6 лет назад
Нету коментариев

Sorry, this entry is only available in
Украинский
На жаль, цей запис доступний тільки на
Украинский.
К сожалению, эта запись доступна только на
Украинский.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Степова зона простяглась на південь від лісостепу до узбережжя Чорного і Азовського морів і передгір’їв Криму. З заходу на схід протяжність її 1075 км, з півночі на південь 500 км. Загальна площа 240200 км2, тобто вона займає 40% території республіки. В її межах знаходяться південні частини Харківської і Кіровоградської, Донець­ка, Ворошиловградська, Дніпропетров­ська, Запорізька, Херсонська, Микола­ївська, Одеська, рівнинна частина Кримської області.
Природні особливості степової зони України визначаються її положенням на півдні Східно-Європейської рівнини, в межах різних геоструктур. Степові ландшафти «накладаються» на схили Українського щита, Воронезького маси­ву, Донецьку складчасту споруду, При­чорноморську западину, ділянки Скіф­ської плити. Ці структури мають неоднакову вираженість у сучасному рельєфі степової зони і поряд з іншими факторами зумовлюють її геоморфоло­гічну неоднорідність та внутрізональну диференціацію ландшафтів.
В рельєфі виділяються Причорномор­ська низовина, Північно-Кримська рів­нина, Донецька і Приазовська височи­ни, південні схили Придніпровської та Подільської височин.
Положення зони в південно-західній частині Східно-Європейської рівнини зумовлює значну величину сонячної ра­діації і загальний хід процесів тепло- і вологообміну. Сумарна річна сонячна радіація змінюється від 110 ккал/см2 на півночі зони до 125 ккал/см2 на півдні. Річний радіаційний баланс змінюється відповідно з 50 до 60 ккал/см2. Завдяки цьому порівняно з іншими сте­пова зона характеризується найбільши­ми тепловими ресурсами. Так, річна су­ма температур вище 10° становить 2800 … 3600е, що на 600 … 1000° більше, ніж у Поліській провінції зони мішаних лісів. Безморозний період триває 160 … 220 днів, період активної вегетації 160 … 195 днів. Середні річні температу­ри повітря підвищуються з північного сходу на південний захід від +7,5 до + 11°, середні січневі від —7 до 0… —1° (Степовий Крим). Середні липневі тем­ператури зростають у південному на­прямку від +21,5 до +23°.
Степова зона знаходиться на південь від осі підвищеного тиску повітря, що впливає на характер циркуляції повіт­ряних мас. При загальному переважаю­чому західному перенесенні вологих ат­лантичних мас повітря велике значення у формуванні степового клімату нале­жить північно-східним і східним конти­нентальним, а також середземномор­ським тропічним масам. Атлантичні циклони часто не досягають степової зони, що є однією з головних причин меншої, порівняно з лісостепом, вели­чини опадів. Північна межа степу при­близно фіксується ізогієтою 475 мм. В напрямку на південь сума опадів зменшується до 450 … 350 мм, а в Присивашші і на узбережжі Каркінітської затоки — до 300 мм. Основна маса опа­дів (60… 70%) припадає на теплий період року Характерна особливість степу — висока випаровуваність: 700 … 800 мм на півночі зони і 900 … 1000 мм на півдні, що зумовлює різкий дефіцит вологи. Коефіцієнт зволоження, за В. П. Поповим, змінюється від 1,2 до 0,8. Дефіцит вологи позначається на ході сучасних фізико-географічних про­цесів.
У зв’язку з недостатнім зволоженням в степовій зоні гідрографічна сітка роз­винута мало, середня густота її стано­вить 0,08 … 0,05 км/км2. На Причорноморській низовині є райони, де поверх­неві води стікають до подів. Невеликі і модулі стоку: 0,5 … 1,0 л/с-км2. Стік формується переважно за рахунок талих снігових вод, які дають 70… 80% річного стоку. Атмосферні опади влітку витрачаються передусім па випарову­вання. В режимі степових річок спосте­рігаються короткочасна і висока весня­на повінь і низька літня межень. Під­вищення рівнів можливе влітку під час злив. Особливістю природних умов сте­пової зони є й те, що у великих річок тут мало приток і вони є транзитними. Виняток становлять річки, які дрену­ють Середньоросійську, Донецьку і Приазовську височини і живляться підзем­ними водами. Атмосферні опади не ві­діграють значної ролі у формуванні ґрунтових вод. Кращі умови для цього є в північній підзоні на малодренованих рівнинах, де грунтові води заля­гають на глибині від 5 до 20 м. В степу річкові і ґрунтові води мають висо­ку мінералізацію. Вона змінюється в широких межах: від 1 … 5 г/л до 10… 50 г/л, засолення переважно сульфат­не, хлоридно-сульфатне, а на півдні Причорноморської низовини — хлоридне.
Переважання материнських лесових порід, відносна рівнинність рельєфу сприяли формуванню в степовій зоні більш однорідного ґрунтового покриву, ніж у лісостепу.
Переважаючими в північній підзоні є чорноземи середньо гумусні звичайні. Найбільший вміст гумусу мають чор­ноземи Приазовської височини (7,2%). На південь від смуги середньогумусних чорноземів поширені малогумусні (вміст гумусу 5… 5,8%). На плакорах ґрунтовий покрив однорідний, на схи­лах поширені змиті відміни звичайних чорноземів, на терасових рівнинах роз­винуті чорноземи солонцюваті та лучно-чорноземні ґрунти. На півдні Причор­номорської низовини сформувались чор­ноземи південні. Вони малогумусні, характеризуються глибоким залягапням гіпсового горизонту, лінія закипання на глибині 30 … 40 см. На півдні степу в умовах різкого дефіциту вологи гли­бина промивання грунтів зменшується. Завдяки цьому гіпс підтягується вгору, у вбирному комплексі співвідношення кальцію і магнію стає вузьким, тому вздовж межі південних чорноземів фор­муються солонцюваті відміни їх. На крайньому півдні Причорноморської низовини, в Присивашші розвинені тем­но-каштанові і каштанові солонцюваті ґрунти, в комплексі з якими залягають солонці. Ареал їхнього поширення ґрун­тознавці виділяють в окрему сухостепову зону. В степових подах в умовах пе­ріодичного промивного режиму сформу­вались осолоділі глейові грунти на пів­ночі, солонці, солончаки і солоді — в середній частині і дерново-глейові солон­чакуваті ґрунти вздовж морського узбе­режжя. Ґрунтовий покрив Донецької височини відзначається строкатістю, вертикальною диференційованістю, щебенюватістю. В степовій зоні розвиваю­ться процеси вторинного засолення грунтів, коли солонці знову перетво­рюються в солончаки. Причиною цього є епейрогенічні опускання узбережжя, підйом ґрунтових засолених вод на зро­шуваних масивах. Основним заходом підвищення родючості земель степової зони є зрошення, яке здійснюється те­пер на великих площах і розвиватиме­ться в майбутньому. Великими зрошу­вальними системами є Каховська, Інгулецька, Краснознам’янська, Північно-Кримський канал та ін. Можливості зрошення в степу набагато збільшать­ся після спорудження каналу Дунай — Дніпро. Площа придатних для зрошу­вання земель у степовій зоні становить понад 12 млн. га.
Геоботаніки відносять українські степи до обширної Євразіатської степо­вої області. В природних ландшафтах їх до розорювання на плакорах домінували дернинні злаки: ковили Лессінга, українська, Залеського, костриця бороз­ниста (типчак), стоколос прибережний, келерія, житняк, тонконіг та ін. Степо­ве різнотрав’я представлене півонією вузьколистою (воронець), катраном та­тарським, шавлією пониклою та австрій­ською, полинами, кермеком широколис­тим тощо. Обмежене поширення в сте­пу має лісова, лучна і болотна рослин­ність. Лісистість степової зони стано­вить 3%- З лісопокритої площі 39,4% займають дубові насадження, 32,9% — соснові, 5,7% — ясеневі. Степова флора відрізняється від різнотравно-лучних угруповань лісостепу. В степу доміну­ють багаторічні ксерофільні злаки, а різнотрав’я має підпорядковане значен­ня. В південному напрямку в степових фітоценозах більше ефемерів та ефеме­роїдів, є полини, галофітна рослинність, рослинний покрив розріджується. В роз­поділі рослинного покриву простежую­ться підзональні відмінності. В північ­ному степу в минулому панували різно-травно-типчаково-ковилові степи, в центральній частині зони — типчаково-ковилові, в приморській смузі та Присивашші — розріджені типчаково-кови­лові та полиново-типчакові степи. Тепер близько 80% території степової зони займають сільськогосподарські угіддя, значні її простори, особливо на півдні, вкриті густим мереживом зрошуваних систем. Це райони вирощування пшени­ці, технічних і плодових культур, тут великі можливості для розвитку овочів­ництва, виноградарства, високопродук­тивного тваринництва.
Для фауни степу характерними є: ховрахи, заєць сірий, тхір степовий, борсук, лисиця, перепел, лунь, бориві­тер, жайворонок, гадюка степова, по­лоз, ящірки та ін. На загальному зо­нальному фоні своєрідністю фауни ви­діляються водно-болотні, чагарникові, лісові біотопи долин Дніпра, Південно­го Бугу, Дністра, Дунаю, Чорноморсько-Азовського узбережжя, степових озер і штучних водойм.
За умовами зволоження, теплозабезпеченістю, характером ґрунтового по­криву, природної рослинності, сучасно­го сільськогосподарського використан­ня степова зона поділяється на під-зони: північностепову, середньостепову, південностепову (сухостепову).
Північностепова підзона охоплює те­риторію з чорноземами звичайними, площа яких збільшується та розширює­ться в східному напрямку, і в Приазов’ї вони виходять до берега моря. Чорнозе­ми південні поширені в Причорномор’ї, займають низькі гіпсометричні рівні. В цьому проявляється вертикальна ди-ференція ґрунтового (і рослиішого) по­криву на рівнинах. Вздовж Азовського узбережжя тягнеться смуга приазов-ських (міцелярно-карбонатних) чорно­земів. Різнотравно-типчаково-ковилові степи мають зімкнений покрив, у скла­ді різнотрав’я поширені властиві луч­ним степам мезофільні види. Цілинні степи збереглися у заповідниках «Ка­м’яні могили» та «Хомутівський степ». Невеликі площі займають байрачні, за­плавні та борові ліси.
Значна протяжність степової зони з заходу на схід, неоднорідність геолого-геоморфологічної будови зумовлюють диференціацію її підзон на фізико-гео­графічні провінції і області.
Дністровсько-Дніпровська північно-степова провінція займає південні від­роги Молдавської, Подільської та При­дніпровської височин. Безморозний пе­ріод триває 170… 190 днів, а вегетацій­ний 205 … 225 днів, сума активних тем­ператур 2800 … 3200°. Річна сума опа­дів з північного заходу на півден­ний схід зменшується з 460 до 380 … 350 мм. Провінція характеризується добре вираженими рисами північно-степових ландшафтів. Зональний фон утворюють такі основні види ландшаф­тів: 1) розчленовані схили лесових ви­сочин з чорноземами звичайними середньогумусними; 2) виположені схили височин з чорноземами звичайними малогумусними. Перші утворюють північ­ну смугу, яка в напрямку на північний схід звужується, а другі — південну смугу, яка в цьому ж напрямку, навпа­ки, розширюється. Обидві смуги пере­тинаються долинними та яружно-балко­вими місцевостями з лучно-чорнозем­ними солонцюватими грунтами, пляма­ми солопчаків (на заплавах). Долинні та яружно-балкові комплекси, поширені серед згаданих видів ландшафтів, ма­ють неодпаковий характер врізу: в ме­жах Подільської височини вони врізані переважно в товщу балтських відкладів, а в межах Придніпровської — в докемб­рійські породи. Ця обставина, а також неоднакове співвідношення видів ланд­шафтів за площею зумовлюють поділ провінції на три області.
Область південних відрогів Молдав­ської височини. В геоструктурному пла­ні це південно-західна окраїна північ­ного крила Причорноморської западини з ступінчастим зануренням докембрій­ського фундаменту до 2 тис. м. Із корін­них порід у формуванні сучасних ланд­шафтів головну роль тут відіграють нео­генові (сарматські, меотичні, понтичні) літологічно різнорідні відклади. Меотиснонтичними породами складені корінні схили долин, сарматські підстеляють антропогеновий алювій. На вододілах понтичні піщано-глинисті відклади, що містять вапнякові прошарки, перехо­дять у червоно-бурі глини, на яких залягас лесова суглинкова товща. В рель-єфі виділяються плато Буджак та його підвищена частина — Баймаклійські ви­соти (297 м). До Причорноморської ни­зовини абсолютні відмітки помітно зни­жуються (150… 100 м). Поверхня має глибоке ерозійне розчленування — 100… 150 м, значну густоту яружно-балкової сітки — 0,50 … 0,75 км/км2. Положення на заході степу, південні експозиції схилів зумовлюють найбіль­шу забезпеченість області тепловими ресурсами у зоні. Безморозний період триває 195 днів, вегетаційний — 230 … 235 днів, сума активних температур становить 3100 … 3300°; річна сума опа­дів 430… 460 мм. Серед зональних грунтів поширені також змиті відміни їх, чорноземи вилуговані і глибокі. Фоновими ландшафтами є дуже розчле­новані схили лесових височин з ярами і балками, врізаними в неогенову товщу, чорноземами звичайними середньогумусними і малогумусними, фрагментами лісів з дуба звичайного та пухнатого (гирницеві діброви).
Область південних відрогів Поділь­ської височини займає межиріччя Дні­стра і Південного Бугу. Море відступи­ло з цієї території в кінці неогену. Аб­солютні відмітки поверхні становлять 125 … 200 м; річкові долини мають значну ширину і коритоподібну форму. Зачне поширення мають змиті грунти. На схилах балок розвинуті угрупован­ня бородача звичайного, чебрецю. На піщаних терасах трапляються наса­дження з сосни, верби гостролистої, аморфи кущової, а в заплавах — солон­чакуваті луки з пирієм повзучим, со­лонцем трав’янистим, очеретом, схено-плектусом, бульбокомишом морським.
Область південних відрогів Придні­провської височини охоплює частину північного степу між долиною Півден­ного Бугу і Дніпром і приурочена до центральної частини Українського щи­та, поверхня якого залягає на висоті 100 … 200 м і позначається на сучасно­му рельєфі і структурі ландшафтів. До­кембрійські породи перекриті палеоге­новими відкладами. В товщі лесових порід є водно-льодовикові піски, а в придніпровській частині — також су­глинки і морена. В долинах річок широ­кі ділянки чергуються з каньйоноподібними, в руслах зустрічаються перепа­ди. Для відслонень характерні наскельні діброви з дуба звичайного, клена польового, липи, груші, чагарникових заростей з клену татарського, глоду, гордовини, скумпії. Невелике поширен­ня мають заплавні і подові комплекси з лучно-чорноземними оглеєними і луч­ними солонцюватими ґрунтами. Днища балок вкриті різнотравно-пирієвими та солончакуватими луками.
Лівобережно-Дніпровська північно-степова провінція займає південь При­дніпровської низовини, Донецьку і Приазовську височини. Кліматичні умови характеризуються дальшим наростан­ням континентальності, зменшенням впливу атлантичних повітряних мас і збільшенням ролі континентальних східних, коротшим безморозним періо­дом. Вегетаційний період триває 200 … 210 днів, річна сума активних темпера­тур становить 2800… 3000°, а опадів 450 … 480 мм.
Територія дренується річками Орел­лю, Самарою, Конкою (Кінкою). Серед­ні багаторічні модулі стоку становлять 2 … 2,5 л/с-км2. Ґрунтовий покрив ха­рактеризується одноманітністю зональ­них типів грунтів. Відмінності в ланд­шафтній структурі провінції пов’язані з її геоморфологічними особливостями. В західній частині поширені слаборозчленовані низовинні рівнини з чорно­земами звичайними середньогумусними. Видові відмінності ландшафтів східної частини провінції полягають у вищому гіпсометричному положенні, а півден­ної — в поширенні малогумусних чор­ноземів. На крайньому заході провінції виділяються терасові лесові рівнини з чорноземами середньогумусними в комплексі з лучно-чорноземними солон­цюватими ґрунтами і солонцями. В до­линах річок менші площі займають те­расові піщані рівнини з чорноземами на пісках і дерновими ґрунтами, борами і суборами. Заплавні ландшафти Орелі, Самари, Конки (Кінки) характеризую­ться поширенням різнотравно-злакових лук. Провінція поділяється на три фізи­ко-географічні області.
Область Придніпровської низовини займає степову частину лівобережної низовини, приуроченої до перехідної смуги від Дніпровсько-Донецької западини до приазовської частини щита і Донецької складчастої області. Загаль­ний похил поверхні — від Донецької та Приазовської височини до долини Дніп­ра. Абсолютні висоти зменшуються з північного сходу і півдня від 175… 200 м до 65 … 50 м в заплаві Дніпра. Корінну основу сучасних ландшафтів утворюють палеогенові та неогенові від­клади. В долинах річок відслонюються піщано-глинисті товщі полтавської та харківської світ. В прилягаючих до Приазовської височини районах на пол­тавських пісках залягають тортонські блакитно-зелені глини та сірі піски, пе­рекриті піскувато-ваппяковими утво­рами сармату. Антропогеновий покрив формувався під впливом талих льодо­викових вод. Тут поширені продукти вивітрювання, що виносилися поверх­невими водами з Донецької та Приазов­ської височин. Вододільні плато скла­дені червоно-бурими глинами та лесовою товщею потужністю 20… 25 м. В басейні Орелі в лесах зустрічаються водно-льодовикові піски та лесоподібні суглинки. В ландшафтній структурі об­ласті помітне місце займають вододільно-рівнинні, терасові та заплавні, при­долинні яружно-балкові місцевості. Своєрідності долинним ландшафтам на­дають степові борові місцевості, процеси содового та хлоридно-сульфатного засо­лення, що розвиваються в лучних та чорноземно-лучних ґрунтах.
Приазовська область займає одно­йменну височину і низовинне узбереж­жя Азовського моря. Приазовська висо­чина складена докембрійськими поро­дами (гнейсами, мігматитами, граніта­ми, нефеліновими сієнітами), має абсолютні відмітки 200… 300 м. Ці породи виходять на денну поверхню в долинах річок, балках, на вододілах і утворюють своєрідні «кам’яні могили» (Могила-Бельмак, 324 м).
Підняті частини докембрійського фундаменту вкриті антропогеновими лесовими коричневими і червоно-бурими породами; на Приазовській низовині вище базису ерозії залягають неогенові породи. Потужність лесових порід змі­нюється від 1 … З м до 20 … 25 м. На схилах поширені продукти вивітрюван­ня кристалічних порід — каоліни, каолінізовані піски. Височина розчленова­на багатьма долинами і балками, гус­тота долинно-балкової сітки 0,6… 0,8 км/км2. Приазовська низовина — плоска рівнина, нахилена до моря, не­глибокі терасовані долини поділяють її на кілька частин.
Порівняно з іншими областями пів­нічного степу Приазовська має більші теплові ресурси. Середньомісячні темпе­ратури липня коливаються в межах -1-22,5 … +33,5°, а січня —4,0 … —5,5°. Безморозний період триває 185… 200 днів, вегетаційний 210… 215 днів. Річна сума активних температур 3000 … 3200°. За рік випадає 425 … 450 мм опа­дів. Зима коротка і малосніжна, серед­ня висота снігового покриву становить 10 см.
На порівняно невеликій території області є підкласи височинних і низо­винних ландшафтів, які в межах одного підтипу визначають їхні видові від­мінності і поділ на дві фізико-геогра­фічні підобласті: височинну та низовин­ну. Височинна підобласть характеризує­ться переважанням ландшафтів дуже розчленованих денудаційних височин з чорноземами звичайними малогумусними, ярами і балками, врізаними до кри­сталічних порід. В минулому тут пану­вали ксерофітні різнотравно-типчаково-ковилові, а на щебенистих ділянках — петрофітні степи. Про цю рослинність дає уявлення заповідник «Кам’яні Мо­гили», де зростають такі папороті, як вудсія альпійська, пухирник ламкий, дріоптеріс чоловічий і остистий, аспленії; характерними є також авринія скельна, ушанка гранітна, цибулі жов­тувата і оманна тощо. На скелях роз­виваються деревно-чагарникові угрупо­вання, де ростуть яблуня, груша, глід, терен степовий, в’яз. В улоговинах по­ширені тонконого-мітлицеві луки, а на чорноземах, що сформувались на грані­тах,— різнотравно-ковилові степи.
В низовинній підобласті переважають ландшафти лесових рівнин з чорнозема­ми міцелярними мало- й середньогумусними, поширені долинно-терасові і заплавні ландшафти, а вздовж узбереж­жя — піщано-черепашкові коси і остро­ви з малорозвиненими дерновими солон­чакуватими ґрунтами. Уявлення про колишню рослинність підобласті дає за­повідник «Хомутівський степ», де пере­важають ковили, типчак, люцерна, тон­коніг, стоколос прибережний, келерія. Після припинення випасання поширив­ся стоколос безостий. Із різнотрав’я по­ширені шавлія поникла, солонечник шерстистий, катран татарський та ін. На вапняковому субстраті ростуть кови­ла прегарна, келерія лопатева, лещиця висока, головачка уральська, юринея вузьколиста, бедринець крейдяний, дрік скіфський, льон тонколистий тощо. Трапляються чагарники з карагани ку­щової, мигдалю низького, терну степо­вого та ін.
Область Донецької височини знаходи­ться у межах герцинської споруди. На височині виділяється власне Донецький кряж (на сході) і північно-західна ча­стина височини. Від Головного вододілу, що в східній частині (гора Могила-Мечетна, 369 м), абсолютні відмітки змен­шуються в західному напрямку до 300 м, а в східному — до 200 м. У формуванні сучасного рельєфу головну роль відігра­ли значні амплітуди висхідних неотектонічних рухів і антропогеновий морфогенез. Це привело до збільшення загальної розчленованості поверхні і перепоглиблення річкових долин. Тери­торія області складена породами дево­ну, карбону, пермі, тріасу, юри, палео­гену і неогену. Антропогеновий покрив літологічно неоднорідний: лесові су­глинки, хрящувато-суглинкові елювіаль­ні і делювіальні утворення на вододілах та схилах, алювіально-делювіальні та алювіальні піщано-суглинкові відклади заплав і днищ балок з уламковим мате­ріалом. В рельєфі центральної частини височини і на вододілах розвинуті де­нудаційні і скульптурно-денудаційні форми: куполи, гребені, гряди, останці, гриви. Височина розчленована глибоки­ми річковими долинами і крутосхиловими балками. Глибина врізу річкових долин в найбільш піднятій частині ста­новить 150 … 200 м, а по периферії вріз зменшується до 80 … 100 м. В місцях поширення вапнякових порід, гіпсів і кам’яної солі пермського віку розвиває­ться карст, поширені форми відкритого карсту: лійки, западини, печери, кари, колодязі (долина р. Сухої Волновахи, Кальміусу), підземні порожнини, соля­ні озера. Розвиткові соляного карсту сприяли як природні, так і антропоген­ні фактори (видобування солі). Поміт­ними є антропогенні форми рельєфу: терикони, кар’єри, мульди просідання, насипи та ін.
Для кліматичних умов характерні орографічно зумовлене збільшення опа­дів, тривалості періоду з сніговим по­кривом, більша повторюваність злив, відмінності термічного режиму у зв’яз­ку з висотою і експозицією схилів. Це приводить до того, що Донецька висо­чина помітно відрізняється від приля­гаючих рівнин активними ерозійними процесами, підвищеними показниками стоку. Середня багаторічна величина його змінюється від 1,5 до 4 л/с-км2. Вегетаційний період триває 200… 210 днів, безморозний період 155 … 175 днів. Річна сума опадів змінюється від 464 (Ворошиловград) до 556 мм (Дебальцеве).
Своєрідним є ґрунтовий покрив. На плосковершинних поверхнях Донецької височини з потужною лесовою товщею розвинулись чорноземи, перехідні від типових до звичайних. Вміст гумусу в них найбільший для чорноземів Украї­ни— 7,5… 7,7%. На північних схилах кряжу, де лесового покриву немає, чор­ноземи, що сформувались на продуктах вивітрювання карбонових пісковиків і сланців, щебенюваті, малопотужні, се­ред них багато змитих. На північних і південних схилах на продуктах вивіт­рювання крейдових порід і лесах поши­рені звичайні чорноземи. Щебенюватість грунтів негативно позначається на господарському використанні земель.
В доагрикультурний період тут домі­нували різнотравно-типчаково-ковилові степи. Збереглася рослинність літологіч­но різних відслонень вапняків, піскови­ків і глинистих сланців (чебрець, само-сил, деревій, стоколос), крейди і крейдо­вих мергелів (полин, рапник, злаки, осоки). На вододілах, схилах долин і балок ростуть байрачні ліси. Крайнім східним місцезнаходженням граба вва­жається його ділянка у Грабовій балці. На найвищій частині Донецької висо­чини острівне поширення мають дібров­ні ліси, близькі до лісостепових. На решті території ростуть байрачні ліси — дуже сухі і сухі діброви з дубом звичай­ним, ясенем, берестом і грушою у пер­шому ярусі; в трав’яному ярусі їх змі­шуються степові і сухолісові види.
В ландшафтній структурі області пе­реважають північностепові височинпі види ландшафтів. Це хвилясті і хвиля­сто-горбисті височини, різною мірою розчленовані, з чорноземами звичайни­ми середньогумусними, чорноземами малопотужними і дерновими щебенюва­тими, байрачними лісами, петрофітними степами. Найбільш підняту частину Донецької височини від Дебальцева до Довжанська дослідники відносять до ландшафтів лісостепового типу. Тут по­ширені лучні степи та липово-дубові байрачні і ясенево-дубові вододільні лі­си на глибоких чорноземах. На схилах під дубовими байрачними лісами зустрі­чаються чорноземи опідзолені та сірі лісові ґрунти. Помітну роль у ланд­шафтній структурі відіграють долинно-балкові ландшафти з середньо і дуже змитими чорноземами, байрачними лі­сами. Невеликі площі займають заплав­ні місцевості з лучно-чорноземними ґрунтами, місцями солонцюватими.
За відмінностями природних умов Донецька фізико-географічна область по­діляється на дві підобласті: 1) північ­но-західну (купольну) байрачно-степо­ву і 2) південно-східну (кряжову), де на фоні степових ландшафтів виділяю­ться височинні лісостепові.
Первинні ландшафти області дуже трансформовані в результаті господар­ської діяльності людини. Важливими заходами ефективного використання природних умов і ресурсів є проти­ерозійні заходи, меліорація, рекульти­вація, раціональне територіальне пла­нування.

Північно-східна область Донецької височини

Північно-східна область Донецької височини

Донецько-Донська північностепова провінція лише частково знаходиться в межах України, охоплюючи своєю західною частиною південні відроги Середньоруської височини і Донецьку терасову рівнину. Провінція різнорідна в геоструктурному плані, оскільки вона приурочена до схилу Воронезького ма­сиву, південно-східної частини Дніпровсько-Донецької западини та Задонецького прогину. Докембрійський фун­дамент занурюється в бік цього прогину до 6000 м. В такому ж напрямку відро­ги Середньоруської височини знижую­ться до долини Сіверського Дінця від 240 … 220 м до 150 … 100 м. Глибина врізу річкових долин досягає 50… 100 м.
Приуроченість до схилу Воронезького масиву зумовлює близьке до поверхні залягання крейдових відкладів. На роз­митій поверхні крейди і крейдових мергелів залягають бучацькі піски, київські мергелі, харківські піски та полтавські глини і піски, на підвищених вододілах зустрічаються пістряві глини. Антропо­генові відклади представлені лесовими породами, делювіальними, озерними і алювіальними, місцями еоловими від­кладами.
Клімат має різкіше виявлені риси континентальності — літо жарке і по­сушливе, зима малосніжна і холодна. Середні температури січня —7 … —8°, а липня +20 …+22°. Безморозний пе­ріод триває 150… 170 днів, вегетацій­ний — 195 … 200 днів. Сума активних температур становить 2650… 3000°. Річна сума опадів дорівнює 460… 520 мм, а випаровуваність 580 … 650 мм. Річкова сітка не відзначається великою густотою.
Ландшафтна структура провінції різ­номанітна, однак значних видових від­мінностей серед ландшафтів височинно-схилового підкласу не спостерігається. Тому тут виділяють лише Старобільську фізико-географічну область. Перева­жаючим видом ландшафтів є розчлено­вані лесові височинні рівнини з чорно­земами звичайними середньогумусними, розорані, іноді — з ділянками дигресивних типчакових степів на схилах. В східній частині області переважають розчленовані схили лесових височин і височини з чорноземами середньо- і малогумусними, розорані, з ділянками ду­бових байрачних лісів. Долинні ланд­шафти Сіверського Дінця та його при­ток представлені терасовими рівнинами з чорноземами звичайними середньо- та малогумусними і солонцюватими, пере­важно розораними, а також терасовими піщаними горбистими рівнинами з дер­новими піщаними і дерново-підзолисти­ми грунтами під сосновими і дубово-со­сновими лісами, ділянками розбитих пісків, на яких ростуть житняк дон­ський, куничник наземний, костриця, молочай та ін. Добре виражені лучно-лісові ландшафти в заплаві Сіверського Дінця. Лучна рослинність складається з формацій осоки, тонконога вузьколи­стого, типчака. На заплавах ростуть ду­бові та дубово-в’язові ліси, які займа­ють 40… 60% їх площі. Поширені також яружно-балкові місцевості зі зми­тими ґрунтами, чорноземами карбонат­ними і дерновими грунтами на елювії карбонатних крейдових порід, з кальцієфільними видами на відслоненнях: гі­сопом крейдяним, ранником, полинами білим та солянковидним, волошкою ву­гільною та ін.
Ландшафти цілинного степу охороня­ються і досліджуються в заповіднику «Стрільцівський (Стрілецький) степ», що на Ворошиловградщині.
Середньостепова підзона межує з північностеповою по північній лінії су­цільного поширення чорноземів півден­них. Вони розвинулися в умовах знач­ного дефіциту вологи і поширені в При­чорноморській низовині. Характерною особливістю їх є глибоке залягання гіп­сового горизонту; з просуванням на за­хід він ще більше знижується, а на правобережжі Дніпра зникає. Південні чорноземи сформувалися під типчаково-ковиловими степами, які характеризую­ться невеликою домішкою ксерофітного різнотрав’я. На плакорах природні лі­сові угруповання відсутні.
У межах підзони переважаючими є середньостеповий підтип ландшафтів з порівняно одноманітною структурою. Видові відмінності їх пов’язані з фор­муванням схилово-височинних та низо­винних підкласів ландшафтів, характе­ром їхнього долинного та яружпо-балкового розчленування, зміною біокліматичних умов у зв’язку з великою про­тяжністю території з заходу на схід. Ці обставини зумовлюють виділення в середньостеповій підзоні однієї фізико-географічної провінції.
Причорноморська середньостепова провінція простягається від Дунаю до західних відрогів Приазовської височи­ни і охоплює більшу частину Причор­номорської низовини, яка в тектонічно­му відношенні відповідає північному крилу однойменної западини. Мезокайнозойські відклади, якими виповнена Причорноморська западина, мають моноклінальне падіння на південь. У су­часному рельєфі відбивається нахил по­верхні докембрійського фундаменту та осадової товщі. Абсолютні відмітки по­верхні низовини змінюються від 100… 150 м па півночі до 50… 45 м на півдні провінції. Загальна рівнинність пору­шується долинами річок, балками та ярами, степовими подами. Порівняно з півпічно-степовими провінціями При­чорноморська середньостепова характе­ризується більшими тепловими ресур­сами, більш вираженим недостатнім атмосферним зволоженням. Безмороз­ний період триває в середньому 170 … 180 днів. Тривалість вегетаційного пе­ріоду дорівнює 210… 225 днів. Сума активних температур становить 3200 … 3300°. Річна сума опадів дорівнює 350… 420 мм, з них на теплий період припадає 250… 300 мм. Ґрунтовий по­крив однорідний. На фоні південних чорноземів на зниженнях розвинуті лучно-чорноземні, дернові осолоділі ґрунти і солоді. Територія провінції розорана на 75… 85%. Основним видом ландшафтів є лесові слабодреновані рів­нини з чорноземами південними мало-гумусними. Серед них залягають темно-каштанові солонюваті і осолоділі глейо­ві ґрунти. На півдні незначні площі за­ймають сухостепові ландшафти.
Причорноморська провінція поділяє­ться на п’ять фізико-географічних об­ластей.
Область Задністровського Причорно­мор’я. Основні риси її геолого-геоморфологічної будови визначаються поло­женням переважно в межах Добруджинської смуги герцинської складча­стості та частково на західному краї Причорноморської западини. Герцинські споруди в неогені та антропогені значно опустилися (в районі Кагула опускання перевищило 600 м). Вплив геоструктури проявляється в орогідрографічних особливостях області. По­верхня має загальний похил на південь, такий самий напрямок мають течії рі­чок. До субширотних піднять приуро­чена зміна гіпсометричних рівнів низо­вини, спостерігається перебудова плану гідрографічної сітки. Вона проявляєть­ся у зміні меридіонального напрямку течії на широтний (наприклад, р. Когильник), зменшенні і зникненні розга­лужень річкових і балкових систем. Там, де складчасті Добруджинські споруди глибоко занурюються, річки, що впада­ють у Чорне море, мають широкі гирла, долини їх перетворюються в озера-лимани: Ялпуг, Катлабух, Сасик, Алібей, Бурнас. Дунайська дельта виходить до моря в райони занурення добруджинських складок, огинаючи з півночі гер-цинські споруди.
Вище місцевого базису ерозії заляга­ють неогенові відклади (меотичні, понтійські, куяльницькі) і тільки на межи­річчі Кагул — Ялпуг відслонюються тріас-юрські мармуровидні вапняки, пісковики, мергелі. В атропогеновому покриві поряд з лесовими породами по­ширені алювіальні, лиманно-морські і морські піщано-глинисті утворення. Об­ласть являє собою акумулятивну рівни­ну, розчленовану долинами і балками. Глибина ерозійного розчленування змі­нюється від 80 … 90 м у північно-захід­ній частині до 20 … 50 м у придунайській і приморській смугах. Терасові рівні в долинах річок добре виражені в північній частині області, в придунайській смузі уступи терас виположуються.
Серед інших областей степу Задністровське Причорномор’я виділяється найтеплішою зимою (середні січневі температури —1,5…—2,0°). Безмороз­ний період триває понад 200 днів, а ве­гетаційний 235 … 245 днів. Сума актив­них температур становить 3400 … 3600°. За рік випадає 350 … 400 мм опадів, а випаровуваність досягає 800 … 900 мм.
Ландшафтам області своєрідності на­дає крайнє західне положення в степо­вій зоні. Більшу частину області займа­ють лесові дреновані рівнини з розо­раними чорноземами південними мало-гумусними. Незначне поширення тут мають яружно-балкові місцевості з еро­дованими схилами, лучно-чорноземними та лучними солончакуватими ґрунтами, дигресивними типчаковими формаціями на схилах та з пирія повзучого на дни­щах балок. У нижній течії Дунаю сфор­мувались своєрідні дельтово-плавневі ландшафти, в яких поєднуються осоково-очеретові плавні, заплава з піщаною та лучно-солончакуватою рослинністю, зарості верби на піщаних терасах. Ха­рактерною особливістю ландшафтної структури області є значні за площею озерні комплекси, а в приморській ча­стині — піщано-черепашкові пересипи з полином, солонцевими асоціаціями.
Дністровсько-Бузька область — це ни­зовинна рівнина з малопомітним по­хилом на південь, яка в тектонічному відношенні відповідає північному схилу Причорноморської западини. В долинах річок на півночі області відслонюються неогенові піски, глини, частково вапняки. Вище залягають червоно-бурі гли­ни. Лесові породи, що перекривають глини, мають потужність на вододілах 20 м і більше. Долини річок і балки розчленовують низовину на платоподібні межиріччя і міжбалкові простори. Глибина ерозійного врізу на півночі значна — 50 … 80 м; річкові долини і балки заглиблюються в корінні породи, мають асиметричну будову, еродовані схили. Клімат посушливий. Середня річ­на сума опадів становить 360 … 400 мм. Малі річки мають епізодичний стік. Найбільші озера знаходяться в прибе­режній смузі і являють собою затоплені морем пригирлові частини річкових до­лин і днищ балок. Ґрунтовий покрив в південному напрямку змінюється, що зумовлено появою солонцюватих відмін чорноземів і солонцюватих грунтів, лучно-чорноземних і лучних солончакува­тих грунтів на заплавах і низьких тера­сах Дністра, Кучургана, Малого Куяльника, Великого Куяльшіка, Тилігула. Основні площі зайняті вододільними хвилястими місцевостями, які є високо­продуктивними земельними угіддями, особливо при зрошенні.

Бузько-Дніпровська область Причорноморської низовини

Бузько-Дніпровська область Причорноморської низовини

Бузько-Дніпровська область відрізняє­ться від попередньої меншою потужні­стю мезокайнозойських осадочних від­кладів, причому безпосередньо на до­кембрійському фундаменті залягають породи палеогенового (на півночі) і крейдового (на півдні) віку. Палеогено­ві і неогенові відклади представлені пе­реважно вапняками. Літологічний склад вапняків неоднорідний: у західній ча­стині понтичний ярус представлений шарами вапняків і глин, а від Інгульця до Дніпра — еолітовими, жовто-бурими та червоно-бурими черепашковими ка­вернозними вапняками, що веде до по­яви в долинах і балках карнизів, дену­даційних терас. Покрівлю понтичних вапняків утворюють червоно-бурі гли­ни, перекриті 20 … 30-метровою товщею лесових порід. Річкові долини виповне­ні піщанистими лесовими суглинками та алювіальними відкладами, на схилах долин і балок залягають делювіальні суглинки з уламками неогенових вап­няків. Поверхня має меншу розчлено­ваність, широкі вододіли: середня гус­тота долинно-балкової сітки 0,3… 0,5 км/км2. Відносні висоти змінюються від 50 … 75 м на півночі до 20 … 30 м на півдні. Кліматичні умови характери­зуються тривалим теплим літом, корот­кою малосніжною зимою, недостатнім зволоженням, відносно частою повто­рюваністю посух і суховіїв. Річна сума опадів становить 350 … 400 мм. Перева­жають вододільні лесові рівнини з чор­ноземами південними та солонцювати­ми, з подами, в лучній рослинності яких типовими є асоціації пирію подового з гірчаком і хріном. У долинах Південного Бугу, Інгулу та Інгульця добре вира­жені терасові лесові місцевості, пере­важно розорані. Фрагментарне поши­рення мають піщані терасові місцевості з залісеними масивами пісків. Підвище­ні частини широких заплавних місцево­стей також розорані, на нерозораних ділянках панують луки з пирію повзу­чого. На вапнякових схилах зустрічаю­ться дигресивні типчакові та молочай­но-полинові збої, угруповання з келерії лопатевої та ін. Область відзначається високим рівнем меліоративної освоєності, особливо на межиріччі Інгульця та Інгула. На формування сучасних ланд­шафтів впливає інтенсивне зрошення. Дніпровсько-Молочанська область з півночі і заходу обмежена Каховським водосховищем, зі сходу — р. Молочною, з півдня — уступом Присиваської рів­нини. В тектонічному відношенні вона відповідає північно-східному краю При­чорноморської западини, де поверхня кристалічних порід поступово знижує­ться в південно-західному напрямку. В цьому напрямку збільшується потуж­ність осадочної товщі. На схилах долин Дніпра і Молочної відслонюються нео­генові відклади: вапняки, пісковики, мергелі, піски. Понтичні відклади пере­криті червоно-бурими глинами (15… 25 м) і лесовими породами загальною потужністю 20 … 25 м. Поверхня низо­винної рівнини має незначне розчлену­вання; прирічкові території порізані балками та ярами, в прибережній смузі водосховища розвиваються зсувні про­цеси. Рівнинність вододільних плато по­рушується подами, плоскодонними балками-роздолами, які відкриваються до великих подів Присивашшя.
Кліматичні умови подібні до умов Бузько-Дніпровської області. Дещо зменшуються теплові ресурси, трива­лість безморозного і вегетаційного пе­ріодів, зростають континентальність клімату і повторюваність суховіїв. Дні-провсько-Молочанське межиріччя є од­нією з найбільших безстічних областей України. Поверхневий стік відбуваєть­ся тільки в поди. Великі балки мають стік весною і на початку літа. Ланд­шафти області мають багато спільного з попередніми, за винятком південної смуги, з лесовими рівнинами, розчлено­ваними степовими балками — роздолами. Вододільні рівнини відзначаються великою кількістю подів з тонконоговими, осоковими, лисохвостовими, осо­ковими асоціаціями. Природні типчако­во-ковилові степи трансформовані в сільськогосподарські вгіддя. Невеликі ділянки їх зустрічаються в долині р. Мо­лочної (як пасовища використовуються тонконогово-полинові і молочайні угру­повання). У північно-західній частині області вододільні місцевості чергую­ться з яружно-балковими. Дніпровсько-Молочанське межиріччя є районом інтенсивного зрошуваного землеробства.
Лівобережно-Молочанська область займає крайню східну частину середньостепової підзони, охоплюючи Молочанську акумулятивну терасову рівни­ну і західні відроги Приазовської висо­чини. Поверхня області знижується з північного сходу на південний захід від 190 … 180 м до 100 … 90 м, що відпові­дає загальному падінню поверхні до­кембрійських порід: на сході вони ви­ходять на денну поверхню на вододілах, у долинах річок та балках, а на заході їх вкривають неогенові піски, глини і вапняки.
Клімат посушливий, сума активних температур становить 3200°. Річна сума опадів дорівнює 425 мм.

Лівобережно-Молочанська область

Лівобережно-Молочанська область

У ландшафтній структурі області провідну роль відіграють вододільні лесові рівнини з чорноземами південними малогумусними, значною мірою еродо­ваними. На вододілах зустрічаються де­нудаційні останці, перекриті тонким шаром антропогенових відкладів, пасма з скелястими вершинами (гора Могила-Корсак, 132 м). В південній частині об­ласті простяглась смуга лесових рівнин, розчленованих балками. На Молочанській акумулятивній рівнині виділяю­ться терасові лесові місцевості з чор­ноземами південними малогумусними і солонцюватими. У заплавних місце­востях річок Молочної, Лозуватки, (Зби­точної (Обитічної) та інших розвину­лись чорноземно-лучні, лучно-чорно­земні солонцюваті ґрунти під лучно-галофільною рослинністю. Підвищені ді­лянки заплав розорані і використовую­ться як сільськогосподарські угіддя.
Швденностепова (сухостепова) підзона займає найнижчу частину Причор­номорської низовини, Присивашшя, північну знижену частину Степового Криму. Межі її визначаються поширен­ням сухостепового підтипу ландшафтів з темно-каштановими і каштановими ґрунтами, що розвинулись під полиново-злаковими степами. В сухостепових фітоценозах домінують ковили волоси­ста, Лессінга, типчак, житняк гребінча­стий, полини кримський, австрійський, віниччя сланке, камфоросма. Зниження зайняті угрупованнями на солонцях і солончаках, в яких поширені кермек, сарсазан, содник, покісниця та ін. Тем­но-каштанові ґрунти переважають по всій території, займаючи і вузьку смугу узбережжя Чорного моря. Каштанові ґрунти сформувались у Присивашші. Характерною особливістю цих грунтів є їхня солонцюватість, яка підвищується паралельно збільшенню посушливо­сті клімату. В комплексі з солонцюва­тими ґрунтами залягають солонці, а в Присивашші також сульфатні солонча­ки. Причини солонцюватості цих грун­тів дослідники пояснюють тим, що в минулому ґрунтові води були вище су­часного рівня. Крім того, причиною соленагромадження в ґрунтах є і біокліматичні фактори.
Сухостепові ландшафти представлені низовинним рівнинно-приморським підклассом. Одноманітність їхньої струк­тури порушується комплексами сучасних і давніх дельт, видові відмінності зумовлені ступенем дренованості тери­торії, з чим пов’язаний розвиток проце­сів засолення. Сухостепова зона закін­чується узбережжям Чорного і Азов­ського морів. На розташованій на пів­день від сухостепового Присивашшя частині Степового Криму знову з’яв­ляються ландшафти південно-степово­го типу, які тягнуться до передгір’їв Криму.
Сухостепове Причорномор’я з Присивашшям об’єднуються в Причорномор­сько-Приазовську провінцію. В текто­нічному відношенні вона відповідає приосьовій частині Причорноморської западини. Під Сивашем докембрійський фундамент знаходиться на глибині 12 500 м, а сумарні амплітуди неоген-четвертичних рухів в Присивашші ста­новлять 250 м. Це молода морська аку­мулятивна рівнина, яка сформувалась при загальній тенденції території до опускання. Абсолютні відмітки поверхні зменшуються з півночі на південь від 50… 45 м до 15 … 10 м. Корінну літо-генну основу ландшафтів становлять пі­щано-глинисті куяльницькі відклади, перекриті червоно-бурими глинами по­тужністю 6 м і більше. В Присиваш­ші на куяльницьких породах заляга­ють антропогенові леси і лесовидні суглинки, алювіально-делювіальні і алю­віальні піски і суглинки, озерні, мор­ські та озерно-морські суглинисті, му­луваті і піщано-черепашкові відклади.
Клімат провінції є найбільш посуш­ливий порівняно з кліматом інших про­вінцій степової зони. Літні температу­ри відносно високі, зима коротка і ма­лосніжна. Середня температура липня + 23…+24°. Безморозний період три­ває 180… 190 днів, а біля морського уз­бережжя — 200 … 220 днів. Тривалість вегетаційного періоду 220… 230 днів. Сума активних температур за рік до­сягає 3300 … 3400°. Про значну посуш­ливість клімату свідчить велике пере­вищення випаровуваності над опадами. Так, при річній сумі опадів 300… 360 мм випаровуваність досягає 900… 1000 мм. За теплий період випадає 250 мм опадів. На зонально-ґрунтовому фоні створюється плямистість — солон­цями, осолоділими глейовими ґрунтами подів та піщаними ґрунтами в пониззі Дніпра.
За ландшафтною структурою провін­цію поділяють на три фізико-географіч­ні області.
Приморська рівнинна область займає вузьку смугу від Дністровського лима­ну до Дніпра, яка характеризується пе­реважно двома видами ландшафтів: 1) лесовими рівнинами з розораними чорноземами південними солонцювати­ми в комплексі з темно-каштановими солонцюватими ґрунтами; 2) слабо дре­нованими лесовими рівнинами з подами; ґрунти — темно-каштанові солон­цюваті, солонці, лучно-солончакуваті. Рельєф урізноманітнюють лимани та балки. На узбережжях лиманів зустрі­чаються солончаки, де ростуть солонець звичайний, содник, курай содовий, по­кісниця та ін. Територія області харак­теризується високим рівнем землероб­ської (меліоративної), рекреаційної освоєності та міської забудови.
Нижньодніпровська область (Олешшя) являє собою акумулятивну терасо­во-дельтову рівнину. Геологічну основу сучасних ландшафтів утворюють піщані відклади, лесовидні супіски і суглинки. Піщано-суглинкова товща алювіальних відкладів залягає на вапнякових та піщано-глинистих неогенових породах. Алювіально-дельтові відклади мають неоднаковий літологічний склад і по­тужність. Так, потужність пісків і лесових суглинистих порід у північно-східній частині становить 5…7 м, а на південь від них товща терасових відкла­дів досягає 78 м. Піщаний покрив слабохвилястої низовинної рівнини впли­ває на місцеві кліматичні умови. Це проявляється в посиленні відмінності річного і особливо добового ходу температур повітря і ґрунту, посушливості через швидке просочування вологи у глиб цього покриву. Річна сума опадів не більше 350 мм, а випаровуваність становить 750… 800 мм. Стік майже повністю підземний, тому постійних водотоків тут нема. Ландшафти області представлені: 1) терасовими піщано-лесовими рівнинами з темно-каштановими і каштановими солонцюватими ґрунтами, солонцями, лучними солончаками і осолоділими глейовими ґрунтами запа­дин (переважають у південно-східній частині області); 2) терасовими і давнодсльтовими горбистими піщаними рівнинами з дерновими та чорпоземними слабо гумусованими ґрунтами, пі­щаними, степовими, болотними, дубово-березовими і березовими деревно-чагарниковими асоціаціями; 3) заплавними лучними з плавнями, остепненими і со­лонцювато-солончаковими луками. Ха­рактерним елементом ландшафтної структури є піщані арени — масиви еолових піщаних горбів і дефляційних западин між ними. На лівобережжі Дніпра між Новою Каховкою і Кінбурнською косою на відстані 150 км налічу­ється сім великих піщаних арен: Кахов­ська, Козачо-Лагерська, Виноградівська, Олешківська, Збур’ївська, Іванівська, сама Кінбурнська коса. Деревно-чагарникова рослинність на аренах не займає великих площ, вона представле­на, крім дубових і березових гайків, також вербово-шелюговими заростями, зіноваттю дніпровською. На пісках росли такі ксерофітні дернинні злаки, як ковила піскова, келерія піскова і дніпровська, костриця Беккера, житняк Лавренка. У фітоценозах солончакува­тих лук панують содник, солонець тра­в’янистий, солончакова айстра звичай­на. На болотах поширені очерет, куга, рогіз, осоки та ін. Заплавні ландшафти виникли на потужній товщі лиманно-морських відкладів, на яких сформува­лись дернові й лучні, лучно-болотні і болотні ґрунти. Рослинний покрив за­плав представлений вербняками, фор­маціями куничника, пирію повзучого, стоколосу безостого, мітлиці білої, бекманії звичайної, осок та ін. На болотах і в плавнях ростуть очерет, рогіз, куга озерна. На піщаних косах і островах поширені солончакові луки, солончаки, солоні озера. За роки Радянської влади проведено велику науково-дослідну і практичну роботу із залісення піща­них арен, розвіювання нижньодніпров­ських пісків припинилося. На великих площах посаджено ліси, створено вино­градники, плодові сади. В області роз­виваються зрошування, вирощування різних культур і, зокрема, рису.
Присивасько-Приазовська область яв­ляє собою морську акумулятивну тера­сову рівнину і є однією з найбільш знижених областей степової зони. Узбе­режжя Азовського моря і Сиваша під­німається над рівнем моря лише на 5 … 10 м. В межах морської рівнини ви­діляються три терасові рівні, які від­повідають давній і молодій верхньопліоценовій та давньоевксинській терасам. На пліоценових терасах багато великих і малих подів. Вони видовжені, добре виражені в рельєфі; глибина їх зміню­ється від 5 до 10 м. В приазовській ча­стині області тераси розчленовані доли­нами невеликих річок і балками. Своє­рідними формами рельєфу є сиваські озера, лимани, піщано-черепашкові ко­си, стрілки, пересипи.

Присивасько-Приазовська область

Присивасько-Приазовська область

Для кліматичних умов характерні високі літні температури повітря, знач­на тривалість безморозного і вегетацій­ного періодів, коротка, дуже виражена посушливість. За теплий період випадав 200 … 260 мм опадів. Вплив Чорного і Азовського морів проявляється у по­слабленні морозів, зменшенні висоти снігового покриву. Серед інших областей степу ця виділяється найменшою кіль­кістю опадів і найбільшою випаровува­ністю, найменшими відносною вологістю повітря та поверхневим стоком. У північному Присивашші по неглибо­ких балках можливий весняний або зливовий стік. Постійний стік мають річки Корсак, Лозуватка, Обиточна (Обитічна), водозбори яких знаходять­ся на схилах Приазовської височини. Влітку вони живляться підземними во­дами.
У ландшафтній структурі головну роль відіграють лесові слабо дреновані рівнини з темно-каштановими і кашта­новими солонцюватими ґрунтами, вели­кою кількістю подів, в Присивашші з солончаками. Крім подів поширені блюдцеподібні неглибокі западини. Ці­линні полиново-злакові степи зберіга­ються на о. Куюктуп у Сиваші на території Азово-Сиваського заповідно-мисливського господарства. Тут розви­нені асоціації полину кримського, жит­няка, п западинах і зниженнях з со­лончакуватими грунтами ростуть сар-сазан, солонець, содник, курай, кермек та ін. Характерними для цієї області є піщано-черепашкові коси-стрілки та пересини.
Спорудження Північно-Кримського каналу дало можливість меліорувати великі площі сухих степів, завдяки чо­му тут розвивається високопродуктивне зрошуване землеробство, в якому знач­на роль відводиться вирощуванню рису.
Кримська степова провінція займає рівнинну частину Кримського півост­рова, ландшафти якої подібні до середньостепових. В тектонічному відно­шенні вона охоплює герцинські струк­тури Скіфської плити — Тарханкутське і Сімферопольсько-Євпаторійське під­няття, Альминську западину. Східна частина Степового Криму належить до Індоло-Кубанського крайового проги­ну, в межах якого виділяється Індольська западина та складчасті структу­ри Керченського півострова. В неогені і антропогені герцинські структури за­знали тектонічних рухів різних знаків. Так, Тарханкутське підняття пережи­вало позитивні рухи (+200 м), тоді як Альминська западина — опускання (—200 м). Тектонічні структури вира­жені в сучасному рельєфі у вигляді Тарханкутської ерозійно-денудаційної височинної рівнини, пластової рівнини Степового Криму, Керченської дрібно-складчастої горбистої рівнини.
На південному заході Тарханкутського півострова вище місцевого бази­су ерозії розташовані відклади крейди. Однак породами, що найбільше відслнюються, є перешаровані мергелями і глинами сарматські і меотичні вапняки, які перекриті континентальними мергелистими суглинками і червоно-бурими глинами. У відслоненнях Керченського півострова спостерігаються сланцеві майкопські глини, сарматські глини, мергелі та вапняки. Антропогеновий по­крив представлений елювіально-делюві­альними суглинками, глинами з улам­ками корінних порід, гравійно-галько­вим матеріалом. На межиріччях вони перекриті лесовими породами.
Кліматичні умови провінції визна­чаються тривалим теплим літом, корот­кою малосніжною зимою, значними тепловими ресурсами. Безморозний пе­ріод триває 175 … 225 днів, а вегетацій­ний — 230 … 235 днів. Сума активних температур становить 3300 … 3450 °. Се­редньорічна сума опадів змінюється від 420 мм у центральній частині до 300 мм на узбережжі. За таких умов зволожен­ня гідрографічна сітка мало розвинена. Річки Салгир, Велика і Мала Карасівки, Булганак, Індол та інші переси­хають у нижній течії і закінчуються на рівнині, не досягаючи морів. На во­доділах зустрічаються овальні улогови­ни. Територія східної частини провінції дренується сухоріччями та балками з тимчасовими водотоками.
Переважаючими грунтами є чорно­земи південні малогумусні, які сформу­валися на лесових породах та елювії карбонатних порід. У північній части­ні провінції поширені темно-каштанові ґрунти. На терасах, днищах сухоріч та балок розвинені чорноземно-лучні ґрунти. В минулому на південних чорнозе­мах була розвинута бідна різнотравна типчаково-ковилова та різнотравно-типчаково-ковилова рослинність. На щебе­нистих чорноземах домінували чагарни­кові і петрофітні типчаково-ковилові степи. Степи збереглися на вапнякових схилах у дуже зміненому через випа­сання стані. На основному ландшафтно­му фоні підзони провінція виділяється комплексами середньостепового підти­пу. Від середньостепових ландшафтів Причорноморської низовини вони від­різняються більш південним положен­ням, а отже, значними тепловими ре­сурсами, наявністю малопотужних щебенюватих грунтів, більшим поширен­ням петрофітних степів. Видові відмін­ності ландшафтів провінції передусім пов’язані з неоднорідністю геолого-геоморфологічної будови території.
Область Кримського Присивашшя являє собою низовинну рівнину з ви­сотами 0,5 … 40 м над рівнем моря. Те­риторія цієї області приурочена до Каркінітсько-Присиваської западини і західної частини Індоло-Кубанського прогину, які виповнені товщиною крей­дових, палеогенових, неогенових та ан­тропогенових відкладів. Клімат помірно теплий. Середньорічні температури ста­новлять + 10 …+10,5°, суми опадів — 300… 420 мм. Низовинний рельєф, близьке залягання засолених ґрунтових вод в умовах посушливого клімату зу­мовили формування каштанових солон­цюватих і темно-каштанових залишко­во-солонцюватих грунтів, чорноземів південних залишково-солонцюватих. В комплексі з ними розвинулись лучно-солонцюваті ґрунти, солонці хлоридно-сульфатного засолення. В рослинному покриві домінують типчаково-ковилові, полинні та солянково-полинні степові угруповання. Характерною ландшафт­ною особливістю області є те, що за умов рівнинного рельєфу тут проявля­ється вертикальна диференціація при­родних комплексів. У ландшафтній структурі виділяються: 1) лагунно-при-бережні солянкові та полинні напівпу­стелі на каштанових солонцюватих, лучних солонцюватих ґрунтах та со­лонцях, пересипи, коси; 2) малодрено­вані рівнини з типчаково-полиновими і типчаково-ковиловими сухими степа­ми на каштанових солонцюватих ґрунтах; над рівнем моря ці рівнини під­німаються на 10… 20 м; 3) хвилясті рівнини з ковилово-типчаковими та ковилово-різнотравними степами на тем­но-каштанових і чорноземних солон­цюватих ґрунтах; абсолютні висоти до­сягають 35 … 40 м.
Центрально-Кримська область являє собою нахилену низовинну рівнину, яка поступово знижується від перед­гір’їв Кримських гір до Присивашшя (від 120 … 100 м до 50 … 40 м). Море ві­дійшло з цієї території на початку пліо­цену. Ландшафтоутворююче значення мають континентальні бурі глини, лесовидні суглинки, облесовані пролювіаль­но-делювіальні відклади з гірською галькою. В річкових долинах галечни­ковий алювій має потужність до 20 м. Його перекриває незначна (3… 5 м) товща алювіально-делювіальних про­дуктів вивітрювання. Клімат помірно теплий, з короткою вологою зимою, жарким посушливим літом. Опадів 350 … 435 мм на рік. Природна рослин­ність збереглася мало.
Ландшафтну структуру області утво­рюють такі основні види ландшаф­тів: 1) лесові рівнини з чорноземами малогумусними карбонатними; 2) аку­мулятивно-денудаційні рівнини з чор­ноземами південними на елювіально-делювіальних відкладах; 3) лесові сла­бо розчленовані рівнини з чорноземами південними і темно-каштановими со­лонцюватими ґрунтами, переважно роз­ораними. В західній частині області структура ландшафтів ускладнюється долинно-балковими, приморсько-терасо­вими та лиманно-солончаковими місце­востями.
Тарханкутська область являє собою хвилясту рівнину з абсолютними висо­тами 120 … 170 м. В будові її поверхні простежується залежність від особли­востей герцинського фундаменту. Вира­жені в рельєфі субширотно витягнуті ували і височини відповідають аптиклінальним структурам, а улоговини — синклінальним. Верхні рівні утворю­ють хвилясті увалисто-улоговинні рів­нини з чорноземами південними щебе­нюватими, чорноземами слаборозвиненими на елювії вапнякових порід, петрофітними степами. В петрофітних степах, що збереглися біля оз. Донузлав, на Тарханкутському та Євпаторійському плато, ростуть чебрець, келерія, полини, пижмо, молочай, ковила та ін. Нижчі рівні займають слабохвилясті рівнини з чорноземами півден­ними карбонатними на елювіально-де-лювіальпих лесовидних породах, щебе­нюватими схилами улоговин та балок, залишками петрофітних степів. У при­бережній смузі невеликі площі зайняті лучними солонцями і солончаками з галофітпою рослинністю.
Керченська область являє собою пасмово-горбисту рівнину. Для її тектоніч­ної будови характерне чергування брахіантиклінальних складок і синкліналь­них прогинів. Одночасно з утворенням антиклінальних складок вони руйнува­лися абразійними і ерозійними проце­сами, їхні центральні частини, складені сланцевими майкопськими глинами, розмивалися; утворювалися своєрідні антиклінальні улоговини та останцеві кільцеподібні височини, поширені на Керченському півострові. До ядер ан­тикліналей приурочені невисокі сопки грязевих вулканчиків. Грязевий вулка­нізм є відмітною рисою природи Кер­ченського півосхрова. Південно-західна частина півострова розчленована широ­кими балками і субширотно витягну­тими улоговинами. Північно-східна ча­стина — це дрібноскладчасте увалисте плато з вапняковими гребенями і ви­довженими улоговинами між ними. Дб-солютні відмітки становлять 130 … 170 м (г. Опук, 185 м). Така неоднорідність будови півострова зумовлює видові від­мінності ландшафтів. У північній ча­стині області переважають горбисті гребенно-сопкові рівнини з чорноземами південними, карбонатними й щебенюва­тими, темно-каштановими солонцюва­тими грунтами, типчаково-ковиловими, полинно-злаковими та петрофітними степами. Південну частину області зай­мають полого-хвилясті денудаційні рів­нини з чорноземами південними і тем­но-каштановими солонцюватими грун­тами, солонцями, мезофітними різнотравно-типчаково-ковиловими степами. На фоні степових ландшафтів вздовж узбережжя поширені псамофітні сте­пи з ковили, костриці та осок, на­півпустельні полиново-злакові степи, солянкові пустелі, балки, зниження, озерні улоговини, лимани з лучними галофільними угрупованнями.