Восточно-Европейская равнина в пределах Украины. Зона мешаных лесов
Украинский
На жаль, цей запис доступний тільки на
Украинский.
К сожалению, эта запись доступна только на
Украинский.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Зона мішаних лісів у межах УРСР представлена Поліською провінцією, яка охоплює північну частину України. Полісся іноді помилково називають «зоною», хоч воно не має рис природної зони, а являє собою фізико-географічну провінцію. Межа його з лісостепом більш-менш чітко проявляється в рельєфі, будові антропогенових відкладів, характері грунтів і рослинності. На значному протязі, особливо в західних районах, ця межа має вигляд пологого уступу висотою кілька метрів. По давніх і сучасних річкових долинах поліські ландшафти проникають на південь, в лісостеп. Найбільшим відгалуженням від основної частини Полісся є так зване Мале Полісся, яке простягається від Рави-Руської до Шепетівки і з півночі і півдня обмежене лісостеповими ландшафтами. Найменш помітна межа Полісся в придніпровських районах, зокрема на лівобережжі Дніпра, де поліські ландшафти по широких терасах поступово переходять у лісостепові ландшафти Придніпровської низовини. Межа Полісся і лісостепу проходить біля таких населених пунктів: Володи-мир-Волинський — Луцьк — Ровно — Корець — Берездів — Шепетівка — По-лонне — Чуднів — Троянів — Житомир — Корнин — Київ — Ніжин — Ко-марівка — Батурин — Кролевець — північніше Глухова.
У межах Полісся розташовані більшість районів Волинської, Ровенської, Житомирської і Чернігівської, частина районів Львівської, Хмельницької, Київської і Сумської адміністративних областей. З заходу на схід Українське Полісся простягається більш як на 750 км, а з півночі на південь на 150 … 180 км. Площа цієї частини зони мішаних лісів становить близько 113 500 км2, що становить 19% території республіки.
Полісся характеризується низовинним рельєфом, широкими заболоченими річковими долинами, позитивним балансом вологи, пануванням дерново-підзолистих і болотних грунтів, які сформувалися переважно на піщаному субстраті, високим рівнем ґрунтових вод, значним поширенням соснових лісів з домішкою широколистих порід. На Поліссі спостерігається велика мозаїчність природних територіальних комплексів, що ускладнює сільськогосподарське використання території. Головною причиною своєрідності і мозаїчності природи Полісся є його походження і розвиток в антропогеновому періоді.
Дуже неоднорідна геологічна основа Полісся. Воно розташоване в межах різних геоструктурних областей Східно-Європейської платформи. На заході Українське Полісся займає частину Га-лицько-Волинської западини, в середній частині воно лежить у межах Українського щита і його схилів, а на сході — в межах Дніпровсько-Донецької западини та на схилі Воронезького кристалічного масиву. Таке геоструктурне положення позначається на сучасних природних умовах, тому в межах названих геоструктур поліські ландшафти мають видові відмінності.
Виникнення Поліської низовини і її ландшафтів пов’язано з палеогеографічними умовами антропогену. Неодноразова зміна кліматичних умов, діяльність льодовика і його вод, значна обводненість територій сприяли формуванню піщаного субстрату, на якому розвинулись підзолисті і болотні ґрунти під сосновими і дубово-сосновими лісами.
В рельєфі Поліської низовини головну роль відіграють річкові долини, зандрові, моренно-зандрові і моренні рівнини, частково моренно-горбистий рельєф і денудаційні форми на корінних (докембрійських і крейдових) відкладах. Поліська низовина з півночі і півдня обмежена височинами, з яких до Прип’яті стікається значна кількість приток. Такий характер рельєфу разом з гідрогеологічними і гідрологічними особливостями та кліматичними умовами сприяє значному заболоченню і зволоженню Полісся.
Клімат Полісся помірно континентальний з теплим і вологим літом та м’якою хмарною зимою. Сумарна сонячна радіація досягає 98 … 102 ккал/см2; річний радіаційний баланс — 40 … 45 ккал/см2, що значною мірою визначає температурний режим Полісся. Число годин сонячного сяяння становить на Поліссі 1500… 1800 і зростав з заходу на схід. Середні температури найбільш холодного місяця — січня змінюються з заходу на схід від —4,5 … —5° до —7 … —8°. Січневі ізотерми проходять в суб-меридіальному напрямку. Середні температури найтеплішого місяця — липня коливаються від +17 до +19°. Від цих середніх багаторічних показників в окремі роки можуть бути значні відхилення. Найнижчі температури на Поліссі бувають в січні або лютому і дорівнюють —32 …—39°, а найвищі в липні — серпні і досягають +33 … +39°. Тривалість періоду з середньодобовими температурами вище 0° — 240 … 260 днів. Вегетаційний період триває від другої декади квітня до третьої декади жовтня. Середні дати весняних приморозків на ґрунті 5 … 15 травня, а найпізніше вони бувають у першій половині червня. Осінні приморозки починаються в кінці вересня — на початку жовтня. Середня тривалість безморозного періоду коливається від 160 днів на сході до 180 днів на заході.
Погодні умови значною мірою визначаються циркуляцією атмосфери. Найбільше значення для Полісся мають атлантичні повітряні маси; крім того, сюди надходить арктичне повітря. Невелику роль відіграє повітря тропічного походження. Взимку на Поліссі відбувається головним чином перенесення атлантичних повітряних мас, яке супроводжується потеплінням і відлигами. Влітку спостерігається перетворення атлантичного повітря в континентальне. Надходження атлантичного повітря часто супроводжується циклонічною діяльністю. Арктичне повітря спричиняє взимку значне похолодання, а навесні зумовлює пізні заморозки.
Полісся є найбільш зволоженим атмосферними опадами серед рівнинних територій України. В середньому за рік тут випадає 600 … 700 мм (або 6000 … 7000 т води на 1 га). В окремі роки бувають значні відхилення від середньої кількості опадів (коли місцями випадало близько 1000 мм або лише 300 мм). Більшість опадів припадає на теплий період року (квітень — жовтень). Максимальна кількість — у червні і липні, коли бувають рясні дощі, а в окремі дні зливи. Найчастіше на Поліссі ідуть невеликі дощі. Майже половина днів року буває з опадами, які йдуть іноді по кілька днів підряд з невеликими перервами.
Сталий сніговий покрив найчастіше встановлюється у другій декаді грудня і тримається 90 … 100 днів. Висота снігового покриву змінюється від 13 … 15 см на заході до 30… 35 см на сході. Середня глибина промерзання ґрунту дорівнює 40 … 50 см, що залежить не тільки від температури і товщини снігового покриву, а й від характеру ґрунту. Так, болота, особливо неосушені, промерзають значно менше (до 15 … 20 см), а деякі зовсім не промерзають.
Відносна вологість найбільша на Поліссі взимку і восени, коли вона о 13 годині досягає 80… 85%- Найнижча відносна вологість спостерігається у травні (48 … 54%)- Днів з відносною вологістю менше 30% (посушливі дні) в середньому за рік буває 13… 20, з них більшість припадає на травень.
Зволоженість території визначається не тільки кількістю опадів, значною мірою вона залежить від величини випаровування. На Поліссі природне випаровування з поверхні грунту та рослин становить на заході близько 450 мм, а на сході — 400 мм. Кількість опадів перевищує природне випаровування, і тому Полісся має позитивний баланс вологи. Коефіцієнт зволоження змінюється від 1,9 на сході до 2,6 і більше на заході. Проте тут не виключена можливість періодичних ґрунтових посух, зумовлених властивостями піщаних грунтів, які погано затримують вологу і не нагромаджують її. Тому меліоративні роботи на Поліссі спрямовані не на осушення, а на зарегулювання стоку, що дає можливість раціонально використовувати воду. Проведення таких робіт не тільки не зменшує, а навіть збільшує випаровування в травні — червні і позитивно позначається на внутрішньому вологообміні самого Полісся і прилеглих південно-східних областей.
На Поліссі панують вітри західних напрямків. Середньомісячні швидкості пітру дорівнюють 3 … 5 м/с. Іноді бувають вітри великої сили, які руйнують споруди, ламають дерева, піднімають воду з озер.
Кожна пора року характеризується своїми позитивними й негативними погодними і агрокліматичними умовами. Перехід від однієї пори року до другої, як правило, відбувається поступово.
Весна на Поліссі затяжна, нестійка, з частою зміною холодної і теплої погоди. В березні ще холодно, часто добові температури бувають від’ємні, а в окремі роки температура знижується до -20° … -25°. Початком весни вважають дату стійкого переходу середньодобової температури через 0°, що буває в кінці другої або на початку третьої декади березня. В квітні і травні при швидкому підвищенні температури іноді бувають значні зниження її, що негативно позначається на сільськогосподарських культурах. Через значну лісистість сніг на Поліссі тане повільно. Вода довго стоїть у зниженнях, наповнює річки, що заливають заплави долин. У північних районах в кінці березня значні площі покриті водою. Середня тривалість сніготанення 15 … 20 днів. З переходом в кінці квітня до сталих середньодобових температур понад +10° пов’язаний інтенсивний ріст більшості рослин, а також середні строки сівби теплолюбних сільськогосподарських культур.
Літо на Поліссі тепле, але не жарке, дощове. Характерним явищем є грози, які в цю пору бувають тут 5 … 7 раз на місяць і іноді супроводжуються градом.
Перехід від літа до осені поступовий з частим поверненням теплої погоди. Перша половина осені суха і тепла. Похмура дощова погода настає в кінці жовтня. В листопаді починає випадати сніг.
Зима м’яка, хмарна, з частими відлигами. Під час відлиг тане сніг, іноді повністю. Але через деякий час сніговий покрив встановлюється знову. В окремі зими це може повторюватися кілька разів. Внаслідок цього іноді на поверхні грунтів утворюється льодова кірка.
В цілому кліматичні умови Полісся сприятливі для господарської діяльності людини, зокрема для сільського господарства.
Кліматичні умови та рельєф зумовлюють значну обводненість Полісся. Тут густа річкова сітка, багато боліт, великі запаси підземних вод.
Середня густота річкової сітки дорівнює 0,29 км/км2. Найбільша вона в басейні р. Горині (0,50 км/км2), а найменша— в басейні р. Остра (0,16 км/км2). Середній модуль стоку дорівнює 3,5 л/с • км2 з відхиленням в окремих районах від 2,8 до 4,5 л/с • км2. Ізолінії модуля стоку мають в основному широтний напрямок. Для водного режиму річок Полісся характерною є розтягнутість весняної повені, яка супроводжується широкими розливами, а також літньо-осіння межень, що порушується лише невисокими дощовими повенями, і зимова межень. Весняні максимуми рівня спостерігаються в кінці березня — на початку квітня, а літні мінімальні рівні — в серпні, рідше в липні.
На Поліссі поширені озера долинного, карстового і льодовикового походження. З великих долинних озер слід відмітити Тур (13,5 км2), Нобель (5,1 км2), Любяж (3,8 км2). Найбільші за площею озера мають карстове походження і зосереджені на північному заході провінції: Світязь (27,5 км2), Пу-лемецьке (16,0 км2), Лука (7,0 км2). Є значна кількість дрібних озер і ставків. Це важлива передумова для ширшого розвитку ставкового рибного господарства.
Полісся багате на підземні води. Кількість водоносних горизонтів, глибина залягання і режим їх перебувають у тісному зв’язку з геологічною будовою, рельєфом, кліматом. Кожна геострук-турна область характеризується певними гідрогеологічними особливостями. Водоносні горизонти, приурочені до антропогенових відкладів, широко використовуються. Глибина залягання цих вод залежно від рельєфу, потужності відкладів і наявЕїості водотривкого шару змінюється від 0,5 … 1,5 до 4 … 8 м. Дебіт переважної більшості шахтних колодязів рідко перевищує 2,5 … З м3/год і тільки в долинах великих річок може досягати 15 … 20 м3/год. Підземні води антропогенових відкладів частково живлять річки та сприяють заболоченню земель.
Заболоченість Полісся зумовлена характером рельєфу, геологічною будовою, кліматичними умовами, гідрогеологічними особливостями і гідрологічним режимом. Найбільше поширення на Поліссі мають низинні болота, які живляться річковими водами (переважно навесні, коли річки розливаються). Найбільш заболоченим є Волинське Полісся, яке займає Волинську область і частину Ровенської. За роки Радянської влади на Поліссі проведено значні роботи з освоєння боліт і заболочених земель. Частину боліт оголошено заповідними.
Особливістю ґрунтового покриву Полісся є велика строкатість, зумовлена рельєфом і характером ґрунтоутворюючих порід, глибиною залягання ґрунтових вод.
Грунти Полісся сформувалися переважно на безкарбонатних піщаних і супіщаних відкладах легкого механічного складу, в умовах значного зволоження, під мішаними лісами з густим трав’янистим покривом. В таких умовах сформувалися дерново-підзолисті ґрунти різного механічного складу, ступеня оглеєності і підзолистості, а також болотні ґрунти. На «лесових» островах зустрічаються сірі та темно-сірі лісові ґрунти.
Серед дерново-підзолистих грунтів найбільше поширення мають дерново-слабопідзолисті і дерново-середньопідзолисті. Дерново-слабопідзолисті ґрунти поширені головним чином на річкових терасах та на зандрових рівнинах. Тому ці ґрунти мають високу водопроникність і малу водозатримну здатність. Гумусу в них 1,0… 2,0%, а глибина гумусового горизонту становить 15… 20 см. Значні площі цих грунтів зайняті лісом, частина використовується для посівів маловибагливих до грунтів сільськогосподарських культур. Дерново-середньопідзолисті ґрунти займають переважно вододільні простори, складені супіщаними водно-льодовиковими та льодовиковими відкладами. Ці ґрунти мають кращі водно-фізичні властивості і більш родючі, ніж слабопідзолисті. Негативною властивістю цих грунтів в підвищена кислотність. Іноді серед дерново-середньопідзолистих плямами зустрічаються сильнопідзолисті грунти.
Основними заходами підвищення родючості дерново-підзолистих грунтів є: внесення органічних (гній, торфоком-пости) і мінеральних добрив, усунення кислотності вапнуванням, мергелюван-ням і лесуванням, широке застосування люпинізації піщаних та глинисто-піщаних грунтів, своєчасний і високоякісний обробіток з обов’язковим лущінням стерні.
На Поліссі розвинені також дерново-підзолисті глеюваті і глейові грунти. Оглеєння відбувається в умовах надмірного підґрунтового зволоження. Навесні і восени на таких грунтах застоюється вода і озимі посіви часто вимокають, а ранні ярі не можна вчасно посіяти. Ділянки з такими грунтами, зокрема на заплавах, широко використовуються під сіножаті. Щоб мати високі укоси сіна, їх необхідно поліпшувати, вносити калійні і фосфатні добрива, поліпшувати видовий склад лучних трав.
Значну роль у ґрунтовому покриві Полісся відіграють болотні грунти. Вони займають в основному сучасні і давні річкові долини та улоговини. Великі масиви болотних грунтів зосереджені в північних районах Волинської і Ровен-ської областей, північно-західній частині Житомирської області та на Чернігівщині. У природному стані болотні грунти мало придатні для використання, але після проведення меліоративних робіт вони перетворюються в родючі землі, на яких вирощують високі і сталі врожаї.
Родючими ґрунтами Українського Полісся є дернові карбонатні, сірі лісові та опідзолені чорноземи. Дернові карбонатні ґрунти поширені в південній і південно-західній частині Волинського Полісся на продуктах вивітрювання крейдових мергелів і крейди. Ці ґрунти мають від 3 … 6% до 8… 12% гумусу. Сірі лісові ґрунти найбільші площі займають на Словечансько-Овруцькому кряжі, на півдні Житомирського Полісся, на правобережжі Десни. Для підвищення їхньої родючості рекомендується вносити органічні (гній, торфо-компости) і мінеральні (азотні, калійні, фосфатні) добрива, впроваджувати протиерозійні заходи.
Природну рослинність Полісся становлять лісові, лучні і болотні види, яких налічується понад 1500. У лісовому фонді Українського Полісся переважає сосна, яка займає 64% вкритої лісом площі. Поширені також береза — 11,7%, дуб — 10,7, вільха —7,6, осика — 1,6, граб — 0,4% площі лісів. З інших деревних порід трапляються ясен, липа, клен гостролистий, в’яз, берест, штучно насаджені модрина європейська, бархат амурський, горіх волоський і маньчжурський.
На більшій частині Полісся переважають сосново-дубові ліси (субори) з орляково-злаково-різнотравним та орляково-чорничним покривом. Займають вони родючі ґрунти піщаного та супіщаного, зрідка суглинкового складу з близьким заляганням до поверхні морени або крейдових відкладів. Для Житомирського Полісся характерні ліси, у підліску яких зустрічаються рододендрон жовтий, реліктова рослина дольодовикового віку. На більш родючих ґрунтах розвиваються сосново-дубово-грабові ліси (сугрудки), в трав’яно-чагарниковому покриві яких багато видів, властивих широколистим лісам: квасениці звичайної, копитняка, зірочника шорстколистого та ін.
Дубово-грабові ліси (груди) ростуть на дерново-підзолистих суглинкових або сірих опідзолених ґрунтах, мають добре розвинений підлісок. Найбільш поширені вони в південній частині Полісся, на лесових островах Житомирського та Київського Полісся та на Лівобережному Поліссі, де трапляються також дубово-липові ліси.
Вільшняки займають знижені вологі та сирі ділянки з дерново-підзолисто-глейовими ґрунтами. Найчастіше зустрічаються чисті вільхові або березово-вільхові ліси, значно рідше — ялиново-вільхові, ясенево-вільхові, дубово-грабо-во-вільхові.
Луки займають на Поліссі значні площі і є важливими природними кормовими угіддями. Велике поширення мають так звані материкові луки, які мають вторинне походження і розвинулися на місці вирубаних лісів. З них суходільні луки не займають великих площ, низькопродуктивні. Низинні луки займають знижені добре зволожені ділянки. Тут основними угрупованнями € щучникові, молінієві, дрібноосокові з переважанням осок. Низинні луки характеризуються більшою врожайністю та дещо вищою кормовою цінністю.
Заплавні луки займають великі площі в заплавах приток Дніпра та Прип’яті. В заплавах менших річок переважають болота. На цих луках переважають різнотравно-злакові, різнотрав-но-дрібноосоково-злакові та бобово-різнотравно-злакові угруповання.
Характерним елементом природи Полісся є болота. Середня заболоченість Українського Полісся становить 8%, а заторфованість (тобто відношення торфових площ з глибиною торфу не менше 0,5 м до площі всієї території) коливається від 11 (Волинське Полісся) до 1, 2% (Житомирське Полісся). Найбільш заболоченим є межиріччя річок Льви і Ствиги на півночі Ровенської області.
Серед торфових боліт Українського Полісся переважають низинні, зустрічаються перехідні та частково верхові. Поширення верхових і перехідних боліт та наявність межирічних боліт різного типу різко відрізняють Полісся від лісостепу.
Найбільш різноманітний і багатий рослинний покрив мають низинні болота, які перебувають в умовах доброго водно-мінерального живлення в заплавах річок або на межиріччях. Тут переважають безлісі осокові, осоково-сфагнові та підсушені злаково-осокові угруповання. Рідко трапляються лісові вільхові, березові та чагарникові лозові болота. Верхові болота розташовані звичайно серед пісків в улоговинах на межиріччях або на піщаних терасах, зрідка в притерасних частинах долинних боліт, в умовах поганого мінерального живлення, в зв’язку з чим рослинний покрив їх дуже бідний та одноманітний. Для них характерний суцільний сфагновий покрив, низькорослі пригнічені соснові деревостани. З трав’янистих рослин та чагарників тут ростуть лише кілька видів — пухівка, багно, буяхи, кремена, журавлина, росичка, по дуже зволожених місцях — шейхцерія, очеретянка.
Перехідні болота мають суцільний сфагновий покрив, на них переважають лісові сосново-березово-сфагнові угруповання. Значно рідше трапляються безлісі угруповання — осоково-сфагнові, пухівково-осоково-сфагнові, шейхцерієво-осоково-сфагнові, зрідка очеретяно-сфагнові.
На слабо закріплених пісках переважають злаково-різнотравні угруповання. Рідше піски вкриті пригніченими, покривленими сосонками. Знижені ділянки бувають цілком укриті вересовими пустищами.
Різноманітний тваринний світ Полісся. Типовими ссавцями є лось, козуля, бобри, видра, норка та завезена ондатра. Досить різноманітна орнітофауна: качки, кулики, мартини, крячки, дятли, берегові ластівки, голуби, рибалочки та ін. У водоймах зустрічається понад 30 видів риб, з них частина має промислове значення: короп, лящ, карась, сом, щука, окунь. Характерними шкідниками польових культур є дротяники, льонова і конопляна блохи, люпиновий довгоносик, попелиця, колорадський жук.
На Поліссі проводяться значні роботи по збереженню фауни і акліматизації тварин. Тут організовано Поліський державний заповідник, ряд заказників, заборонено полювання на ряд видів та ін.
Полісся є фізико-географічною провінцією зони мішаних лісів Східно-Європейської рівнини. Поліську провінцію можна поділити на три підпровінції, які відрізняються за природними умовами: північну (лівобережжя Прип’яті), південну (правобережжя Прип’яті і Дніпра) і східну (лівобережжя Дніпра). Українське Полісся охоплює більшу частину південної і частину східної підпровінцій.
За ландшафтними особливостями Українське Полісся поділяють на п’ять фізико-географічних областей: Волинське Полісся, Житомирське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Особливості ландшафтної структури кожної з областей впливають на характер і спрямованість розвитку фізико-географічних процесів. В Поліссі розвиваються заболочування, дефляція, меншою мірою — ерозія, засолення (області на лівобережжі Дніпра), карст (на Волинському і Новгород-Сіверському Поліссі).
Волинське Полісся знаходиться на заході Українського Полісся. До його складу входить більша частина Волинської та північно-західна частина Ро-венської областей.
Волинське Полісся характеризується багатьма фізико-географічними особливостями, які відрізняють його як область. Насамперед вони зумовлені геологічною будовою, основну роль в якій відіграють крейдові відклади. На більшій частині території вони є основою для антропогенових відкладів, а в ряді місць і відслонюються. Тільки в північній і північно-східній частині області крейдові відклади перекриваються палеогеновими пісками і глинами. Своєрідність антропогенових відкладів полягає в тому, що переважна більшість їх представлена пісками. Навіть льодовикові відклади мають в основному піщаний склад. Місцями зустрічаються кінцево-моренні відклади, з яких складені пасма. Великі площі займають алювіальні і озерні, а також торфо-болотні відклади. На Волинському Поліссі відсутні лесові «острови», які є у решті областей Українського Полісся.
Головними геоморфологічними особливостями цієї області є значне поширення алювіальних рівнин, широкий розвиток горбисто-моренного рельєфу, наявність денудаційних форм рельєфу на крейдовій основі та розвиток карсту.
Клімат області відрізняється меншою континентальністю, тривалим безморозним періодом і більшою кількістю опадів. Коефіцієнт зволоження на всій території області перевищує 2,4. Тут найбільша на Поліссі кількість опадів (550 … 650 мм), тривалість безморозного періоду (165 … 180 днів) і найменша кількість днів з сніговим покривом (65 … 75). На Волинському Поліссі найгустіша річкова сітка (0,4 км/км2). Ріки мають повільну течію, малі похили русел. Характерною рисою Волинського Полісся є велика кількість озер (понад 300) і серед них найбільші озера Українського Полісся: Світязь, Пулемецьке, Люцимір, Тур та ін.
Волинське Полісся є найбільш заболоченою областю Українського Полісся. Болота і заболочені землі займають у середньому близько 10… 20%, а в північних районах до 40% території. Поряд з пануючими дерново-підзолистими ґрунтами на півдні області розвинуті дерново-карбонатні ґрунти, які в інших областях. Полісся майже не зустрічаються. Характерною є мікрокомплексність ґрунтового покриву, з чим пов’язана строкатість земельних угідь.
Волинське Полісся відрізняється і значною залісеністю. Ліси і чагарники займають 35… 40% території, в північних районах 50%, тоді як на південному заході вона зменшується до 5 …10%. Основні масиви займають соснові та сосново-дубові ліси, невеликі площі — грабово-соснові, грабово-дубові та дубові, березові і чорновільхові ліси. До 20% території зайнято луками (в північній частині області — 30 … 40%). Специфічні риси має і тваринний світ. Для Волинського Полісся характерними є деякі західно-європейські види (комишева ропуха, рудий шуліка, горихвістка-чорнушка).
Волинське Полісся відзначається різноманітністю ландшафтної структури. На півночі області великі площі займають заплавні лучно-болотні ландшафти. Тут, на заплавах, переважають дерново-глейові та болотні ґрунти, вкриті лучною, болотною та чагарниковою рослинністю. Під час весняної повені вони заливаються водою, яка довго не сходить і сприяє розвитку процесів заболочування.
Другий ландшафтний рівень утворюють терасові піщані рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами під борами і суборами. Серед болотних комплексів переважають низинні болота, поширені у сучасних і давніх річкових долинах. Перехідні і верхові болота займають значно менші площі. Значними болотами є Велике Волинської області, Неньковицьке і Радно Ровенської області та ін. Глибина торфу найчастіше дорівнює 2 … 4 м, рідше досягає 5 … 7 м. Болотні масиви використовуються для видобування торфу, а також як сільськогосподарські угіддя.
В центральній і південній частинах Волинського Полісся в ландшафтній структурі домінують денудаційні рівнини з переважанням дернових слабо- і середньопідзолистих грунтів під субо-ровими і сугрудковими лісами. Антропогенний варіант цих ландшафтів представлений сільськогосподарськими угіддями.
У середній частині Волинського Полісся панують моренно-горбисті ландшафти з дерново-підзолистими, дерново-глейовими і лучними грунтами, які зайняті суборами, луками та сільськогосподарськими угіддями. Якісними є землі, де близько до поверхні залягають крейдові відклади, які підвищують родючість грунтів. На окремих ділянках, де морена виходить на поверхню, поширені щебенюваті грунти з валунами граніту, кварциту, кременю, пісковику тощо. Ландшафти Волинського моренного пасма поширені у районі Любом-ля, Ковеля, Маневичів, Володимирця, Дубровиці.
На півдні Волинського Полісся серед зандрової і зандрово-моренної рівнин наявні хвилясто-горбисті межиріччя з дерновими карбонатними грунтами на крейдових породах. Це межиріччя Західний Буг — Турія, Турія — Стохід (у верхів’ї), Стир — Горинь — Случ. Більша частина межиріч має родючі землі, на яких іноді зустрічаються дубово-грабові ліси. У цих же районах розвивається карст.
Специфічні риси природних комплексів Волинського Полісся позначаю-ються на розподілі земельних угідь і характері використання їх, значною мірою визначають заходи щодо підвищення продуктивності.
Житомирське Полісся розташоване в межах північно-західної частини Українського щита і тому характеризується більш високим гіпсометричним положенням, великою роллю кристалічних докембрійських порід у будові сучасного рельєфу, широким розвитком вузьких і досить глибоко врізаних річкових долин, наявністю лесових «островів» і значно меншою заболоченістю.
Житомирське Полісся охоплює більше половини Житомирської і північно-східну частину Ровенської області. В його геологічній будові головне місце займають докембрійські породи, перекриті антропогеновими відкладами. На крайньому північному заході головними є магматичні породи — рожеві, рожево-сірі і сірі сосницькі та клесівські граніти. На півночі і північному сході в широтному напрямку простягається масив осадочно-метаморфічних порід — овруцьких кварцитів та пісковиків і пірофілітових сланців. Цей масив значно піднятий, різко виділяється в рельєфі і утворює своєрідний фізико-географічний район — Словечансько-Овруцький кряж. В районі Корця, Ємільчиного, Новоград-Волинського, Житомира і Коростишева поширені різноманітні граніти (житомирські, ново-град-волинські, коростишівські), мігматити та гнейси, які є найбільш давніми породами Українського щита. Район Коростеня, Турчинки, Володарськ-Волинського складений лабрадоритами, габроноритами і коростенськими гранітами. Докембрійські породи мають значний вплив на будову сучасної поверхні Житомирського Полісся. На докембрійських породах островами залягають каоліни та осадочні відклади крейдового (піски з кременем) та палеогенового й неогенового (пісковики, піски, глини) віку. Антропогенові відклади дуже поширені, але мають незначну потужність (здебільшого 4 … 8). За будовою антропогенових відкладів Житомирське Полісся поділяють на дві частини: східну, де велику роль відіграють льодовикові відклади (морена), і західну, де морени нема. Межа між ними проходить по лінії Словечне — Нові Велідники — Лугини — Житомир. Ця відмінність у будові антропогенових відкладів позначається на рельєфі, ґрунтових водах, грунтах і рослинності цих двох частин області. З кристалічними породами пов’язано багатство Житомирського Полісся мінеральними ресурсами — будівельним і декоративним камінням, сировиною для фарфо-ро-фаянсової промисловості та ін.
Річкові долини глибоко врізані в докембрійські породи і на окремих ділянках мають характер долин прориву. Так, р. Тетерів біля Денишів, Житомира і Коростишева має вузьку долину із стрімкими скелястими схилами висотою до 25 … 30 м. Подібні ділянки долини має Уж в Коростені, Случ біля Ново-град-Волинського, Уборть в Олевську, Ірша у Володарськ-Волинському, Кам’янка біля Житомира та ін. На лесових «островах» у районі Словечансько-Овруцького кряжа, поблизу Новоград-Волинського, Городниці, Коростишева розвинуті ерозійні форми рельєфу. На Словечансько-Овруцькому кряжі яри мають глибину 20 … 30 м, а довжину до 3500 м.
Клімат Житомирського Полісся за своїми особливостями займає проміжне положення між більш вологим і теплим кліматом Волинського Полісся і більш континентальним кліматом східних областей.
Річки Житомирського Полісся відрізняються від інших поліських річок швидкою течією, а на окремих ділянках перекатами і порогами, вищим підйомом води під час повені.
Рослинний покрив тут зберігся менше, розораність території змінюється від 15 … 30% У північно-західній частині до 50 …70% У східній і центральній.
З усіх поліських областей Житомирське Полісся найменш заболочене. Загальна площа торфових боліт становить лише 2,9% території. Великі болотні масиви поширені лише на північному заході і півночі області.
В ландшафтній структурі Житомирського Полісся значні площі займають зандрові рівнини на кристалічній основі з переважанням дерново-слабопідзолистих грунтів і лісів борового та суборового типу. В північно-західних районах переважають зандрові заболочені низовини з переважанням дерново-слабо-підзолистих і болотних грунтів.
У східній частині Житомирського Полісся значне поширення мають моренно-зандрові рівнини з дерново-середньопідзолистими грунтами і залишками суборів і сугрудків. Природні умови для сільського господарства тут сприятливіші, ніж на північному заході, і тому значні площі використовуються для землеробства.
На Житомирському Поліссі є своєрідні денудаційні горбисті рівнини на кристалічних породах з дерново-слабо-підзолистими щебенюватими ґрунтами. Ці ґрунти зустрічаються майже по всій області, особливо в її західній частині, де кристалічні породи виходять на денну поверхню, утворюючи горби, пасма, кам’яні поля.
Для лесових «островів» характерна еродованість обезлісених територій з сірими опідзоленими ґрунтами. Найбільш яскраво це проявляється на лесах Словечансько-Овруцького кряжа. Але більша частина його не має лесового вкриття і являє собою денудаційно-горбисту поверхню, зайняту сосновими і сосново-дубовими лісами.
Природні умови Житомирського Полісся сприятливі для розвитку народного господарства.
Київське Полісся лежить на північно-східному схилі щита, кристалічні породи якого поступово занурюються в східному напрямку під осадочну товщу Дніпровсько-Донецької западини. Західну межу Київського Полісся проводять по лінії виходів кристалічних порід на денну поверхню поблизу Народичів, Радомишля, Ходоркова. Східна межа області проходить по долині Дніпра.
Київське Полісся за своєю геологічною будовою істотно відрізняється від Чернігівського, яке розташоване на північному заході Дніпровсько-Донецької западини. Кристалічний фундамент у межах Київського Полісся знаходиться на порівняно незначній глибині, і мезозойські та кайнозойські відклади мають значно меншу потужність, ніж на Чернігівському Поліссі. З корінних порід найбільш поширені палеогенові відклади. Потужність їх зростає від 25 м на заході до 100 м і більше на сході. В окремих місцях, переважно по долинах річок, палеогенові піски і глини відслонюються. В цілому роль корінних порід в будові поверхні, ґрунтоутворенні, формуванні ґрунтових вод Київського Полісся менша, ніж в інших областях Українського Полісся.
І, навпаки, велике значення мають антропогенові відклади, потужність яких досягає в середньому 20… 25 м.
Київське Полісся, порівняно з Житомирським, займає нижчий гіпсометричний рівень. Абсолютні висоти дорівнюють 100 … 180 м. Глибина розчленування тут значно менша і становить 25 … 50 м. Велику роль у рельєфі відіграють річкові долини, які мають тераси і досягають значної ширини. Через Київське Полісся проходять долини Дніпра, Прип’яті, Ужа, Тетерева, Здвижу, Ірпеня та ін. В районі Чорнобиля, Корогода і Чистогалівки зустрічаються моренно-горбисті місцевості. Значне поширення в області мають еолові форми рельєфу, представлені дюнами, піщаними пасмами і кучугурами. В районі Вишгорода, Бородянки, Димера і Чорнобиля зустрічаються невеликі лесові «острови».
В ґрунтовому покриві Київського Полісся переважають дернові слабо- і середньопідзолисті грунти; крім того, тут є дернові і лучні, болотні та світло-сірі ґрунти.
Залісеність області змінюється від 20 до 45%. Найкраще ліси збереглися в басейні р. Тетерева, пониззях Здвижу, Ірпеня, навколо Києва. Тут панують субори, бори і сугрудки. Луки розвинені в заплавах Тетерева і Ужа.
Серед невеликих (до 100 га) боліт найбільш поширені низинні (евтрофні) болота. Невеликими ділянками зустрічаються перехідні болота; верхових боліт майже нема. Заплави Ірпеня, Здвижу після осушення використовують для вирощування городніх культур.
Агрокліматичні умови Київського Полісся сприятливі для розвитку сільського господарства. Безморозний період тут триває від 160 до 180 днів. Сума температур повітря понад 10° становить 2510 … 2660°. Кількість опадів дорівнює 500 … 620 мм за рік. Сніговий покрив лежить в середньому 95 днів.
Домінуючими є ландшафти зандрових і алювіально-зандрових рівнин з дерново-слабопідзолистими ґрунтами, боровими і суборовими лісами, болотними комплексами. На правобережжі Прип’яті виділяється моренно-горбиста рівнина з дерново-середньопідзолистими супіщаними ґрунтами. Невеликі лесові останці порізані ярами та вкриті світло-сірими ґрунтами. На межиріччі Тетерева та Ужа моренно-зандрова рівнина з переважанням дерново-середньо-підзолистих грунтів використовується під сільськогосподарські угіддя. Правобережжя р. Тетерева від Іванкова і майже до Бородянки й Димера являє собою алювіальну, піщану низовину з поширенням еолових форм рельєфу. Дерново-слабопідзолисті ґрунти її зайняті лісами борового і суборового типу. На півдні Київського Полісся переважає моренно-зандрова рівнина з дерново-середньопідзолистими, а місцями дерново-слабопідзолистими ґрунтами. Площі з такими ґрунтами зайняті невеликими лісами типу суборів і борів.
Найбільш родючими ґрунтами області є сірі опідзолені ґрунти, які зустрічаються на лесах.
На Дніпрі біля Вишгорода збудовано Київську ГЕС, а поблизу Чорнобиля — атомну електростанцію. Створення Київського водосховища внесло істотні зміни у розвиток природних комплексів прибережної смуги.
Виділення Чернігівського Полісся в окрему фізико-географічну область насамперед зумовлено його положенням у межах Дніпровсько-Донецької западини. Найдавнішими відкладами, які залягають вище місцевих базисів ерозії, є верхиьопалсогенові і неогенові. Цим Чернігівське Полісся відрізняється від Новгород-Сіверського, бо велику роль у формуванні ландшафтів останнього відіграють крейдові відклади. На Чернігівському Поліссі такі відклади залягають глибше і перекриті палеогеновими глинясто-піщаними. На сучасні ландшафти безпосередній вплив мають піски та рябі глини. Серед антропогенових відкладів, які характеризуються відносно потужною товщею, найбільш поширені льодовикі (морена), водно-льодовикові та алювіальні. На території області морена в багатьох місцях розмита.
Однією із характерних рис Чернігівського Полісся є наявність досить великих лесових «островів» на вододілах і терасах. Значну роль у будові поверхні відіграють сучасні та давні (залишкові) річкові і водно-льдовикові долини. Великі площі займають тераси Дніпра, Десни, Снову, Сейму та давні прохідні долини — Замглай, Паристе, Вільшана та ін. Міжрічкові простори являють собою моренно-зандрові та зандрові обезлісені рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами, тут також поширені моренно-горбисті обезлісені місцевості з дерново-середньопідзолистими ґрунтами. На зандрових і алювіальних рівнинах поширені дюни, пасма, вали, розвіювані піски.
На лесових «островах» з відносно невеликою товщею порід розвивається яружна ерозія. Найбільшими за площею еродованими місцевостями є Михайло-Коцюбинський, Ріпкинський, Седнівсько-Тупичівський та Менський лесові «острови».
Клімат Чернігівського Полісся можна охарактеризувати як помірно континентальний, із значним зволоженням протягом року, великою відносною вологістю і слабкими вітрами. Порівняно з західними областями Чернігівське Полісся відрізняється більшою амплітудою річних температур, нижчими зимовими температурами, більшою тривалістю періоду з сніговим покривом. Середня річна сума опадів 500 … 610 мм.
Річкова сітка областей густа. Річки відзначаються незначним падінням, спокійною течією і меандруванням.
У долинах Дніпра, Десни, Снову, Сейму багато заплавних озер. Заболоченість Чернігівського Полісся досить велика. Площа торфових боліт становить понад 4,5% всієї території. Майже всі болота належать до низинного типу. Перехідні і верхові болота зустрічаються дуже рідко. Найбільшими болотами є Замглай (8334 га), Остерське (10558 га), Сновське (9400 га), Смолянка (4288 га), Доч-Гали (3600 га), Видра (2458 га), Паристе (2340 га).
Більшість боліт меліоровано і перетворено в сільськогосподарські угіддя.
У ґрунтовому покриві переважають дерново-підзолисті ґрунти, значні площі зайняті болотними та сірими лісовими ґрунтами; останні найбільш родючі. Особливістю природних умов Чернігівського Полісся є поширені місцями засолені ґрунти (лучні содові солончаки і солонці). Ці ґрунти приурочені до лесових «островів» на терасах з близьким до поверхні рівнем ґрунтових вод. В долинах Десни і Остра розвинулись лучні солонцюваті і осолоділі ґрунти.
Лісистість Чернігівського Полісся найменша порівняно з іншими поліськими областями і становить 15 … 18%. Основні площі зайняті сосновими та дубово-сосновими лісами. Менш поширені липа, клен, в’яз. В області проходить східна межа суцільного поширення граба. Найбільші лісові масиви збереглися на межиріччі Дніпра — Десни, на лівобережній терасі Замглаю, на межиріччі Снову — Десни. Значні площі займають заплавні і суходільні луки, які G хорошою кормовою базою. Болотні масиви вкриті такими вологолюбами, як різні осоки, очерет, рогіз, ситник та ін.
Ландшафтну структуру території Чернігівського Полісся визначають моренно-зандрові і зандрові місцевості з дерново-підзолистими ґрунтами, терасові місцевості з дерново-слабопідзолистими ґрунтами і боровими лісами. Заплавні лучно-болотні місцевості характерні для долин Дніпра, Десни, Снову та їхніх приток. Типові для області лесові «острови», які мають ознаки північно-лісостепових ландшафтів. Чернігівське Полісся має сприятливі умови для розвитку сільського господарства, рекреації та ін.
Новгород-Сіверське Полісся розташоване на крайньому сході Українського Полісся і є перехідною областю від Полісся до лісостепових областей Середньоросійської височини. В його межах знаходяться північно-східна частина Чернігівської та північно-західна частина Сумської областей. За природними умовами Новгород-Сіверське Полісся значно відрізняється від Чернігівського своєрідним геоструктурним положенням, має іншу геологічну будову, яка позначається на рельєфі, гідрогеологічних умовах, процесах грунтотворення.
Новгород-Сіверське Полісся розташоване на південно-західному схилі Воронезького кристалічного масиву. Глибина фундаменту коливається від 100 (басейн р. Знобівки) до 400… 600 м (Новгород-Сіверський — 384 м, Глу-хів — 512 м). Фундамент перекритий малопотужними осадочними відкладами верхнього палеозою і мезокайнозою, що залягають моноклінально. Особливо характерними для області є породи крейдового віку, представлені мергелем і крейдою. Вони високо підняті над місцевим базисом ерозії, часто відслонюються по річкових долинах і в багатьох місцях на вододілах залягають близько від поверхні. В окремих місцях на крейді збереглися островами палеогенові відклади, які мають незначну потужність. Найчастіше крейдові відклади перекриваються невеликою товщею антропогенових, які представлені мореною, водно-льодовиковими, алювіальними, елювіальними відкладами та лесовидними суглинками.
Частина Новгород-Сіверського Полісся за характером рельєфу — еродована височина. Річкові долини тут глибоко врізуються в корінні породи. На схилах долин розвинуті яри і балки. На крейдових відкладах утворились карстові форми рельєфу — лійки і провалля. Як і в інших фізико-географічних областях, процеси глибинної водної ерозії розвиваються на лесових «островах» і частково на прирічкових місцевостях моренно-зандрових рівнин. Особливо активно ерозійна діяльність проявляється на Придеснянській височині. Розвиткові ерозійних процесів тут сприяють низький рівень місцевого базису ерозії, наявність лесових порід і значна кількість опадів, відсутність лісової рослинності, розорювання.
Водна ерозія в лівобережних областях Полісся розвивається вздовж долин рік на давно освоєних територіях. Більш інтенсивна вона в Новгород-Сіверському Поліссі у зв’язку з великою загальною розчленованістю рельєфу західних знижених відрогів Середньоросійської височини, що заходять сюди. Еродовані лесові рівнини із змитими ґрунтами і розвитком яружно-балкових систем поширені вздовж Десни, Снову. Убеді, Білоусу. Якщо рівень місцевого базису ерозії в Чернігівському Поліссі становить 45 … 55 м, то на Придеснянській височині він коливається від 50 … 70 м до 80 … 85 м. Тут густота яружно-балкової сітки більша, ніж в інших областях лівобережного Полісся — 1,0… 1,2 км/км2. За даними спостережень Придеснянської станції по боротьбі з ерозією грунтів, змив зі схилів щорічно становить 22 м3/га, іноді 34 … 36 м3/га. Найбільшої інтенсивності ерозійні процеси досягають у період сніготанення і злив. Інтенсивне змивання збіднює ґрунти на гумус і рухливі поживні речовини, зменшує водотривкість структури і зв’язність.
Еродовані місцевості в межах лесових «островів» при їхньому освоєнні потребують застосування спеціальних протиерозійних інженерно-технічних і фітомеліоративних заходів боротьби з глибинною ерозією, змивання грунтів спеціальної агротехніки і організації території (сівозміни, розміщення лісосмуг, співвідношення угідь).
У межах моренно-зандрових рівнин ерозія проявляється значно менше. На розораних схилах тут спостерігаються площинне змивання (іноді зустрічаються дерново-підзолисті ґрунти, в яких змито не тільки гумусовий горизонт (15… 25 см), а й весь ґрунтовий профіль) Це потрібно враховувати під час вжиття протиерозійних заходів.
Клімат Новгород-Сіверського Полісся відрізняється від інших поліських областей найбільшою контйнентальністю. Середня температура січня знижується до —7 …—8°, період з сталим сніговим покривом тут найдовший. Внаслідок виходів тріщинних вод з крейдових горизонтів модулі стоку тут зростають до 4,0 … 4,5 л/с км2.
В ландшафтній структурі області домінують моренно-зандрові рівнини з дерново-середньопідзолистими грунтами. Алювіально-зандрові місцевості на крейдовій основі із значною залісеністю характерні для північно-східних районів. Типовою рисою тут є поширення «островів» з північно-лісостеповими ландшафтами; місцями спостерігається значна ерозія. Новгород-Сіверське Полісся — найменш заболочена поліська область.
Найістотнішими негативними явищами природи Полісся зонального характеру є заболоченість, недостатня природна родючість грунтів, інтенсивний розвиток процесів інфільтрації, розвіювання незакріплених рослинністю піщаних грунтів, локальні процеси водної та вітрової ерозії.
З метою поліпшення природокористування на Поліссі розроблено комплексну систему гідротехнічних, агротехнічних і лісомеліоративних заходів. Вона включає регулювання стоку річок шляхом будівництва на притоках Прип’яті систем водосховищ і ставків з метою регулювання повеней, нагромадження запасів води для обводнення земель, енергетичного і транспортного використання річок; створення водоприймачів, які забезпечують нагромадження і відведення води; поліпшення умов судноплавства; створення відносно густої і глибокої мережі каналів; створення відкритої і закритої регулюючої мережі, яка забезпечить необхідний рівень підґрунтових вод, прискорить поверхневий стік і дасть змогу ширше впроваджувати механізацію сільськогосподарського виробництва на осушених територіях; обводнення території та агромеліоративні заходи; залісення рухомих пісків та лісонасадження по берегах водойм, ставків, каналів; сільськогосподарське освоєння осушених земель для розширення посівних площ і створення високоякісних лук і пасовищ; організацію рибних господарств на водоймах і ставках.
В розвитку народного господарства на Поліссі важливе значення належить Чорнобильській та Ровенській атомним електростанціям.
Полісся стає важливим рекреаційним і природоохоронним регіоном України.