясті, розчлено­вані вапнякові підняття — Товтри (Медобори), які являють собою залишки розмитих бар’єрних рифів та атолів неогенових морів. Над навколишньою місцевістю Товтри піднімаються на 50 … 65 м і мають абсолютну висоту 350 … 400 м. Усі ці підняття розміщені в цент­ральній частині провінції і простягаю­ться від Підкаменя до Кам’янця-Подільського з північного заходу на південний схід у вигляді окремих горбів та кряжів. У деяких місцях товтрові кряжі простягаються смугою або пас­мами завширшки 10 … 12 км.
В провінції поширений карст — по­верхневий і підземний. Найбільшими формами є гіпсові печери, розташовані в Тернопільській області на межиріччі Серету та Збруча (Кришталева, Озер­на, Оптимістична, Млинок, Вертеба, Мокра, Сталактитова та ін.). Унікальні карстові печери мають велику наукову і практичну цінність. Вони потребують докладного вивчення і охорони у зв’яз­ку з розвитком туризму. Західні і східні райони Західноукраїнської провінції мають значні відмінності в кліматичних умовах, адже в західні райони атлан­тичне повітря переважно проникає з за­ходу і північного заходу, а в східні — з південного заходу, після перевалювання через Карпати. В останньому випадку над Поділлям проявляється вплив фе­нового ефекту Карпат на режим хмар­ності, що позначається на розподілі еле­ментів радіаційного балансу. Так, на­приклад, річні суми сумарної радіації по території провінції змінюються від 97 ккал/см2 на заході до 105 ккал/см2 на сході, а ефективне випромінювання за рік відповідно становить 30 і 34 ккал/см2.
Наявність схилів різної крутості і експозиції, підвищень і знижень при­зводить до значних температурних контрастів як на поверхні ґрунту, так і в повітрі, а також спричинює значні відмінності в розподілі атмосферних опадів. У зв’язку з тим що загальні су­ми опадів зменшуються з заходу на схід, температурні контрасти бувають найвищими в східних районах.
Провінція найбільш зволожена в лі­состеповій зоні: коефіцієнт зволоження дорівнює 2,4 … 2,8. Влітку опади мають вигляд злив, добові суми яких можуть перевищувати 100 мм, досягаючи в ок­ремих місцях 170 … 180 мм. У таких ви­падках сільськогосподарські угіддя, які розміщені на схилах, зазнають значної шкоди, а раптові розлиття річок завда­ють великих збитків.
Від шкідливого впливу інтенсивних злив територію захищають відновлен­ням лісового покриву на схилах числен­них піднять, а також терасуванням схи­лів, що сприяє зниженню поверхневого стоку і підвищенню інфільтрації атмо­сферних опадів у грунт. Протягом теп­лого періоду на території провінції бу­ває 30 … 37 гроз, з яких 2—3 можуть бути з градом. В окремі роки кількість гроз може зростати до 60 або зменшу­ватись до 20, а кількість днів з градом при цьому може змінюватись від 4 до 0. Град завдає величезних збитків сіль­ському господарству, тому тепер веду­ться інтенсивні розробки методів захи­сту від градобоїв шляхом активного впливу на грозові хмари.
Взимку атмосферні опади випадають у вигляді снігу і дощу. При снігопадах висота снігового покриву на захищених ділянках може зростати на 10 … 15 см за добу. Спостерігаються значні конт­расти в розподілі снігу на навітряних і підвітряних схилах, а також на плато і в долинах, в лісах і на безлісих ділян­ках.
Західноукраїнська провінція має густу річкову сітку. Тут зосереджені ліві притоки верхньої частини Дністра: Гнила Липа, Золота Липа, Коропець, Стрипа, Серет, Збруч, Жванчик, Смотрич, Мукша, Студениця, Ушиця та інші, які течуть з півночі на південь. На схо­ді і південному сході провінції тече Південний Буг з притоками Бужок, Вовк та ін. На північ — північний схід течуть притоки Прип’яті: Случ з Хоморою, Горинь із Стублою, Стир з Іквою, а також Західний Буг з Полтвою. На захід течуть притоки Сану (Сяну).
У долинах річок створюється своєрід­ний мікроклімат, що проявляється в до­бовому ході температури і вологості по­вітря, швидкості і напрямку вітру тощо. Внаслідок звивистості річкового русла і глибоких долин на всіх річках є ділян­ки, де протягом теплого періоду спосте­рігаються підвищені температури, що дає змогу вирощувати тут теплолюбні культури. Особливо сприятливі умови щодо цього має долина Дністра на ді­лянці від Серету до Ушиці.
В ґрунтовому покриві переважають опідзолені чорноземи, сірі лісові ґрунти, які розвинулись під широколистими лісами. За позитивним балансом вологи та характером природної рослинності геоботаніки значну частину цієї терито­рії відносять до Європейської широко-листолісової області. За особливостями ландшафтної структури Західноукраїнську провінцію поділяють на окремі фі­зико-географічні області: Волинську височину, Мале Полісся, Розточчя і Опілля, Західно-Подільську, Північно-Подільську (Хмельницьку), Прут-Дністровську.
Область Волинської височини виді­ляють за лісостеповими ландшафтами між Волинським і Малим Поліссям. Ос­нову її становлять верхньокрейдові від­клади, в зниженнях яких збереглися піски, піскуваті глини і вапняки ниж­нього сармату, а зверху їх суцільно вкриває товща великопилуватих карбо­натних лесовидних суглинків. Своєрід­ністю геологічної будови є значна піднятість крейдових порід, що пояснюють розмиванням суміжних областей і під­няттями в пліоцен-антропогені.
Долинами Західного Бугу, Стиру та Горині Волинська височина розділена на кілька частин, що відрізняються од­на від одної абсолютними висотами і характером рельєфу. Клімат області с найбільш вологим у лісостепошй зоні, чим зумовлено пом’якшення зимових температур (—4 … —5°) і зниження літніх ( +17 … +18°). Річна сума опа­дів 600 … 620 мм.
Ґрунтовий покрив строкатий: перева­жають сірі лісові ґрунти; чорноземи займають вирівняні ділянки. В області поширені грабові, дубово-грабові, дубові та дубово-соснові ліси, які займають 9% її території. 75% земельного фонду становлять сільськогосподарські угід­дя, які замінили первинні ландшафти.
Ландшафтна структура області харак­теризується значним поширенням роз­членованих лесових височин з сірими і темно-сірими лісовими грунтами та залишками похідних грабових дібров, а також денудаційних хвилястих рівнин з опідзоленими грунтами і малогумус-ними чорноземами. В Мізоч-Повчан-ському районі переважають структурно-денудаційні розчленовані лесові висо­чини з сірими, темно-сірими грунтами та дубово-грабовими і грабовими лісами. Заплавні лучні ландшафти займають порівняно невеликі площі і відзначаю­ться розвитком боліт евтрофного типу.
Мале Полісся — своєрідна острівна фізико-географічна область у лісостепо­вій зоні. Вона розташована між Волин­ською височиною на півночі і Поділь­ською на півдні. Простягається від Ше­петівки і Славути на сході, де з’єднана з Поліською низовиною, до Рави-Русь-кої на заході, де переходить на терито­рію Польської Народної Республіки і поступово виклинюється. Південна ме­жа з Гологоро-Кременецьким пасмом має вигляд крутого уступу в 150… 200 м. Північна межа Малого Полісся також має вигляд уступу висотою в 40… 60 м.
Характерними рисами природних умов Малого Полісся, які відрізняють його від суміжних областей, є рівнин­ність території, незначне коливання відносних висот, відсутність палеогено­вих і неогенових відкладів, велике по­ширення пісків у складі поверхневих відкладів, слабоврізані річки, які по­вільно течуть серед заболочених заплав, панування підзолистих і лучно-болот­них грунтів, залишки степової рослин­ності, борів і суборів. Корінними поро­дами на Малому Поліссі є мергелі і крейда, які здебільшого перекриті ант­ропогеновими пісками і суглинками, а в окремих місцях відслонюються. Не­рівна поверхня крейдових відкладів, що утворилась в результаті тривалого роз­мивання, має безпосередній вплив на сучасний рельєф. З нею пов’язані най­більш підвищені ділянки області (роз­ташовані на крейді, яка високо заля­гає). Антропогенові відклади мають по­тужність від 1 … 2 м до 20 … 30 м. Ви­никнення Малого Полісся найчастіше пов’язують з розмиваючою діяльністю текучих льодовикових і річкових вод при певній участі тектонічних факторів, які посилювали ерозію. Про водно-еро­зійне походження Малого Полісся свід­чать його загальні контури, наявність терас з алювіальними відкладами, гли­бокий вріз, який призвів до розмивання потужної товщі морських неогенових відкладів, що зустрічаються на південь і на північ від нього.
Сучасний мезорельєф Малого Полісся сформувався протягом другої половини антропогену. Значний вплив при цьому мала діяльність льодовикових вод. Льо­довик не вкривав території Малого По­лісся, але сприяв підвищенню базису ерозії, накопиченню відкладів, перебу­дові річкової сітки та розмиванню, вна­слідок якого в окремих районах утво­рився гривистий рельєф (басейн р. Ра-ти). Гриви витягнуті із заходу — пів­нічного заходу на схід — південний схід і мають довжину від 8 до 15 км, при ширині 2 … 4 км і відносній висоті 10 … 15 м. Широкий розвиток пісків та клі­матичні умови сприяли формуванню еолових форм рельєфу (дюни, піщані вали і кучугури).
Мале Полісся має деякі відміни і в кліматичних умовах. Середньосічневі температури тут вищі, ніж на Волин­ському Поліссі: Рава-Руська —4,1°, Буськ —3,9, Лопатин —4,2, Броди —4,3°. В Малому Поліссі випадає знач­на кількість опадів, особливо на пів­денній його межі, коло підніжжя По­дільського уступу. Зокрема, в Бродах буває в середньому за рік 742 мм, Раві-Руській — 720, Острозі — 620 мм опа­дів.
Велика кількість опадів і рівнинний рельєф сприяють формуванню густої річкової сітки та заболоченню Малого Полісся. Область пересікають такі річ­ки, як Західний Буг, Рата, Стир, Іква, Вілія, Горинь та ін.
У ґрунтовому покриві переважають дерново-підзолисті ґрунти; по долинах річок розвинуті лучно-чорноземні, лучні і болотно-торфові ґрунти. На елювії крейдових відкладів поширені дернові карбонатні ґрунти, а на «островах» лесовидних суглинків — сірі лісові. На Малому Поліссі переважає лісова, луч­на і болотна рослинність. Ліси займа­ють 20… 39%, луки 17… 27% терито­рії. Ліси збереглися на ділянках з най­менш родючими слабопідзолистими ґрунтами, а луки — на торфово-болот­них ґрунтах. Ліси складаються з сосни, дуба, берези, осики, іноді граба, їх фло­ристичний склад багатший, ніж анало­гічних лісів Полісся.
В ландшафтній структурі Малого По­лісся переважають природні комплекси мішано-лісового і лісостепового типів. Домінуючими є зандрові рівнини з дер­ново-підзолистими ґрунтами під сосно­вими, дубово-сосновими, грабово-дубово-сосновими лісами. Поширені також денудаційні рівнини з дерновими кар­бонатними грунтами під дубово-сосно­вими, дубовими та грабово-дубовими лісами, заплавні лучно-болотні ланд­шафти.
Область Розточчя та Опілля характе­ризується значним розчленуванням рельєфу; це так зване горбогір’я з аб­солютними висотами 350 … 470 м і від­носними 80 … 100 м. Розточчя є край­нім північно-західним відрогом Поділь­ської височини. В рельєфі виділяються горбисті куестоподібні пасма і окремі горби, витягнуті з північного заходу на південний схід, в яких західні і північ­но-західні схили круті, а східні і пів­денно-східні — пологі. Сучасний рельєф Розточчя успадкував верхньокрейдовзі поверхню, а південно-західні його схили зазнали впливів флексур і скидів на межі з Передкарпатським прогином. На Опіллі пасма витягнуті з північного заходу на південний схід. Різка невідпо­відність сучасних русел річок широким заплавам свідчить про значну інтенсив­ність ерозійних процесів в минулому.
В області переважають сірі лісові і дерново-слабопідзолисті ґрунти; поши­рені також чорноземні ґрунти. На під­вищених ділянках ростуть дубово-буко­ві ліси, що займають близько 40% території області. Це залишки суціль­них лісів у минулому.
Домінуючими ландшафтами області є розчленовані лесові височини з сіри­ми лісовими ґрунтами під дубово-буко­вими лісами, структурно-денудаційні дуже розчленовані лесові височини з ду­бово-сосновими і дубово-грабовими лі­сами, горбисті і горбогірні височини з дерново-слабопідзолистими ґрунтами під дубово-сосновими і сосновими ліса­ми. Менші площі займають болотні осо­ково-сфагнові комплекси і долинні ланд­шафти. Останні найбільш освоєні люди­ною під поселення.
Західно-подільська область охоплює Тернопільську рівнину, масив Вороняки, Товтрове пасмо, південний схил По­дільського плато. Поверхня її хвиляста, на півночі досягає висоти 400 м, а на південь і південний схід знижується до 350 … 320 м. Основну частину території області становить Тернопільська рівни­на, розчленована в меридіональному напрямку лівими притоками Дністра: Стрипою, Серетом, Нічлавою і частково Збручем. Сільськогосподарські угіддя займають до 80%, ліси збереглися на 11% території. У ґрунтовому покриві переважають чорноземи; серед сірих лі­сових грунтів поширені їхні еродовані відміни. З природної рослинності най­краще збереглися дубово-грабові ліси, менш поширені дубові і букові ліси. Основний фон у ландшафтній структури створюють розчленовані лесові рівнини з чорноземами глибокими і опідзоленими, яружно-балкові і горбогірні місце­вості з еродованими сірими ґрунтами, товтрові гряди з сірими лісовими ґрунтами під грабово-сосновими і буковими лісами, степами на карбонатних чорно­земах. Природні умови Західного Поділ­ля сприятливі для розвитку сільсько­го господарства, садівництва, виногра­дарства, городництва, туризму і відпо­чинку.

Північно-Подільська фізико-географічна область. Лісостепове лесове плато

Північно-Подільська область займає вододільну частину Подільської висо­чини з абсолютними висотами 300… 400 м, а у Кременецьких горах 408 м. Геолого-геоморфологічні особливості її визначаються положенням на західно­му схилі Українського щита. Докемб­рійські породи відслонюються на .сході в долинах Південного Бугу і Случі. Палеозойські і мезокайнозойські поро­ди перекриті малопотужною товщею лесових порід. Південний Буг, Случ, Го­ринь, Збруч у верхів’ях мають широкі заплави і пологі схили.
У ландшафтній структурі області по­мітні відмінності, пов’язані з характе­ром рельєфу. На півночі виділяється розчленоване горбогір’я (Кременецькі гори) з еродованими сірими лісовими ґрунтами, з дубово-грабовими і грабо­вими лісами, які займають 26% терито­рії, суходільними луками на місці дубо­во-грабових та дубово-соснових лісів. Межиріччя Случі і Горині, Авратинська височина характеризуються переважан­ням лесових рівнин з чорноземами глибокими малогумусними і опідзоленими, які розорані на 80%. Ліси займають 3… 5% площі. В південній частині об­ласті, що належить до південно-східно­го схилу вододільної частини Поділь­ської височини, переважають лесові рівнини з сірими лісовими ґрунтами, з грабово-дубовими та похідними грабо­вими лісами, які займають 18% терито­рії і приурочені до схилів балок. Своєрідності ландшафтній структурі нада­ють глибоко врізані долини Південного Бугу, Бужка, Вовка, Смотрича та їхніх пригоків з лучно-заплавними комплек­сами.
Прут-Дністровська область витягнута вздовж Дністровського лівобережжя. Піднята хвиляста поверхня її порізана глибокими каньйоноподібними долинами Дністра, Пруту та їхніх коротких при­ток. У західній частині розвинені бал­кові і карстові форми рельєфу. Своєрід­ність кліматичних умов зумовлюють м’яка зима і помірно тепле літо, наяв­ність схилів південної солярної експо­зиції, що сприяє розвитку виноградар­ства.
У ландшафтній структурі області до­мінують акумулятивно-денудаційні ле­сові височини з сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, залишками дубово-грабових, грабових і букових лісів; бу­кові ліси мають тут східну межу свого ареалу. На Хотинській височині сфор­мувались горбисто-грядові місцевості з сірими лісовими і дерново-підзолистими ґрунтами. Ліси займають вершини гряд, крутосхили, мало придатні для розорю­вання. Своєрідності ландшафтній струк­турі надають закарстовані рівнини, долинно-терасові і каньйонні місцевості. Дністровсько-Дніпровська провінція. До неї належать центральні і південні частини Подільської та Придніпров­ської височин, приурочені до Україн­ського щита Простежується зв’язок су­часного рельєфу з тектонічними струк­турами і поверхнею докембрійських по­рід: ерозійні форми приурочені до дав­ніх розломів, вододіли — до підвищених блоків. Вплив блокових рухів щита ви­являється в розподілі осадочних від­кладів.
На докембрійських породах залягають палеогенові і неогенові відклади, пере­криті товщею лесових утворень.
Максимальні висоти на Придніпров­ській височині відмічені на південь від Козятина (322 м). Значною роз­членованістю характеризуються тери­торії вздовж Дніпра, Південного Бу­гу. Побужжя (басейн Південного Бугу) являє собою горбисту рівнину з давніми долинами. Південна частина провінції приурочена до схилу щита. Придніпров­ська височина тут поступово переходить у глибоко розчленовану долинами річок Балтську рівнину, хвилясте нахиле­не межиріччя Південного Бугу та Ін­гульця.
Для провінції характерний помірно континентальний клімат з достатнім зволоженням. Радіаційний баланс ста­новить 40… 45 ккал/см2. Річна сума опадів змінюється від 400 до 560 мм. Протягом року вони розподіляються не­рівномірно, 75% річної суми їх випадає за період з позитивними температура­ми. Характерними є зливи. Тривалість існування снігового покриву 60… 75 днів, на півдні провінції він не по­стійний. Живлення рік змішане. Основ­на частина стоку припадає на весну. Модуль стоку змінюється від 72 до 102 л/с-км2. В ґрунтовому покриві ве­ликі площі займають сірі і світло-сірі лісові ґрунти, особливо на межиріччі Дністра і Південного Бугу. Ґрунти кис­лі, малогумусні, зазнають площинної ерозії. На Придніпровській височині велике поширення мають опідзолені чорноземи і темно-сірі лісові ґрунти, а на плоских рівнинах — типові малогу­мусні чорноземи. В приполіській части­ні провінції на рівнинних просторах переважають чорноземи з вмістом гу­мусу 3,5… 4,5%. Територія провінції характеризується майже суцільною розораністю. В структурі її ландшафтів, переважно височинного підкласу, по­мітні зональні відмінності, що знайшло відображення у групуванні фізико-гео­графічних областей, які входять до цієї провінції. Так, північна область При­дніпровської височини і область Київ­ського плато займають північне підзональне положення; центральне поло­ження займають області Подільського Побужжя, Придністровсько-Подільська, центральна область Придніпровської височини; південні області Подільської та Придніпровської височини виділяю­ться за переважанням південно-лісосте­пових ландшафтів.
Північна область Придніпровської височини в тектонічному відношенні займає частини Бердичівського та Біло­церківського антикліноріїв Українсько­го щита. В долинах річок відслонюються чудново-бердичівські граніти. На гра­нітах і гранітогнейсах утворилась као­лінова кора вивітрювання. Потужність лесових порід змінюється від 2—3 м на вододілах до 10 … 15 м біля підніжжя схилів. Вододільне положення області зумовило переважання в ландшафтній структурі денудаційних хвилястих ле­сових рівнин з чорноземами глибокими малогумусними і фрагментами (до 1% площі) дубових лісів. У зв’язку з при-поліським положенням області в північ­ній її частині є місцевості моренних і моренно-зандрових рівнин з сосново-ду­бовими та грабово-дубово-сосновими лі­сами. Південні райони мають одноріднішу ландшафтну структуру, тут пере­важають типові лісостепові комплекси.

Канівське лісостепове Придніпров’я

Область Київського плато займає ча­стину Придніпровської височини від Києва до гирла р. Рось. Західна межа її фіксується по виходах на денну по­верхню докембрійських порід. Особли­вості природних умов області визнача­ються її положенням на півночі зони та схилі Українського щита. На схилах Дніпра відслонюються палеогенові і неогенові, а в районі канівських дисло­кацій — юрські і крейдові породи. На формування ландшафтів мав вплив дніпровський льодовик, який залишив морену, водно-льодовикові відклади; та­лі льодовикові води виробили широкі долини. Потужність покривних лесових порід на вододілах 3 … 4 м, на схилах — до 6 м. Характер геологічної будови, дислокованість порід, піднятість над Дніпром, глибоке розчленування тери­торії сприяють розвитку ерозійних і зсувних процесів. Останні активізують­ся в смузі, що прилягає до Канівського водосховища.
Переважаючим видом ландшафтів є розчленовані лесові рівнини з чорнозе­мами типовими і опідзоленими, які суцільно розорані. В межах Канівсько-Ржищівського району основними є ду­же еродовані височини з гляціодислока­ціями на юрсько-крейдовій основі, сіри­ми лісовими ґрунтами під грабовими дібровами. Поширені давньодолинні місцевості з лучно-чорноземними ґрунтами, долинно- та яружно-балкові міс­цевості зі змитими ґрунтами. В межах Київського плато боротьба з ерозійними процесами є одним із найважливіших заходів підвищення продуктивності угідь.
Придністровсько-Подільська область займає середні та нижні частини ба­сейнів лівобережних приток Дністра. Глибина врізу цих рік змінюється від 60 … 80 м на півночі до 160 … 200 м на півдні. В долинах відслонюються кем­брійські, крейдові і неогенові породи. Природні умови сприяли значній гу­стоті яружно-балкової сітки — 1 … 1,25 км/км2. Особливістю будови поверх­ні є наявність останцевих межиріч між глибокими долинами та створювана те­расами Дністра ступінчатість. Глибоке розчленування поверхні, схили різної крутості та експозиції зумовлюють мік­рокліматичні відмінності. Так, у долині Дністра зима на 20 … 25 днів коротша порівняно з межиріччями.
Основними ландшафтами області є лесові височини і схили з сірими лісо­вими ґрунтами і опідзоленими чорно­земами, переважно розораними. Значні площі займають яружно-балкові та до­линні місцевості з дубово-грабовими та дубовими лісами, які займають до 10% території, з остепненими луками та степами (до 5% площі).
Область Подільського Побужжя від інших лісостепових областей відрізняється значною піднятістю, значним поширенням докембрійських порід, пе­рекритих малопотужною осадочною товщею, переважанням денудаційних форм рельєфу, порожистістю річок. Орогідрографічні особливості території зумовлені її тектонічною будовою. В су­часному ґрунтовому покриві на межи­річчях суцільно розвинені сірі лісові ґрунти. Вважають, що в доагрокультурний період ця територія була вкрита лісами. Нині вони збереглися на 12% площі. В сучасній ландшафтній струк­турі області домінують перетворені комплекси — хвилясті розчленовані лесові височини з ярами і балками, вріза­ними до кристалічних порід, дубово-грабовими та грабовими лісами на сі­рих і темно-сірих лісових ґрунтах. Міс­цями в долинах річок представлені борові комплекси з дерново-підзолисти­ми ґрунтами і грабовими суборами.
Центральна область Придніпровської височини. Докембрійські породи від-слонюються в річкових долинах і на схилах балок. На них залягають палео­генові і неогенові відклади, антропоге­нові валунні суглинки і піски, лесові породи потужністю від 3 … 4 м (на ме­жиріччях) до 25 … 30 м (в улоговинах). Хвилястий і горбистий рельєф відбиває нерівності поверхні докембрійських по­рід. Максимальні абсолютні відмітки спостерігаються на вододілі Росі і Гни­лого Тікичу (273 м). Відносні висоти досягають 160 м, а густота розчлену­вання поверхні 3 км/км2. Область дре­нується річками Рось, Тясьмин, Гнилий та Гірський Тікичі. В доагрокультурний період тут панували лучні та остепнені луки з типчака, мітлиці на глибо­ких малогумусних чорноземах. Серед сучасних ландшафтів області перева­жають розчленовані лесові рівнини з морфоструктурною диференціацією ґрунтового покриву, майже суцільно розорані. Широке поширення мають горбисті лесові і моренно-зандрові рів­нини з чорноземами опідзоленими і темно-сірими лісовими ґрунтами. Вододільно-останцеві місцевості поєднуються з долинно-балковими, де є залишки дубо­вих та дубово-грабових лісів.
Південна область Подільської висо­чини займає крайній південний захід лісостепової зони республіки. Вона при­урочена до південно-західного схилу Українського щита, де поверхня докем­брійських порід занурюється до 100 м. Докембрій перекритий крейдовими, нео­геновими породами, антропогеновими лесовидними суглинками, делювіальни­ми і алювіальними відкладами. Глиби­на розчленування поверхні досягає 100… 150 м, річкові долини широкі і глибокі, схили їх порізані ярами і бал­ками. В ґрунтовому покриві поширені чорноземи типові, опідзолені і реградовані, сірі, світло-сірі і темно-сірі ґрунти. В минулому північно-західна части­на області була вкрита лісами, решта території — південними лучними сте­пами. В ландшафтній структурі перева­жають розорані височинні рівнини з чорноземами глибокими малогумусними, яружно-балковими місцевостями, залишками лісів із дуба скельного. В північно-західній частині області ха­рактер ландшафтів визначається поєд­нанням вододільних рівнинно-хвиляс­тих місцевостей з опідзоленими чорно­земами і хвилястих еродованих вододі­лів з сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, окремими масивами лісів з дуба скельного та звичайного (Савранський ліс та ін.).
Південна область Придніпровської височини знаходиться на межиріччі Південного Бугу і Дніпра. Докембрій­ські породи відслонюються в долинах річок і балках. Потужність осадочної товщі незначна — від кількох до 100 … 200 м, і тільки в Тясьминській западині вона зростає до 500 м. Абсолютні висо­ти в середньому становлять 200 м, а максимальні — 265 м; глибина врізу долин у східній частині досягає 100 … 150 м, а густота яружно-балкової сітки 1,0 км/км2. В західному напрямку ці показники зменшуються відповідно до 60 … 80 м і 0,50 … 0,75 км/км2.
В доагрикультурному ландшафті па­нували лучні степи, були поширені ду­бові ліси на чорноземах опідзолених та дубово-грабові на сірих лісових грун­тах. Нині ліси збереглися невеликими масивами: Чорний ліс біля ст. Знам’ян­ка та ін.
Характерною особливістю південно-лісостепових ландшафтів є мозаїчне по­єднання слабохвилястих вододілів з ти­повими чорноземами, горбистих місце­востей з темно-сірими лісовими ґрунтами і чорноземами опідзоленими. Значний процент території займають яружно-балкові еродовані місцевості, давньодолинні і терасові рівнинні міс­цевості з сільськогосподарськими угід­дями.
Лівобережно-Дніпровська провінція. Вона знаходиться в межах Дніпровсько-Донецької западини, яка виповнена потужною товщею осадочних відкладів. Докембрійський фундамент залягає на глибинах від 1000 до 5000 м і більше. Провінція приурочена до східної части­ни південно-західного борту Дніпровсько-Донецької западини, якій в рельє­фі відповідає акумулятивна терасова рівнина Середнього Дніпра, а також до середньої та південно-східної частини центрального грабена, яким в рельєфі відповідає пластово-ярусна нахилена Полтавська рівнина. Центральна части­на Дніпровсько-Донецької западини ха­рактеризується тектонічною активністю окремих структур. Вплив останніх про­являється в плані річкової сітки, де­формаціях поздовжніх профілів русел і терас, морфології долин. На формуван­ня рельєфу мали вплив талі води дніп­ровського льодовика і наступна ерозій­но-акумулятивна діяльність руслових потоків Дніпра та його приток. В доли­ні Дніпра добре виражені різновікові терасові рівні: сучасний, поліський, дніпровський. Лесові тераси мають плоску поверхню, висоти їх досягають 140 … 150 м. На поверхні багато блюдець-западин, є широкі прохідні долини. Борова тераса досягає висоти 120… 128 м, на ній поширені піщані форми: гряди, кучугури. Заплава Дніпра тепер утворює дно Канівського та Кремен­чуцького водосховищ. Полтавська рів­нина розчленована лівими притоками Дніпра.
Кліматичні умови характеризуються наростанням континентальності і змен­шенням кількості атмосферних опадів. Коефіцієнт зволоження змінюється від 1,9 на півночі до 1,3 на півдні області. Величина сумарної сонячної радіації становить 105 … 110 ккал/см2, сума тем­ператур з температурами вище 10° ста­новить 2600 … 2800°. Річна сума опадів з півночі на південь змінюється від 550 до 430 мм, дві третини їх випадає під час вегетації рослин.
Рівнинна поверхня характеризується порівняно меншою дренованістю, густо­та річкової сітки 0,15 км/км2. У водно­му режимі річок головну роль відіграє дощове і снігове живлення. Основний стік припадав на весну, на цей час при­падає і 35% твердого стоку.
Ґрунтовий покрив мас складну струк­туру. Основний фон утворюють чорно­земи типові малогумусні з вмістом гу­мусу 5,0 … 5,5%, поширені вони на во­доділах. У північній частині провінції сформувались лучно-чорноземні содо­во-солончакуваті ґрунти. На терасах поширені солонцюваті чорноземи, зу­стрічаються солончакуваті солонці і хлоридно-сульфатні солончаки. Особливо засолені пониззя Псла, межиріччя Оре­лі і Ворскли. Засолення грунтів пов’я­зують з високим вмістом солей у ґрун­тових водах, які стікають з Роменських соляних куполів. Вздовж високих пра­вих берегів приток Дніпра поширені чорноземи опідзолені та сірі лісові ґрунти.
На борових терасах у минулому рос­ли широколисті ліси. На решті території панували лучні степи з ковилами пірчастою, волосистою, типчаком, тон­коногом вузьколистим, мітлицею Сирейщикова, вівсюнцем пухнастим, осокою низькою та ін.
У межах провінції переважають лі­состепові ландшафти низовинного під­класу. Значна протяжність території з півночі на південь зумовлює також пів­нічні і південні підзональні відмінності ландшафтів. З урахуванням цього та відмічених геолого-геоморфологічних особливостей провінцію поділяють на чотири фізико-географічні області.

Північна лісостепова область Дніпровської терасової рівнини

Північна область Дніпровської тера­сової рівнини являє собою акумулятив­ну низовину, складену товщею водно-льодовикових і алювіальних відкладів. Особливості її формування позначають­ся на сучасній ландшафтній структурі. Основним видом ландшафтів є терасові малодреновані рівнини з чорноземами глибокими, лучно-чорноземними грун­тами, плямами солонців і солончаків. Характерними для них є давні прохідні долини з лучними і болотними грунта­ми, здебільшого освоєними меліоратив­ними системами. Лісостепові ландшаф­ти урізноманітнюють борові комплекси з дерново-підзолистими ґрунтами під дубово-сосновими лісами, поширені від Києва до гирла Сули і далі до Ворскли. Значні площі займають заплавні лучні і болотні ландшафти. В північній ча­стині області поширені низинні засолені луки з костриці східної, осоки Карелі-на, лисохвоста здутого та ін. У запла­вах річок Трубежа, Супою, Недри, Оржиці та інших торфові болота з осоко­во-злаковими та різнотравно-злаковими угрупованнями, очеретом завдяки ме­ліоративним заходам перетворені у ви­сокопродуктивні угіддя. Так, у заплаві Трубежа та його приток Недри і Карані функціонує найбільша в республіці Трубізька осушувально-зволожувальна система.
Південна область Дніпровської тера­сової рівнини має багато спільних рис з Північною. Тут зменшуються площі борових і давньодолинних місцевостей, більш поширені засолені комплекси. Ландшафти терасових рівнин Сули і Псла характеризуються наявністю зни­жень з чорноземно-лучними солончаку­ватими ґрунтами, содовими солончака­ми та солонцями. Заплавні ландшафти мають засолені луки, тут ростуть соло­нець трав’янистий, содник простертий, кермек каспійський, покісниця розстав­лена, костриця східна, тризубець мор­ський та ін. Тільки в заплавах зустрі­чаються осокорняки, вербняки, діброви.
Північна область Полтавської рівни­ни простягається від долини Сейму на півночі до Ворскли на півдні. Терито­рію її дренують Сула і Псел з притока­ми. Це область так званого Полтавсько­го плато. Корінну основу ландшафтів становлять палеогенові та неогенові від­клади. На розмитій поверхні палеогено­вих порід залягають полтавські піски. У формуванні рельєфу проявився вплив блокових тектонічних рухів, соляно-купольної тектоніки, денудаційно-ерозійних і акумулятивних процесів. Пото­ками талих льодовикових вод на ме­жиріччях вироблені прохідні долини. Загальний нахил поверхні на південь-південний захід. У північній частині об­ласті долини рік глибокі, з крутими схилами, балками і ярами. Фоновими ландшафтами є розчленовані лесові рів­нини з чорноземами глибокими малогумусними і опідзоленими, майже суціль­но розораними. Ліси збереглися на ме­жиріччі Удаю і Сули, біля Ромен; у західній частині області це грабово-ля-пово-дубові ліси, в східній граб заміняє­ться кленом. На борових терасах Псла, Ворскли та інших острівне поширення мають соснові та дубово-соснові ліси. Помітну роль у ландшафтній структурі області відіграють лесові терасові рівни­ни, розчленовані правобережжя Сули, Псла, Ворскли, заплавні місцевості.
Південна область Полтавської рівни­ни займає територію па схід від Ворск­ли. Рівнинна поверхня її знижується в західному напрямку. В долинах річок відслонюються полтавські піски, над ними залягають пістряві та червоно-бу­рі глини. Антропогенова товща пред­ставлена лесовими породами, алювіаль­ними пісками. В ландшафтах лучних степів, які переважали тут у минулому, були поширені степові асоціації, зарості карагани та ін. Пристепове положення області відбивається і в ґрунтовому по­криві: характерними є середньогумусні чорноземи, карбонатні лучні ґрунти, солонцеві та солончакові луки на дни­щах балок. Незначні площі займають дубові, кленово-дубові та липово-дубові ліси.
Ландшафти південної області Пол­тавської рівнини відрізняються від по­передніх переважанням лесових полого-хвилястих височинних рівнин з середньогумусними чорноземами, повністю розораними. Вміст гумусу в них стано­вить від 5,5 до 7%. Менше пошире­ні заплавні та яружно-балкові місцево­сті. Заплавні лучні та борові місцевості добре виражені в долині Ворскли. На лесових терасах зустрічаються запади­ни з лучно-чорноземними солонцюва­тими ґрунтами, солончаками під луч­ною галофільною і болотною рослин­ністю.
Природні умови Лівобережно-Дніпровської провінції сприятливі для ви­рощування високих врожаїв сільсько­господарських культур, садівництва, розвитку тваринництва та ін.
Середньоросійська провінція. В ме­жах України знаходиться її крайня західна частина. Це знижені відроги Середньоросійської височини, приуроче­ні до південно-західного схилу Вороне­зького масиву, який у неогені та антро­погені мав тенденцію до підняття. Для провінції характерний розчленований горбистий рельєф з середніми висотами 180… 186 м. З піднятістю докембрій­ського фундаменту пов’язане близьке до поверхні залягання крейдових порід, які відслонюються в долинах річок. По­рівняно з іншими провінціями лісосте­пової зони клімат тут найбільш конти­нентальний, він відрізняється холодною зимою, з тривалими низькими темпера­турами; середня температура січня най­нижча в лісостепу (—7 …—8°). Серед­ні липневі температури змінюються від + 19° па півночі до +20° на півдні. Од­нак річна сума опадів більша, ніж на Придніпровській височині, що пояснює­ться впливом рельєфу. На півночі їх випадає близько 500 мм, а на півдні 500 … 450 мм.
Дуже поширені сірі і темно-сірі лісові ґрунти, опідзолені чорноземи, розви­нені чорноземи глибокі, а в південній частині і звичайні. В деревостанах пе­реважають дубові, кленово-липово-дубові та липово-дубові насадження.
За характером ландшафтної структу­ри і значною протяжністю з півночі на південь провінцію поділяють на дві фі­зико-географічні області.
Сумська область західних відрогів Середньоросійської височини простягає­ться від Новгород-Сіверського Полісся до долини Ворскли. Основу її ландшаф­тів становлять піщано-глинисті палео­генові і неогенові відклади, якими пере­криті породи крейдового віку — крейда, мергелі, піски. З антропогенових відкла­дів поширені лесові породи, морена, водно-льодовикові, давньоозерні, алюві­альні та еолові піски. В рельєфі добре виражені вододіли, розчленовані схили і тераси з просадковими формами, яри і балки. В минулому область була за­йнята переважно широколистими ліса­ми. Тепер їх найбільше на півночі об­ласті (11% території). Серед сучасних ландшафтів області переважають роз­членовані лесові рівнини з сірими і тем­но-сірими ґрунтами, лесові рівнини з чорноземами малогумусними і опідзоленими, з залишками дубових та липово-дубових лісів.
Заплавні ландшафти характеризую­ться поширенням справжніх лук з лисо­хвостом, кострицею, мітлицею, болотних угруповань.
Харківська область західних відрогів Середньоросійської височини відрізняє­ться від Сумської зростанням літніх температур, безморозного і вегетаційно­го періодів, сум активних температур, переважанням у ґрунтовому покриві чорноземів середньогумусних, опідзолених, темно-сірих грунтів, а також лучних степів у минулому. В ландшафт­ній структурі області основне місце на­лежить розчленованим останцево-горбистим височинам з середньогумусними чорноземами і залишками кленово-ли­пових дібров, ярами і балками, врізани­ми в крейдові породи. Менш поширені терасові лесові рівнини з чорноземами середньо-гумусними і солонцюватими, борові горбисті тераси з дубово-сосновими лісами. На заплавах поширені ду­бові та в’язово-дубові ліси, справжні і болотисті луки, гіпново-осокові болота. Одним із важливих заходів підвищення продуктивності земельних угідь у цій області є система протиерозійних захо­дів.

• ← Восточно-Европейская равнина в пределах Украины. Зона мешаных лесов
• Восточно-Европейская равнина в пределах Украины. Степная зона →