7 років тому
Немає коментарів

Болотні ґрунти найбільш поширені у лісолучній і тундровій зонах. Зустрічаються вони також у лісостеповій та інших зонах. Загальна площа болотних грунтів в лісолучній і тундровій зонах становить близько 100 млн. га. Близько 80 млн. га займають також низовинні заторфовані площі.

В Європейській частині СРСР болотні ґрунти займають до 15% загальної площі, в Архангельській, Вологодській і Ленінградській областях— 18, Мурманській області — 24, Білоруській РСР — 22,8%. Площа торфово-болотних і заболочених грунтів в Українській РСР становить понад 2,6 млн. га. Багато заболочених грунтів на території Західносибірської низовини, по вододілах рік Обі та Іртиша, в Барабінському степу, на Далекому Сході, Камчатці та в інших районах.

Утворення болотних грунтів. Походження і розвиток болотних грунтів тісно пов’язані з надмірним зволоженням.

Однією з причин заболочування грунтів є вихід на поверхню підґрунтових вод внаслідок недостатньої водопроникності грунтів або порід та нагромадження на поверхні атмосферних вод. Так, у хвойних лісах, які ростуть на піщаних породах, міцний ортштейновий горизонт не пропускає воду вглиб. Крім того, заболочення грунтів може відбуватися внаслідок безсистемної вирубки лісів або загибелі їх під час лісових пожеж.

Заболочування грунтів на луках, як правило, відбувається з причин біологічного порядку. Завдяки інтенсивному розвитку дернового процесу під злаковою рослинністю на поверхні грунту нагромаджується багато органічної речовини у вигляді перегною та торфу. Ця маса містить багато недоступних для рослин поживних речовин. Затримуючи вологу, вона затримує вільний доступ повітря в грунт, що створює сприятливі умови для розвитку анаеробних процесів у глибших його горизонтах. При цьому погіршується повітряний і водний режими, а також зменшується кількість доступних поживних речовин у грунті.

Нещільнокущові злаки (тимофіївка, грястиця, тонконіг лучний, житняки, вівсяниці та ін.) спочатку добре розвиваються і дають велику кількість органічної маси (коріння і надземна маса). Всі рослинні рештки не встигають мінералізуватися, а тому з року в рік вони нагромаджуються у вигляді торфу. Це погіршує процеси живлення рослин і за таких умов поступово зникають нещільнокущові рослини і починають переважати щільнокущові злаки (овеча вівсяниця, типець та ін.), які розвивають значно меншу порівняно з нещільнокущовими надземну масу. Вузол кущення у цих злаків утворюється вище від поверхні землі, а коренева система їх слаборозвинена і проникає в грунт неглибоко.

Залишки щільнокущових злаків і живих рослин утворюють купини, які затримують стік води і зменшують її випаровування, через що грунт надмірно зволожується.

У період розвитку щільнокущових злаків посилено розвиваються різні осоки, гіпнові мохи, а подекуди і чагарники. Отже, біологічному заболочуванню грунту сприяють рослини.

У лісолучній зоні на заболочених грунтах, луках і пасовищах нагромаджується багато напіврозкладених решток у вигляді напівторф’яної маси. В таких грунтах різко підвищується кислотність, збільшується вміст рухомого алюмінію та погіршуються фізичні властивості їх.

Великий вплив на розвиток заболочених грунтів має також рельєф місцевості. Понижені рівнини з близьким заляганням підґрунтових вод та великим надходженням атмосферних вод з підвищених територій (наприклад, в Поліську низину з Волинського і Литовсько-Білорусь-кого підвищення) заболочуються найбільше. В процесі дальшого розвитку ці ґрунти втрачають деякі ознаки підзолистих і дерново-підзолистих і перетворюються на болотні.

Класифікація болотних грунтів. Болотні, як і всі інші інтразональні ґрунти, утворюються в різних грунтово-кліматичних зонах, тому їм властиві свої особливості залежно від зони. Наприклад, болотні ґрунти тайгово-лісової зони представлені в основному низинними і верховими болотними ґрунтами, вкритими зверху глибоким торфовим горизонтом. Деякі типи болотних грунтів у південних зонах мають ознаки карбонатності, солонцюватості, засолення, осолодіння, менше або зовсім не містять торфу тощо.

Нижче (табл. 35) подано скорочену класифікацію болотних грунтів тайгово-лісової зони.

T_035

Крім верхових і низинних, виділяють ще й перехідні болота.

Низинні болота поширені по всій території лісолучної зони, але найбільше їх у південній частині її. На Україні вони^займають близько 96% площі всіх болотних грунтів, в Білорусії — 81, Орловській області — 88, Курській — 98%.

Утворилися низинні болота на понижених територіях під безпосереднім впливом ґрунтових, підґрунтових і джерельних вод.

Рослини на цих болотах характеризуються високим вмістом золи (від 6 до 15%), мінеральних речовин і азоту. Тому торф низинних боліт має велику потенціальну родючість. Болота такого типу поширені переважно в заплавах річок. Часто на них (крім осокових, очеретяних і гіпново-осокових боліт), особливо там, де на поверхню виходять джерельні води, ростуть деревні породи — вільха, береза та сосна. В таких грунтах знаходимо прошарки лучного мергелю і сині плями вівіаніту. Низинні болота поділяють на лучні, очеретяні, осоково-купинясті, осокові, гіпново-осокові, вільшаникові та лісо-болотні.

Лучні болота утворюються в заплавах річок. На них розвивається переважно злакова рослинність з домішками осоки та ін. Торф лучних боліт має слабкокислу, нейтральну або навіть слабколужну реакцію. Він містить зольні речовини, азот і має високу потенціальну родючість.

Очеретяні болота характеризуються значною зольністю і слабкокислою або нейтральною реакцією. Поширені вони на Поліссі, в Західному Сибіру та в інших районах.

Вільшаникові болота найчастіше трапляються в заплавах рік. На них крім чорної вільхи добре розвинений трав’яний покрив з очерету та інших рослин. Торф має слабкокислу або нейтральну реакцію і досить високу зольність.

Осоково-купинясті болота утворюються в заплавах рік і на низинах, що зволожуються джерельними водами. Містять багато карбонатів кальцію та вівіаніту. Зольність торфу висока (10—15%), реакція його слабкокисла або нейтральна.

Осокові болота поширені на піщаних грунтах, де розвивається різноманітна осокова рослинність. Серед осок інколи ростуть верба, береза та ін. Торф характеризується середнім або незначним вмістом зольних речовин.

Гіпново-осокові болота утворюються переважно на притерасних заплавах рік, живляться підґрунтовими водами, які виходять на поверхню. Основна рослинність їх — гіпновий мох з домішками осок, хвощів, ірисів. Зольність торфу низька (6—10%).

Перехідні болота. При утворенні низинного болота в грунті нагромаджується багато органічних речовин, внаслідок чого змінюється напрям болотоутворювального процесу і погіршуються умови живлення рослин. З’являються рослини менш вимогливі до умов життя. Це — сфагновий мох, з дерев — карликова болотна сосна, на купинах — чагарники (багно, верес, брусниця та ін.).

До перехідних боліт відносять такі типи, на яких поряд з рослинністю, характерною для низинних боліт, досить поширений мох сфагнум. В цих болотах зменшується надходження підґрунтової води і основна роль у водопостачанні рослин належить атмосферним опадам.

Розрізняють: осоково-сфагнові болота, для яких характерні залишки рослинності низинного болота (осоки та різні види сфагнуму), з деревних рослин тут іноді ростуть верба, береза’та вільха;

гіпново-сфагнові болота, які вкриті різними гіпновими мохами, сфагнумом і пухівкою. Тільки зрідка серед мохів трапляються верба, вільха, береза.

Торф перехідних боліт порівняно з низинним містить меншу кількість зольних речовин, менше азоту і має більш кислу реакцію. Перехідні болота відрізняються від низинних ще й тим, що при утворенні їх основну роль відіграють не підґрунтові води, а атмосферні опади. Поширення осоково-сфагнових і гіпново-сфагнових мохів пояснюється тим, що вода тут містить менше карбонатів кальцію і магнію і рівні вологи верхнього горизонту і підґрунтових вод не зімкнені.

Верхові болота. З розвитком болотного процесу різні рослини, про які згадувалося вище, поступово випадають, а основне місце серед рослинності займає сфагновий мох. Однак залишаються ще пухівка, клюква, багно. Болото, що перебуває на такій фазі розвитку, називають моховим, або верховим.

У цю фазу розвитку болота доступ води з грунту зовсім припиняється, а живлення рослин відбувається тільки за рахунок атмосферних опадів.

Сфагновий торф характеризується значною кислотністю, малою зольністю, пониженим вмістом увібраних основ, незначним ступенем розкладання рослинних решток. До найбільш поширених верхових боліт можна віднести пухівково-сфагнові. В таких болотах часто ще ростуть напівчагарники (багно, голубика, верес, чорниця, брусниця). На вододілах зони поширені відкриті сфагнові болота. Для них характерний зріджений покрив пухівки, на них немає деревної рослинності, ростуть клюква, осока і морошки.

Основними торфоутворювачами верхових боліт є різні сфагнові мохи, на яких зрідка ростуть сосна, а також багно, голубика, морошка, клюква та інші чагарники. Торф верхових боліт характеризується незначним ступенем розкладання органічних решток, містить мало зольних речовин і має значну кислотність.

Серед верхових боліт виділяють кілька типів. Найбільш поширені сфагнові, які характеризуються рівною або невиразно купинястою поверхнею, що поросла сфагновими мохами. Серед сфагнових мохів трапляється пухівка, а на підвищеннях — голубика, багно тощо.

Пухівково-сфагнові болота характерні тим, що на них багато пухівки. Мають дуже високу кислотність і незначну насиченість основами.

На багново-сфагнових болотах ростуть напівчагарникові рослини, які майже суцільним шаром вкривають сфагнум. Серед цих рослин частіше трапляється багно, рідше голубика, верес, брусниця, чорниця та ін.

Відкриті сфагнові болота у лісолучній зоні зустрічаються здебільшого на вододілах. Деревної рослинності на них немає. На суцільному сфагновому покриві зрідка трапляються пухівка, клюква, осока, морошка тощо. Будова профілю болотних грунтів та властивості їх.

Профіль болотних грунтів значно відрізняється від профілів інших типів грунту.

Подаємо морфологічний опис профілю торфово-болотного грунту середньої товщини на низинному торфовищі (радгосп «Ведрич» Гомельської області).

0—6 см— слаборозкладений торф, що містить багато відмерлого коріння болотних рослин.

6—25 см— середньорозкладений торф бурувато-чорного кольору, ущільнений. У масі торфу помітне напіврозкладене коріння осоки, хвоща, очерету та інших рослин.

26—68 см— ущільнений бурувато-чорний торфовий шар. Містить багато напіврозкладених рослинних решток.

68—285 см — добре розкладений очеретяно-осоковий торф коричнево-чорного кольору. Дуже багато напіврозкладених залишків осок, хвоща і зрідка берези, вільхи, сосни.

Товща торфового горизонту становить 285 см, нижче залягає глейовий супіщаний горизонт.

Хімічний склад і фізичні властивості торфу різних типів і видів боліт наведено в табл. 36.

T_036

Болотні ґрунти зони Полісся УРСР. У зоні Полісся УРСР дуже багато заболочених і болотних грунтів. До групи болотних грунтів, за даними Н. Б. Вернандер, належить понад двадцять різних видів. Залежно від глибини торфового горизонту ці ґрунти поділяють на болотні, які не мають торфового горизонту, торф’янисто-болотні і торфовища. Останні залежно від типу водного режиму і живлення поділяють на верхові сфагнові, перехідні гіпново-торф’янисті, осокові і низинні осоково-трав’янисті та вільхові болотні.

У цій зоні найбільш поширені ґрунти, які мають гумусний або торфово-гумусний горизонт від 15—20 до 40— 50 см, а нижче залягає оглеєний горизонт з вохряними плямами і конкреціями. В цьому горизонті часто знаходимо вавіаніт.

При анаеробних умовах у болотних грунтах відбуваються відновні процеси, внаслідок яких змінюється забарвлення грунту і породи. З’являються сизувато-зеленуваті плями, а часто весь горизонт набуває сизувато-зеленуватого кольору.

Процес відновлення закисних сполук заліза, марганцю та інших в анаеробних умовах називають оглеенням, а утворений горизонт — глейовим. На оглеєному профілі часто можна бачити вохристо-іржаві і сизі плями, що свідчить про те, що в такому грунті процеси окислення і відновлення чергувалися.

На Поліссі УРСР поширені такі основні види болотних грунтів: болотні содово-солончакові (реакція лужна), торф’янисто-болотні, торфово-болотні, содово-солончакуваті (містять сильнорозкладений торф, бікарбонат натрію, реакція лужна), торфово-болотні залізисті, торфовища верхові (глибина торфу від 50 до 150 см), торфовища перехідні (сильнокислі, глибина торфу до 150 см), торфовища низинні глибокі (глибина торфу понад 150 см), торфовища низинні содово-солончакові та ін.

Крім згаданих грунтів, поширені також лучно-болотні ґрунти, в гумусовому горизонті яких багато нерозкладених рослинних решток. Це — карбонатні, содово-солончакові, лучно-болотні солончакові, хлоридно-сульфатні грунти.