Восточно-Европейская равнина в пределах Украины. Зона мешаных лесов

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Зона мішаних лісів у межах УРСР представлена Поліською провінцією, яка охоплює північну частину Украї­ни. Полісся іноді помилково нази­вають «зоною», хоч воно не має рис при­родної зони, а являє собою фізико-гео­графічну провінцію. Межа його з лісо­степом більш-менш чітко проявляється в рельєфі, будові антропогенових від­кладів, характері грунтів і рослиннос­ті. На значному протязі, особливо в за­хідних районах, ця межа має вигляд пологого уступу висотою кілька метрів. По давніх і сучасних річкових долинах поліські ландшафти проникають на пів­день, в лісостеп. Найбільшим відгалу­женням від основної частини Полісся є так зване Мале Полісся, яке простягає­ться від Рави-Руської до Шепетівки і з півночі і півдня обмежене лісостепо­вими ландшафтами. Найменш помітна межа Полісся в придніпровських райо­нах, зокрема на лівобережжі Дніпра, де поліські ландшафти по широких тера­сах поступово переходять у лісостепові ландшафти Придніпровської низовини. Межа Полісся і лісостепу проходить біля таких населених пунктів: Володи-мир-Волинський — Луцьк — Ровно — Корець — Берездів — Шепетівка — По-лонне — Чуднів — Троянів — Жито­мир — Корнин — Київ — Ніжин — Ко-марівка — Батурин — Кролевець — пів­нічніше Глухова.
У межах Полісся розташовані біль­шість районів Волинської, Ровенської, Житомирської і Чернігівської, частина районів Львівської, Хмельницької, Ки­ївської і Сумської адміністративних об­ластей. З заходу на схід Українське Полісся простягається більш як на 750 км, а з півночі на південь на 150 … 180 км. Площа цієї частини зони міша­них лісів становить близько 113 500 км2, що становить 19% території республі­ки.
Полісся характеризується низовин­ним рельєфом, широкими заболоченими річковими долинами, позитивним балан­сом вологи, пануванням дерново-підзо­листих і болотних грунтів, які сформу­валися переважно на піщаному суб­страті, високим рівнем ґрунтових вод, значним поширенням соснових лісів з домішкою широколистих порід. На По­ліссі спостерігається велика мозаїчність природних територіальних комплексів, що ускладнює сільськогосподарське ви­користання території. Головною причи­ною своєрідності і мозаїчності природи Полісся є його походження і розвиток в антропогеновому періоді.
Дуже неоднорідна геологічна основа Полісся. Воно розташоване в межах різ­них геоструктурних областей Східно-Європейської платформи. На заході Українське Полісся займає частину Га-лицько-Волинської западини, в серед­ній частині воно лежить у межах Укра­їнського щита і його схилів, а на сході — в межах Дніпровсько-Донецької запа­дини та на схилі Воронезького крис­талічного масиву. Таке геоструктурне положення позначається на сучасних природних умовах, тому в межах наз­ваних геоструктур поліські ландшафти мають видові відмінності.
Виникнення Поліської низовини і її ландшафтів пов’язано з палеогеографіч­ними умовами антропогену. Неоднора­зова зміна кліматичних умов, діяльні­сть льодовика і його вод, значна обводненість територій сприяли формуванню піщаного субстрату, на якому розвину­лись підзолисті і болотні ґрунти під со­сновими і дубово-сосновими лісами.
В рельєфі Поліської низовини голов­ну роль відіграють річкові долини, зандрові, моренно-зандрові і моренні рів­нини, частково моренно-горбистий рельєф і денудаційні форми на корінних (докембрійських і крейдових) відкладах. Поліська низовина з півночі і півдня обмежена височинами, з яких до При­п’яті стікається значна кількість при­ток. Такий характер рельєфу разом з гідрогеологічними і гідрологічними особ­ливостями та кліматичними умовами сприяє значному заболоченню і зволо­женню Полісся.
Клімат Полісся помірно континенталь­ний з теплим і вологим літом та м’якою хмарною зимою. Сумарна сонячна ра­діація досягає 98 … 102 ккал/см2; річний радіаційний баланс — 40 … 45 ккал/см2, що значною мірою визначає темпера­турний режим Полісся. Число годин сонячного сяяння становить на Поліссі 1500… 1800 і зростав з заходу на схід. Середні температури найбільш холод­ного місяця — січня змінюються з за­ходу на схід від —4,5 … —5° до —7 … —8°. Січневі ізотерми проходять в суб-меридіальному напрямку. Середні тем­ператури найтеплішого місяця — липня коливаються від +17 до +19°. Від цих середніх багаторічних показників в окремі роки можуть бути значні відхи­лення. Найнижчі температури на Поліс­сі бувають в січні або лютому і дорів­нюють —32 …—39°, а найвищі в липні — серпні і досягають +33 … +39°. Трива­лість періоду з середньодобовими тем­пературами вище 0° — 240 … 260 днів. Вегетаційний період триває від другої декади квітня до третьої декади жовт­ня. Середні дати весняних приморозків на ґрунті 5 … 15 травня, а найпізніше вони бувають у першій половині червня. Осінні приморозки починаються в кінці вересня — на початку жовтня. Середня тривалість безморозного періоду коли­вається від 160 днів на сході до 180 днів на заході.
Погодні умови значною мірою визна­чаються циркуляцією атмосфери. Най­більше значення для Полісся мають ат­лантичні повітряні маси; крім того, сю­ди надходить арктичне повітря. Невелику роль відіграє повітря тропічного походження. Взимку на Поліссі відбу­вається головним чином перенесення атлантичних повітряних мас, яке супро­воджується потеплінням і відлигами. Влітку спостерігається перетворення атлантичного повітря в континенталь­не. Надходження атлантичного повітря часто супроводжується циклонічною діяльністю. Арктичне повітря спричи­няє взимку значне похолодання, а на­весні зумовлює пізні заморозки.
Полісся є найбільш зволоженим ат­мосферними опадами серед рівнинних територій України. В середньому за рік тут випадає 600 … 700 мм (або 6000 … 7000 т води на 1 га). В окремі роки бу­вають значні відхилення від середньої кількості опадів (коли місцями випада­ло близько 1000 мм або лише 300 мм). Більшість опадів припадає на теплий період року (квітень — жовтень). Мак­симальна кількість — у червні і липні, коли бувають рясні дощі, а в окремі дні зливи. Найчастіше на Поліссі ідуть невеликі дощі. Майже половина днів року буває з опадами, які йдуть іноді по кілька днів підряд з невеликими пе­рервами.
Сталий сніговий покрив найчастіше встановлюється у другій декаді грудня і тримається 90 … 100 днів. Висота сні­гового покриву змінюється від 13 … 15 см на заході до 30… 35 см на сході. Се­редня глибина промерзання ґрунту до­рівнює 40 … 50 см, що залежить не тіль­ки від температури і товщини снігово­го покриву, а й від характеру ґрунту. Так, болота, особливо неосушені, про­мерзають значно менше (до 15 … 20 см), а деякі зовсім не промерзають.
Відносна вологість найбільша на Поліссі взимку і восени, коли вона о 13 годині досягає 80… 85%- Найнижча відносна вологість спостерігається у травні (48 … 54%)- Днів з відносною во­логістю менше 30% (посушливі дні) в середньому за рік буває 13… 20, з них більшість припадає на травень.
Зволоженість території визначається не тільки кількістю опадів, значною мірою вона залежить від величини ви­паровування. На Поліссі природне ви­паровування з поверхні грунту та рос­лин становить на заході близько 450 мм, а на сході — 400 мм. Кількість опадів перевищує природне випаровування, і тому Полісся має позитивний баланс вологи. Коефіцієнт зволоження зміню­ється від 1,9 на сході до 2,6 і більше на заході. Проте тут не виключена мо­жливість періодичних ґрунтових посух, зумовлених властивостями піщаних грунтів, які погано затримують вологу і не нагромаджують її. Тому меліора­тивні роботи на Поліссі спрямовані не на осушення, а на зарегулювання сто­ку, що дає можливість раціонально ви­користовувати воду. Проведення таких робіт не тільки не зменшує, а навіть збільшує випаровування в травні — червні і позитивно позначається на вну­трішньому вологообміні самого Полісся і прилеглих південно-східних областей.
На Поліссі панують вітри західних напрямків. Середньомісячні швидкості пітру дорівнюють 3 … 5 м/с. Іноді бува­ють вітри великої сили, які руйнують споруди, ламають дерева, піднімають воду з озер.
Кожна пора року характеризується своїми позитивними й негативними погодними і агрокліматичними умовами. Перехід від однієї пори року до другої, як правило, відбувається поступово.
Весна на Поліссі затяжна, нестійка, з частою зміною холодної і теплої пого­ди. В березні ще холодно, часто добові температури бувають від’ємні, а в окре­мі роки температура знижується до -20° … -25°. Початком весни вважають дату стійкого переходу середньодобової температури через 0°, що буває в кінці другої або на початку третьої декади березня. В квітні і травні при швидко­му підвищенні температури іноді бува­ють значні зниження її, що негативно позначається на сільськогосподарських культурах. Через значну лісистість сніг на Поліссі тане повільно. Вода довго стоїть у зниженнях, наповнює річки, що заливають заплави долин. У північ­них районах в кінці березня значні площі покриті водою. Середня трива­лість сніготанення 15 … 20 днів. З пере­ходом в кінці квітня до сталих серед­ньодобових температур понад +10° по­в’язаний інтенсивний ріст більшості рослин, а також середні строки сівби теплолюбних сільськогосподарських культур.
Літо на Поліссі тепле, але не жарке, дощове. Характерним явищем є грози, які в цю пору бувають тут 5 … 7 раз на місяць і іноді супроводжуються градом.
Перехід від літа до осені поступовий з частим поверненням теплої погоди. Перша половина осені суха і тепла. По­хмура дощова погода настає в кінці жовтня. В листопаді починає випадати сніг.
Зима м’яка, хмарна, з частими відли­гами. Під час відлиг тане сніг, іноді повністю. Але через деякий час сніго­вий покрив встановлюється знову. В ок­ремі зими це може повторюватися кіль­ка разів. Внаслідок цього іноді на по­верхні грунтів утворюється льодова кірка.
В цілому кліматичні умови Полісся сприятливі для господарської діяльнос­ті людини, зокрема для сільського го­сподарства.
Кліматичні умови та рельєф зумов­люють значну обводненість Полісся. Тут густа річкова сітка, багато боліт, великі запаси підземних вод.
Середня густота річкової сітки дорів­нює 0,29 км/км2. Найбільша вона в басейні р. Горині (0,50 км/км2), а наймен­ша— в басейні р. Остра (0,16 км/км2). Середній модуль стоку дорівнює 3,5 л/с • км2 з відхиленням в окремих ра­йонах від 2,8 до 4,5 л/с • км2. Ізолінії модуля стоку мають в основному ши­ротний напрямок. Для водного режиму річок Полісся характерною є розтягнутість весняної повені, яка супроводжує­ться широкими розливами, а також літньо-осіння межень, що порушується лише невисокими дощовими повенями, і зимова межень. Весняні максимуми рівня спостерігаються в кінці берез­ня — на початку квітня, а літні міні­мальні рівні — в серпні, рідше в липні.
На Поліссі поширені озера долинно­го, карстового і льодовикового поход­ження. З великих долинних озер слід відмітити Тур (13,5 км2), Нобель (5,1 км2), Любяж (3,8 км2). Найбільші за площею озера мають карстове поход­ження і зосереджені на північному заході провінції: Світязь (27,5 км2), Пу-лемецьке (16,0 км2), Лука (7,0 км2). Є значна кількість дрібних озер і став­ків. Це важлива передумова для шир­шого розвитку ставкового рибного гос­подарства.
Полісся багате на підземні води. Кількість водоносних горизонтів, глиби­на залягання і режим їх перебувають у тісному зв’язку з геологічною будовою, рельєфом, кліматом. Кожна геострук-турна область характеризується певни­ми гідрогеологічними особливостями. Водоносні горизонти, приурочені до ан­тропогенових відкладів, широко вико­ристовуються. Глибина залягання цих вод залежно від рельєфу, потужності відкладів і наявЕїості водотривкого шару змінюється від 0,5 … 1,5 до 4 … 8 м. Де­біт переважної більшості шахтних ко­лодязів рідко перевищує 2,5 … З м3/год і тільки в долинах великих річок може досягати 15 … 20 м3/год. Підземні води антропогенових відкладів частково живлять річки та сприяють заболочен­ню земель.
Заболоченість Полісся зумовлена ха­рактером рельєфу, геологічною будовою, кліматичними умовами, гідрогеологічни­ми особливостями і гідрологічним ре­жимом. Найбільше поширення на По­ліссі мають низинні болота, які живля­ться річковими водами (переважно на­весні, коли річки розливаються). Найбільш заболоченим є Волинське Поліс­ся, яке займає Волинську область і частину Ровенської. За роки Радянської влади на Поліссі проведено значні робо­ти з освоєння боліт і заболочених зе­мель. Частину боліт оголошено заповід­ними.
Особливістю ґрунтового покриву По­лісся є велика строкатість, зумовлена рельєфом і характером ґрунтоутворюючих порід, глибиною залягання ґрунто­вих вод.
Грунти Полісся сформувалися пере­важно на безкарбонатних піщаних і супіщаних відкладах легкого механіч­ного складу, в умовах значного зволо­ження, під мішаними лісами з густим трав’янистим покривом. В таких умовах сформувалися дерново-підзолисті ґрунти різного механічного складу, ступеня оглеєності і підзолистості, а також бо­лотні ґрунти. На «лесових» островах зу­стрічаються сірі та темно-сірі лісові ґрунти.
Серед дерново-підзолистих грунтів найбільше поширення мають дерново-слабопідзолисті і дерново-середньопідзолисті. Дерново-слабопідзолисті ґрунти поширені головним чином на річкових терасах та на зандрових рівнинах. Тому ці ґрунти мають високу водопроник­ність і малу водозатримну здатність. Гумусу в них 1,0… 2,0%, а глибина гу­мусового горизонту становить 15… 20 см. Значні площі цих грунтів зайня­ті лісом, частина використовується для посівів маловибагливих до грунтів сіль­ськогосподарських культур. Дерново-середньопідзолисті ґрунти займають пере­важно вододільні простори, складені супіщаними водно-льодовиковими та льодовиковими відкладами. Ці ґрунти мають кращі водно-фізичні властивості і більш родючі, ніж слабопідзолисті. Не­гативною властивістю цих грунтів в підвищена кислотність. Іноді серед дерново-середньопідзолистих плямами зустрічаються сильнопідзолисті грун­ти.
Основними заходами підвищення ро­дючості дерново-підзолистих грунтів є: внесення органічних (гній, торфоком-пости) і мінеральних добрив, усунення кислотності вапнуванням, мергелюван-ням і лесуванням, широке застосування люпинізації піщаних та глинисто-піща­них грунтів, своєчасний і високоякісний обробіток з обов’язковим лущінням сте­рні.
На Поліссі розвинені також дерново-підзолисті глеюваті і глейові грунти. Оглеєння відбувається в умовах над­мірного підґрунтового зволоження. На­весні і восени на таких грунтах засто­юється вода і озимі посіви часто вимо­кають, а ранні ярі не можна вчасно посіяти. Ділянки з такими грунтами, зокрема на заплавах, широко використо­вуються під сіножаті. Щоб мати високі укоси сіна, їх необхідно поліпшувати, вносити калійні і фосфатні добрива, по­ліпшувати видовий склад лучних трав.
Значну роль у ґрунтовому покриві Полісся відіграють болотні грунти. Во­ни займають в основному сучасні і дав­ні річкові долини та улоговини. Великі масиви болотних грунтів зосереджені в північних районах Волинської і Ровен-ської областей, північно-західній части­ні Житомирської області та на Черні­гівщині. У природному стані болотні грунти мало придатні для використан­ня, але після проведення меліоративних робіт вони перетворюються в родючі землі, на яких вирощують високі і ста­лі врожаї.
Родючими ґрунтами Українського Полісся є дернові карбонатні, сірі лісо­ві та опідзолені чорноземи. Дернові кар­бонатні ґрунти поширені в південній і південно-західній частині Волинського Полісся на продуктах вивітрювання крейдових мергелів і крейди. Ці ґрунти мають від 3 … 6% до 8… 12% гумусу. Сірі лісові ґрунти найбільші площі за­ймають на Словечансько-Овруцькому кряжі, на півдні Житомирського Поліс­ся, на правобережжі Десни. Для підвищення їхньої родючості рекоменду­ється вносити органічні (гній, торфо-компости) і мінеральні (азотні, калійні, фосфатні) добрива, впроваджувати про­тиерозійні заходи.
Природну рослинність Полісся ста­новлять лісові, лучні і болотні види, яких налічується понад 1500. У лісово­му фонді Українського Полісся перева­жає сосна, яка займає 64% вкритої лісом площі. Поширені також береза — 11,7%, дуб — 10,7, вільха —7,6, оси­ка — 1,6, граб — 0,4% площі лісів. З ін­ших деревних порід трапляються ясен, липа, клен гостролистий, в’яз, берест, штучно насаджені модрина європейська, бархат амурський, горіх волоський і маньчжурський.
На більшій частині Полісся перева­жають сосново-дубові ліси (субори) з орляково-злаково-різнотравним та орляково-чорничним покривом. Займають вони родючі ґрунти піщаного та супі­щаного, зрідка суглинкового складу з близьким заляганням до поверхні мо­рени або крейдових відкладів. Для Жи­томирського Полісся характерні ліси, у підліску яких зустрічаються рододен­дрон жовтий, реліктова рослина дольодовикового віку. На більш родючих ґрунтах розвиваються сосново-дубово-грабові ліси (сугрудки), в трав’яно-ча­гарниковому покриві яких багато видів, властивих широколистим лісам: квасе­ниці звичайної, копитняка, зірочника шорстколистого та ін.
Дубово-грабові ліси (груди) ростуть на дерново-підзолистих суглинкових або сірих опідзолених ґрунтах, мають доб­ре розвинений підлісок. Найбільш по­ширені вони в південній частині Поліс­ся, на лесових островах Житомирського та Київського Полісся та на Лівобереж­ному Поліссі, де трапляються також дубово-липові ліси.
Вільшняки займають знижені вологі та сирі ділянки з дерново-підзолисто-глейовими ґрунтами. Найчастіше зуст­річаються чисті вільхові або березово-вільхові ліси, значно рідше — ялиново-вільхові, ясенево-вільхові, дубово-грабо-во-вільхові.
Луки займають на Поліссі значні площі і є важливими природними кор­мовими угіддями. Велике поширення мають так звані материкові луки, які мають вторинне походження і розвину­лися на місці вирубаних лісів. З них суходільні луки не займають великих площ, низькопродуктивні. Низинні лу­ки займають знижені добре зволожені ділянки. Тут основними угрупованнями € щучникові, молінієві, дрібноосокові з переважанням осок. Низинні луки ха­рактеризуються більшою врожайністю та дещо вищою кормовою цінністю.
Заплавні луки займають великі пло­щі в заплавах приток Дніпра та При­п’яті. В заплавах менших річок перева­жають болота. На цих луках перева­жають різнотравно-злакові, різнотрав-но-дрібноосоково-злакові та бобово-різнотравно-злакові угруповання.
Характерним елементом природи По­лісся є болота. Середня заболоченість Українського Полісся становить 8%, а заторфованість (тобто відношення тор­фових площ з глибиною торфу не мен­ше 0,5 м до площі всієї території) ко­ливається від 11 (Волинське Полісся) до 1, 2% (Житомирське Полісся). Най­більш заболоченим є межиріччя річок Льви і Ствиги на півночі Ровенської області.
Серед торфових боліт Українського Полісся переважають низинні, зустрі­чаються перехідні та частково верхові. Поширення верхових і перехідних бо­літ та наявність межирічних боліт різ­ного типу різко відрізняють Полісся від лісостепу.
Найбільш різноманітний і багатий рослинний покрив мають низинні боло­та, які перебувають в умовах доброго водно-мінерального живлення в запла­вах річок або на межиріччях. Тут пере­важають безлісі осокові, осоково-сфагнові та підсушені злаково-осокові угру­повання. Рідко трапляються лісові віль­хові, березові та чагарникові лозові бо­лота. Верхові болота розташовані зви­чайно серед пісків в улоговинах на ме­жиріччях або на піщаних терасах, зрід­ка в притерасних частинах долинних боліт, в умовах поганого мінерального живлення, в зв’язку з чим рослинний покрив їх дуже бідний та одноманітний. Для них характерний суцільний сфаг­новий покрив, низькорослі пригнічені соснові деревостани. З трав’янистих рослин та чагарників тут ростуть лише кілька видів — пухівка, багно, буяхи, кремена, журавлина, росичка, по дуже зволожених місцях — шейхцерія, очере­тянка.
Перехідні болота мають суцільний сфагновий покрив, на них переважають лісові сосново-березово-сфагнові угрупо­вання. Значно рідше трапляються без­лісі угруповання — осоково-сфагнові, пухівково-осоково-сфагнові, шейхцерієво-осоково-сфагнові, зрідка очеретяно-сфагнові.
На слабо закріплених пісках перева­жають злаково-різнотравні угрупован­ня. Рідше піски вкриті пригніченими, покривленими сосонками. Знижені ді­лянки бувають цілком укриті вересови­ми пустищами.
Різноманітний тваринний світ Поліс­ся. Типовими ссавцями є лось, козуля, бобри, видра, норка та завезена ондат­ра. Досить різноманітна орнітофауна: качки, кулики, мартини, крячки, дятли, берегові ластівки, голуби, рибалочки та ін. У водоймах зустрічається понад 30 видів риб, з них частина має промисло­ве значення: короп, лящ, карась, сом, щука, окунь. Характерними шкідника­ми польових культур є дротяники, льо­нова і конопляна блохи, люпиновий дов­гоносик, попелиця, колорадський жук.
На Поліссі проводяться значні робо­ти по збереженню фауни і акліматиза­ції тварин. Тут організовано Поліський державний заповідник, ряд заказників, заборонено полювання на ряд видів та ін.
Полісся є фізико-географічною про­вінцією зони мішаних лісів Східно-Європейської рівнини. Поліську провінцію можна поділити на три підпровінції, які відрізняються за природними умо­вами: північну (лівобережжя Прип’яті), південну (правобережжя Прип’яті і Дніпра) і східну (лівобережжя Дніп­ра). Українське Полісся охоплює біль­шу частину південної і частину східної підпровінцій.
За ландшафтними особливостями Українське Полісся поділяють на п’ять фізико-географічних областей: Волин­ське Полісся, Житомирське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Особливості ландшафтної структури кожної з областей впливають на харак­тер і спрямованість розвитку фізико-географічних процесів. В Поліссі розви­ваються заболочування, дефляція, мен­шою мірою — ерозія, засолення (облас­ті на лівобережжі Дніпра), карст (на Волинському і Новгород-Сіверському Поліссі).
Волинське Полісся знаходиться на заході Українського Полісся. До його складу входить більша частина Волин­ської та північно-західна частина Ро-венської областей.
Волинське Полісся характеризується багатьма фізико-географічними особли­востями, які відрізняють його як об­ласть. Насамперед вони зумовлені гео­логічною будовою, основну роль в якій відіграють крейдові відклади. На біль­шій частині території вони є основою для антропогенових відкладів, а в ряді місць і відслонюються. Тільки в північ­ній і північно-східній частині області крейдові відклади перекриваються па­леогеновими пісками і глинами. Своє­рідність антропогенових відкладів по­лягає в тому, що переважна більшість їх представлена пісками. Навіть льодо­викові відклади мають в основному пі­щаний склад. Місцями зустрічаються кінцево-моренні відклади, з яких скла­дені пасма. Великі площі займають алю­віальні і озерні, а також торфо-болотні відклади. На Волинському Поліссі від­сутні лесові «острови», які є у решті областей Українського Полісся.

Волинське Полісся. Костопільська денудаційна рівнина

Головними геоморфологічними особ­ливостями цієї області є значне поши­рення алювіальних рівнин, широкий розвиток горбисто-моренного рельєфу, наявність денудаційних форм рельєфу на крейдовій основі та розвиток карсту.
Клімат області відрізняється меншою континентальністю, тривалим безмороз­ним періодом і більшою кількістю опа­дів. Коефіцієнт зволоження на всій те­риторії області перевищує 2,4. Тут най­більша на Поліссі кількість опадів (550 … 650 мм), тривалість безморозно­го періоду (165 … 180 днів) і найменша кількість днів з сніговим покривом (65 … 75). На Волинському Поліссі найгустіша річкова сітка (0,4 км/км2). Рі­ки мають повільну течію, малі похили русел. Характерною рисою Волинсько­го Полісся є велика кількість озер (по­над 300) і серед них найбільші озера Українського Полісся: Світязь, Пулемецьке, Люцимір, Тур та ін.
Волинське Полісся є найбільш забо­лоченою областю Українського Поліс­ся. Болота і заболочені землі займають у середньому близько 10… 20%, а в північних районах до 40% території. Поряд з пануючими дерново-підзолис­тими ґрунтами на півдні області роз­винуті дерново-карбонатні ґрунти, які в інших областях. Полісся майже не зу­стрічаються. Характерною є мікрокомплексність ґрунтового покриву, з чим по­в’язана строкатість земельних угідь.
Волинське Полісся відрізняється і значною залісеністю. Ліси і чагарники займають 35… 40% території, в північ­них районах 50%, тоді як на південно­му заході вона зменшується до 5 …10%. Основні масиви займають соснові та сосново-дубові ліси, невеликі площі — грабово-соснові, грабово-дубові та дубові, березові і чорновільхові ліси. До 20% території зайнято луками (в пів­нічній частині області — 30 … 40%). Специфічні риси має і тваринний світ. Для Волинського Полісся характерними є деякі західно-європейські види (коми­шева ропуха, рудий шуліка, горихвістка-чорнушка).
Волинське Полісся відзначається різ­номанітністю ландшафтної структури. На півночі області великі площі займа­ють заплавні лучно-болотні ландшафти. Тут, на заплавах, переважають дерно­во-глейові та болотні ґрунти, вкриті лучною, болотною та чагарниковою рос­линністю. Під час весняної повені вони заливаються водою, яка довго не сходить і сприяє розвитку процесів за­болочування.
Другий ландшафтний рівень утворю­ють терасові піщані рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами під борами і су­борами. Серед болотних комплексів пе­реважають низинні болота, поширені у сучасних і давніх річкових долинах. Перехідні і верхові болота займають значно менші площі. Значними болота­ми є Велике Волинської області, Неньковицьке і Радно Ровенської області та ін. Глибина торфу найчастіше дорівнює 2 … 4 м, рідше досягає 5 … 7 м. Болотні масиви використовуються для видобування торфу, а також як сільськогоспо­дарські угіддя.
В центральній і південній частинах Волинського Полісся в ландшафтній структурі домінують денудаційні рівни­ни з переважанням дернових слабо- і середньопідзолистих грунтів під субо-ровими і сугрудковими лісами. Антро­погенний варіант цих ландшафтів пред­ставлений сільськогосподарськими угід­дями.
У середній частині Волинського По­лісся панують моренно-горбисті ланд­шафти з дерново-підзолистими, дерно­во-глейовими і лучними грунтами, які зайняті суборами, луками та сільсько­господарськими угіддями. Якісними є землі, де близько до поверхні залягають крейдові відклади, які підвищують ро­дючість грунтів. На окремих ділянках, де морена виходить на поверхню, поши­рені щебенюваті грунти з валунами граніту, кварциту, кременю, пісковику тощо. Ландшафти Волинського морен­ного пасма поширені у районі Любом-ля, Ковеля, Маневичів, Володимирця, Дубровиці.
На півдні Волинського Полісся серед зандрової і зандрово-моренної рівнин наявні хвилясто-горбисті межиріччя з дерновими карбонатними грунтами на крейдових породах. Це межиріччя Західний Буг — Турія, Турія — Стохід (у верхів’ї), Стир — Горинь — Случ. Більша частина межиріч має родючі землі, на яких іноді зустрічаються ду­бово-грабові ліси. У цих же районах розвивається карст.
Специфічні риси природних комп­лексів Волинського Полісся позначаю-ються на розподілі земельних угідь і характері використання їх, значною мірою визначають заходи щодо підви­щення продуктивності.
Житомирське Полісся розташоване в межах північно-західної частини Укра­їнського щита і тому характеризується більш високим гіпсометричним поло­женням, великою роллю кристалічних докембрійських порід у будові сучасно­го рельєфу, широким розвитком вузь­ких і досить глибоко врізаних річкових долин, наявністю лесових «островів» і значно меншою заболоченістю.

Житомирське Полісся. Володарськ-Волинська моренно-зандрова рівнина

Житомирське Полісся охоплює біль­ше половини Житомирської і північ­но-східну частину Ровенської області. В його геологічній будові головне міс­це займають докембрійські породи, пе­рекриті антропогеновими відкладами. На крайньому північному заході го­ловними є магматичні породи — рожеві, рожево-сірі і сірі сосницькі та клесівські граніти. На півночі і північному сході в широтному напрямку простя­гається масив осадочно-метаморфічних порід — овруцьких кварцитів та піско­виків і пірофілітових сланців. Цей масив значно піднятий, різко виділяє­ться в рельєфі і утворює своєрідний фізико-географічний район — Словечансько-Овруцький кряж. В районі Корця, Ємільчиного, Новоград-Волинського, Житомира і Коростишева поширені різ­номанітні граніти (житомирські, ново-град-волинські, коростишівські), мігма­тити та гнейси, які є найбільш давні­ми породами Українського щита. Район Коростеня, Турчинки, Володарськ-Волинського складений лабрадоритами, габроноритами і коростенськими гра­нітами. Докембрійські породи мають значний вплив на будову сучасної по­верхні Житомирського Полісся. На до­кембрійських породах островами заля­гають каоліни та осадочні відклади крейдового (піски з кременем) та па­леогенового й неогенового (пісковики, піски, глини) віку. Антропогенові від­клади дуже поширені, але мають не­значну потужність (здебільшого 4 … 8). За будовою антропогенових відкладів Житомирське Полісся поділяють на дві частини: східну, де велику роль віді­грають льодовикові відклади (морена), і західну, де морени нема. Межа між ними проходить по лінії Словечне — Нові Велідники — Лугини — Житомир. Ця відмінність у будові антропогенових відкладів позначається на рельєфі, ґрунтових водах, грунтах і рослинності цих двох частин області. З кристаліч­ними породами пов’язано багатство Житомирського Полісся мінеральними ресурсами — будівельним і декоратив­ним камінням, сировиною для фарфо-ро-фаянсової промисловості та ін.
Річкові долини глибоко врізані в до­кембрійські породи і на окремих ділян­ках мають характер долин прориву. Так, р. Тетерів біля Денишів, Житомира і Коростишева має вузьку долину із стрімкими скелястими схилами висотою до 25 … 30 м. Подібні ділянки долини має Уж в Коростені, Случ біля Ново-град-Волинського, Уборть в Олевську, Ірша у Володарськ-Волинському, Ка­м’янка біля Житомира та ін. На лесових «островах» у районі Словечансько-Овруцького кряжа, поблизу Новоград-Волинського, Городниці, Коростишева розвинуті ерозійні форми рельєфу. На Словечансько-Овруцькому кряжі яри мають глибину 20 … 30 м, а довжину до 3500 м.
Клімат Житомирського Полісся за своїми особливостями займає проміжне положення між більш вологим і теплим кліматом Волинського Полісся і більш континентальним кліматом східних об­ластей.
Річки Житомирського Полісся відрі­зняються від інших поліських річок швидкою течією, а на окремих ділян­ках перекатами і порогами, вищим під­йомом води під час повені.
Рослинний покрив тут зберігся мен­ше, розораність території змінюється від 15 … 30% У північно-західній части­ні до 50 …70% У східній і централь­ній.
З усіх поліських областей Житомир­ське Полісся найменш заболочене. За­гальна площа торфових боліт становить лише 2,9% території. Великі болотні масиви поширені лише на північному заході і півночі області.
В ландшафтній структурі Житомир­ського Полісся значні площі займають зандрові рівнини на кристалічній осно­ві з переважанням дерново-слабопідзо­листих грунтів і лісів борового та суборового типу. В північно-західних райо­нах переважають зандрові заболочені низовини з переважанням дерново-слабо-підзолистих і болотних грунтів.
У східній частині Житомирського Полісся значне поширення мають моренно-зандрові рівнини з дерново-середньопідзолистими грунтами і залиш­ками суборів і сугрудків. Природні умо­ви для сільського господарства тут сприятливіші, ніж на північному захо­ді, і тому значні площі використову­ються для землеробства.
На Житомирському Поліссі є своє­рідні денудаційні горбисті рівнини на кристалічних породах з дерново-слабо-підзолистими щебенюватими ґрунтами. Ці ґрунти зустрічаються майже по всій області, особливо в її західній частині, де кристалічні породи виходять на денну поверхню, утворюючи горби, пас­ма, кам’яні поля.
Для лесових «островів» характерна еродованість обезлісених територій з сірими опідзоленими ґрунтами. Най­більш яскраво це проявляється на лесах Словечансько-Овруцького кряжа. Але більша частина його не має лесового вкриття і являє собою денудацій­но-горбисту поверхню, зайняту сосно­вими і сосново-дубовими лісами.
Природні умови Житомирського По­лісся сприятливі для розвитку народно­го господарства.
Київське Полісся лежить на північ­но-східному схилі щита, кристалічні по­роди якого поступово занурюються в східному напрямку під осадочну тов­щу Дніпровсько-Донецької западини. Західну межу Київського Полісся про­водять по лінії виходів кристалічних порід на денну поверхню поблизу Народичів, Радомишля, Ходоркова. Східна межа області проходить по долині Дніпра.
Київське Полісся за своєю геологіч­ною будовою істотно відрізняється від Чернігівського, яке розташоване на північному заході Дніпровсько-Донецької западини. Кристалічний фунда­мент у межах Київського Полісся зна­ходиться на порівняно незначній гли­бині, і мезозойські та кайнозойські відклади мають значно меншу потуж­ність, ніж на Чернігівському Поліссі. З корінних порід найбільш поширені палеогенові відклади. Потужність їх зростає від 25 м на заході до 100 м і більше на сході. В окремих місцях, пе­реважно по долинах річок, палеогенові піски і глини відслонюються. В цілому роль корінних порід в будові поверх­ні, ґрунтоутворенні, формуванні ґрун­тових вод Київського Полісся менша, ніж в інших областях Українського Полісся.

Дніпровсько-Деснянське межиріччя

І, навпаки, велике значення мають антропогенові відклади, потужність яких досягає в середньому 20… 25 м.
Київське Полісся, порівняно з Жито­мирським, займає нижчий гіпсометрич­ний рівень. Абсолютні висоти дорівню­ють 100 … 180 м. Глибина розчленуван­ня тут значно менша і становить 25 … 50 м. Велику роль у рельєфі відігра­ють річкові долини, які мають тераси і досягають значної ширини. Через Київське Полісся проходять долини Дніпра, Прип’яті, Ужа, Тетерева, Здвижу, Ірпеня та ін. В районі Чорнобиля, Корогода і Чистогалівки зустрічають­ся моренно-горбисті місцевості. Значне поширення в області мають еолові фор­ми рельєфу, представлені дюнами, пі­щаними пасмами і кучугурами. В ра­йоні Вишгорода, Бородянки, Димера і Чорнобиля зустрічаються невеликі лесові «острови».
В ґрунтовому покриві Київського Полісся переважають дернові слабо- і середньопідзолисті грунти; крім того, тут є дернові і лучні, болотні та світ­ло-сірі ґрунти.
Залісеність області змінюється від 20 до 45%. Найкраще ліси збереглися в басейні р. Тетерева, пониззях Здвижу, Ірпеня, навколо Києва. Тут па­нують субори, бори і сугрудки. Луки розвинені в заплавах Тетерева і Ужа.
Серед невеликих (до 100 га) боліт найбільш поширені низинні (евтрофні) болота. Невеликими ділянками зу­стрічаються перехідні болота; верхових боліт майже нема. Заплави Ірпеня, Здвижу після осушення використову­ють для вирощування городніх куль­тур.
Агрокліматичні умови Київського Полісся сприятливі для розвитку сіль­ського господарства. Безморозний пе­ріод тут триває від 160 до 180 днів. Сума температур повітря понад 10° становить 2510 … 2660°. Кількість опадів дорівнює 500 … 620 мм за рік. Сні­говий покрив лежить в середньому 95 днів.
Домінуючими є ландшафти зандрових і алювіально-зандрових рівнин з дерново-слабопідзолистими ґрунтами, боровими і суборовими лісами, болот­ними комплексами. На правобережжі Прип’яті виділяється моренно-горбиста рівнина з дерново-середньопідзолистими супіщаними ґрунтами. Невеликі лесові останці порізані ярами та вкриті світло-сірими ґрунтами. На межиріччі Тетерева та Ужа моренно-зандрова рів­нина з переважанням дерново-середньо-підзолистих грунтів використовується під сільськогосподарські угіддя. Пра­вобережжя р. Тетерева від Іванкова і майже до Бородянки й Димера являє собою алювіальну, піщану низовину з поширенням еолових форм рельєфу. Дерново-слабопідзолисті ґрунти її зай­няті лісами борового і суборового ти­пу. На півдні Київського Полісся переважає моренно-зандрова рівнина з дерново-середньопідзолистими, а міс­цями дерново-слабопідзолистими ґрунтами. Площі з такими ґрунтами зайня­ті невеликими лісами типу суборів і борів.
Найбільш родючими ґрунтами області є сірі опідзолені ґрунти, які зустріча­ються на лесах.
На Дніпрі біля Вишгорода збудова­но Київську ГЕС, а поблизу Чорноби­ля — атомну електростанцію. Створення Київського водосховища внесло істотні зміни у розвиток природних комплексів прибережної смуги.
Виділення Чернігівського Полісся в окрему фізико-географічну область на­самперед зумовлено його положенням у межах Дніпровсько-Донецької запа­дини. Найдавнішими відкладами, які залягають вище місцевих базисів еро­зії, є верхиьопалсогенові і неогенові. Цим Чернігівське Полісся відрізняєть­ся від Новгород-Сіверського, бо велику роль у формуванні ландшафтів останнього відіграють крейдові відклади. На Чернігівському Поліссі такі від­клади залягають глибше і перекриті палеогеновими глинясто-піщаними. На сучасні ландшафти безпосередній вплив мають піски та рябі глини. Серед ант­ропогенових відкладів, які характери­зуються відносно потужною товщею, найбільш поширені льодовикі (море­на), водно-льодовикові та алювіальні. На території області морена в бага­тьох місцях розмита.
Однією із характерних рис Чернігів­ського Полісся є наявність досить ве­ликих лесових «островів» на вододілах і терасах. Значну роль у будові поверх­ні відіграють сучасні та давні (залиш­кові) річкові і водно-льдовикові доли­ни. Великі площі займають тераси Дніпра, Десни, Снову, Сейму та давні прохідні долини — Замглай, Паристе, Вільшана та ін. Міжрічкові простори являють собою моренно-зандрові та зандрові обезлісені рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами, тут також по­ширені моренно-горбисті обезлісені місцевості з дерново-середньопідзолистими ґрунтами. На зандрових і алю­віальних рівнинах поширені дюни, пасма, вали, розвіювані піски.

Чернігівське Полісся. Городянська моренно-зандрова рівнина

На лесових «островах» з відносно невеликою товщею порід розвивається яружна ерозія. Найбільшими за пло­щею еродованими місцевостями є Михайло-Коцюбинський, Ріпкинський, Седнівсько-Тупичівський та Менський лесові «острови».
Клімат Чернігівського Полісся мож­на охарактеризувати як помірно кон­тинентальний, із значним зволоженням протягом року, великою відносною во­логістю і слабкими вітрами. Порівня­но з західними областями Чернігівське Полісся відрізняється більшою амп­літудою річних температур, нижчими зимовими температурами, більшою три­валістю періоду з сніговим покривом. Середня річна сума опадів 500 … 610 мм.
Річкова сітка областей густа. Річки відзначаються незначним падінням, спокійною течією і меандруванням.
У долинах Дніпра, Десни, Снову, Сей­му багато заплавних озер. Заболочені­сть Чернігівського Полісся досить вели­ка. Площа торфових боліт становить по­над 4,5% всієї території. Майже всі болота належать до низинного типу. Перехідні і верхові болота зустрічаю­ться дуже рідко. Найбільшими боло­тами є Замглай (8334 га), Остерське (10558 га), Сновське (9400 га), Смо­лянка (4288 га), Доч-Гали (3600 га), Видра (2458 га), Паристе (2340 га).
Більшість боліт меліоровано і пере­творено в сільськогосподарські угіддя.
У ґрунтовому покриві переважають дерново-підзолисті ґрунти, значні пло­щі зайняті болотними та сірими лісо­вими ґрунтами; останні найбільш ро­дючі. Особливістю природних умов Чернігівського Полісся є поширені міс­цями засолені ґрунти (лучні содові со­лончаки і солонці). Ці ґрунти приуро­чені до лесових «островів» на терасах з близьким до поверхні рівнем ґрун­тових вод. В долинах Десни і Остра розвинулись лучні солонцюваті і осо­лоділі ґрунти.
Лісистість Чернігівського Полісся найменша порівняно з іншими полі­ськими областями і становить 15 … 18%. Основні площі зайняті сосновими та дубово-сосновими лісами. Менш поширені липа, клен, в’яз. В області прохо­дить східна межа суцільного поширен­ня граба. Найбільші лісові масиви збе­реглися на межиріччі Дніпра — Десни, на лівобережній терасі Замглаю, на межиріччі Снову — Десни. Значні пло­щі займають заплавні і суходільні лу­ки, які G хорошою кормовою базою. Болотні масиви вкриті такими вологолюбами, як різні осоки, очерет, рогіз, ситник та ін.
Ландшафтну структуру території Чернігівського Полісся визначають моренно-зандрові і зандрові місцевості з дерново-підзолистими ґрунтами, терасо­ві місцевості з дерново-слабопідзолис­тими ґрунтами і боровими лісами. За­плавні лучно-болотні місцевості харак­терні для долин Дніпра, Десни, Снову та їхніх приток. Типові для області лесові «острови», які мають ознаки північно-лісостепових ландшафтів. Чер­нігівське Полісся має сприятливі умо­ви для розвитку сільського господар­ства, рекреації та ін.
Новгород-Сіверське Полісся розташо­ване на крайньому сході Українсько­го Полісся і є перехідною областю від Полісся до лісостепових областей Середньоросійської височини. В його ме­жах знаходяться північно-східна час­тина Чернігівської та північно-західна частина Сумської областей. За природ­ними умовами Новгород-Сіверське По­лісся значно відрізняється від Черні­гівського своєрідним геоструктурним положенням, має іншу геологічну бу­дову, яка позначається на рельєфі, гідрогеологічних умовах, процесах грунтотворення.
Новгород-Сіверське Полісся розташо­ване на південно-західному схилі Во­ронезького кристалічного масиву. Гли­бина фундаменту коливається від 100 (басейн р. Знобівки) до 400… 600 м (Новгород-Сіверський — 384 м, Глу-хів — 512 м). Фундамент перекритий малопотужними осадочними відклада­ми верхнього палеозою і мезокайнозою, що залягають моноклінально. Особли­во характерними для області є породи крейдового віку, представлені мергелем і крейдою. Вони високо підняті над місцевим базисом ерозії, часто відслонюються по річкових долинах і в бага­тьох місцях на вододілах залягають близько від поверхні. В окремих міс­цях на крейді збереглися островами палеогенові відклади, які мають незначну потужність. Найчастіше крейдові від­клади перекриваються невеликою тов­щею антропогенових, які представлені мореною, водно-льодовиковими, алюві­альними, елювіальними відкладами та лесовидними суглинками.
Частина Новгород-Сіверського Поліс­ся за характером рельєфу — еродована височина. Річкові долини тут глибоко врізуються в корінні породи. На схи­лах долин розвинуті яри і балки. На крейдових відкладах утворились кар­стові форми рельєфу — лійки і провал­ля. Як і в інших фізико-географічних областях, процеси глибинної водної ерозії розвиваються на лесових «ос­тровах» і частково на прирічкових міс­цевостях моренно-зандрових рівнин. Особливо активно ерозійна діяльність проявляється на Придеснянській ви­сочині. Розвиткові ерозійних процесів тут сприяють низький рівень міс­цевого базису ерозії, наявність лесових порід і значна кількість опадів, від­сутність лісової рослинності, розорю­вання.

Новгород-Сіверське Полісся. Придеснянська еродована лесова височина

Водна ерозія в лівобережних облас­тях Полісся розвивається вздовж долин рік на давно освоєних територіях. Більш інтенсивна вона в Новгород-Сіверському Поліссі у зв’язку з великою загальною розчленованістю рельєфу західних знижених відрогів Середньоросійської височини, що заходять сюди. Еродовані лесові рівнини із змитими ґрунтами і розвитком яружно-балкових систем поширені вздовж Десни, Снову. Убеді, Білоусу. Якщо рівень місцевого базису ерозії в Чернігівському Поліссі становить 45 … 55 м, то на Придеснянській височині він коливається від 50 … 70 м до 80 … 85 м. Тут густота яружно-балкової сітки більша, ніж в інших областях лівобережного Поліс­ся — 1,0… 1,2 км/км2. За даними спо­стережень Придеснянської станції по боротьбі з ерозією грунтів, змив зі схи­лів щорічно становить 22 м3/га, іноді 34 … 36 м3/га. Найбільшої інтенсивнос­ті ерозійні процеси досягають у період сніготанення і злив. Інтенсивне змиван­ня збіднює ґрунти на гумус і рухливі поживні речовини, зменшує водотривкість структури і зв’язність.
Еродовані місцевості в межах лесових «островів» при їхньому освоєнні потребують застосування спеціальних протиерозійних інженерно-технічних і фітомеліоративних заходів боротьби з глибинною ерозією, змивання грунтів спеціальної агротехніки і організації території (сівозміни, розміщення лісо­смуг, співвідношення угідь).
У межах моренно-зандрових рівнин ерозія проявляється значно менше. На розораних схилах тут спостерігаються площинне змивання (іноді зустрічаю­ться дерново-підзолисті ґрунти, в яких змито не тільки гумусовий горизонт (15… 25 см), а й весь ґрунтовий про­філь) Це потрібно враховувати під час вжиття протиерозійних заходів.
Клімат Новгород-Сіверського Полісся відрізняється від інших поліських об­ластей найбільшою контйнентальністю. Середня температура січня знижується до —7 …—8°, період з сталим сніговим покривом тут найдовший. Внаслідок виходів тріщинних вод з крейдових го­ризонтів модулі стоку тут зростають до 4,0 … 4,5 л/с км2.
В ландшафтній структурі області до­мінують моренно-зандрові рівнини з дерново-середньопідзолистими грунтами. Алювіально-зандрові місцевості на крейдовій основі із значною залісеністю характерні для північно-східних райо­нів. Типовою рисою тут є поширення «островів» з північно-лісостеповими ландшафтами; місцями спостерігається значна ерозія. Новгород-Сіверське По­лісся — найменш заболочена поліська область.
Найістотнішими негативними явища­ми природи Полісся зонального харак­теру є заболоченість, недостатня при­родна родючість грунтів, інтенсивний розвиток процесів інфільтрації, розві­ювання незакріплених рослинністю пі­щаних грунтів, локальні процеси вод­ної та вітрової ерозії.
З метою поліпшення природокорис­тування на Поліссі розроблено ком­плексну систему гідротехнічних, агро­технічних і лісомеліоративних заходів. Вона включає регулювання стоку рі­чок шляхом будівництва на притоках Прип’яті систем водосховищ і ставків з метою регулювання повеней, нагро­мадження запасів води для обводнен­ня земель, енергетичного і транспорт­ного використання річок; створення водоприймачів, які забезпечують на­громадження і відведення води; поліп­шення умов судноплавства; створення відносно густої і глибокої мережі ка­налів; створення відкритої і закритої регулюючої мережі, яка забезпечить необхідний рівень підґрунтових вод, прискорить поверхневий стік і дасть змогу ширше впроваджувати механізацію сільськогосподарського виробництва на осушених територіях; обводнення території та агромеліоративні заходи; залісення рухомих пісків та лісонаса­дження по берегах водойм, ставків, каналів; сільськогосподарське освоєння осушених земель для розширення по­сівних площ і створення високоякісних лук і пасовищ; організацію рибних гос­подарств на водоймах і ставках.
В розвитку народного господарства на Поліссі важливе значення належить Чорнобильській та Ровенській атомним електростанціям.
Полісся стає важливим рекреаційним і природоохоронним регіоном України.

• ← Обоснование схемы физико-географического районирования Украины[
• Восточно-Европейская равнина в пределах Украины. Лесостепная зона →