7 років тому
Немає коментарів

Гірські ґрунти займають понад 30% всієї території СРСР (гори Кавказу, Уралу, Середньої Азії, Сибіру, Далекого Сходу). Найбільшу площу (до 20,3%) займають гірсько-підзолисті і гірсько-лісові сірі ґрунти та гірсько-тундрові (6,5%). Інші ґрунти (гірсько-лучні і гірсько-степові, гірсько-лісові бурі, гірсько-степові чорноземні і каштанові та гірсько-пустинні) займають всього 3,05%.

Умови процесів грунтотворення. Гірський рельєф своєрідно впливає на ґрунтотворні процеси. У гірських районах проявляється вертикальна зональність грунтів, тобто закономірна зміна грунтів залежно від зміни висоти місцевості. Від підніжжя гір до їх вершин міняються кліматичні умови, ґрунтотворні породи і рослинний покрив. У горах великий вплив на ґрунтотворний процес мають крутизна схилів та експозиція їх по відношенню до сонця.

Характерним для гірських районів є досить різка зміна ґрунтотворних порід (за походженням і складом),зміна температури в бік похолодання в напрямі знизу до вершини гір, неоднакова кількість опадів тощо. Всі ці фактори досить різко змінюють умови розвитку рослинності і грунту. В гірських місцевостях досить помітна біо-кліматична і ґрунтова зональність, причому кожний гірський район має свої особливості.

Необхідно також відмітити, що внаслідок інверсії (від. лат. inversio — перестановка) в деяких гірських районах закономірність розташування грунтів, встановлена відповідно до зональності, змінюється. Наприклад, в районах Закавказзя чорноземи можуть залягати нижче і вище гірсько-лучних грунтів, а по гірських схилах південного Забайкалля каштанові ґрунти часто поширені вище чорноземів (І. Ф. Гаркуша).

Зони гірських районів СРСР. Кавказькі гори складаються з трьох основних гірських масивів і відрізняються від інших гір складністю. Дуже пересічений рельєф, різна висота над рівнем моря, різноманітні породи і рослинність створюють неоднакові умови для ґрунтотворних процесів.

У горах Кавказу є майже всі природно-кліматичні зони, аналогічні тим, які поширені на рівнинах Європейської частини СРСР. Дослідженнями Т. А. Алієва встановлено таке чергування зон і грунтів в горах (зверху вниз):

альпійська з гірсько-лучними примітивними, гірсько-лучними торфовими і гірсько-лучними дерновими ґрунтами;

субальпійська з гірсько-лучними чорноземно-видними, окультуреними гірсько-лучними, перегнійно-карбонатними і гірсько-лучними світло-сірими (сильно-змитими) ґрунтами;

гірсько-лісова з бурими гірсько-лісовими (світлими і темними), перегнійно-карбонатними, бурими лісовими остепнілими, коричневими лісовими ґрунтами;

гірсько-степова з чорноземами (вилуженими, звичайними і південними), каштановими (темно-каштановими і світло-каштановими) ґрунтами;

напівпустинна з бурими (світло-бурими, темно-бурими), бурими солонцюватими (світло-бурими), солонцюватими і солончакуватими ґрунтами.

Уральські гори значно нижчі Кавказьких (найвища точка 1885 м). Грунти Уральських гір не підлягають так закону вертикальної зональності, як ґрунти Кавказу. На північному Уралі (знизу до вершин) поширені різні види гірсько-тундрових грунтів — торфово-глейові і торфово-щебенюваті, а також великі площі займають торфові болота. На Середньому Уралі найбільше дерново-підзолистих та сірих лісових грунтів. На вершинах гір (вище зони лісів) залягають гірсько-лучні, гірсько-тундрові та торфові дернові щебенюваті ґрунти. На низинах передгір’я південного Уралу, в європейській і азіатській частинах СРСР поширені чорноземи.

Основні типи гірських лісових грунтів. Гірські лісові ґрунти поділяють на такі типи:

1. Гірські підзолисті ґрунти, які найбільш поширені у східних районах країни, на Уралі, Алтаї, а також невеликими масивами на Кавказі.

2. Гірські буроземи, які поширені на Кавказі, в Криму та Карпатах.

3. Червоноземи, що невеликими масивами трапляються в Грузії і частково Ленкорані. Найбільше їх у Аджарії (Батумі, Чаква, Кобулеті).

4. Гірські сірі лісові грунти, які поширені на Уралі та Алтаї.

Гірські підзолисті ґрунти відрізняються від підзолистих грунтів рівнин за вмістом гумусу. Вміст гумусу в гумусно-акумулятивному горизонті їх становить від 8 до 12%, тоді як у підзолистих грунтах рівнин — тільки 0,8—1,0%. Гірські підзоли містять також значно більше ‘ поживних речовин, мають кращу структуру і більш сприятливі інші фізичні властивості. В цих грунтах також немає ортштейнових зерен.

Гірські буроземи характеризуються коричневим кольором, значним вмістом гумусу (5—8% на Кавказі, до 3% в Криму і 3,0—3,5% в Карпатах), а реакція ґрунтового розчину слабкокисла або навіть нейтральна.

Червоноземи і близькі до них жовтоземи Кавказу утворилися переважно під буково-грабово-каштановими лісами в умовах теплого та вологого субтропічного клімату на вивітрених андезитових породах. В умовах субтропічного клімату процеси хімічного і біологічного вивітрювання відбуваються дуже енергійно.

Гумусу в червоноземах буває від 5,0 до 8,0%, ємкість вбирання досить низька (9—18 мг-екв на 100г грунту). Реакція ґрунтового розчину кисла (рН 4—5), структура в орному горизонті добре виражена і водостійка.

Для гір характерно те, що чим вищі вони, тим суворіший клімат їх менше впливає на рослинність. На вершинах гір основними факторами є низька температура і вітри.

В горах особливо різко виявлена зональність клімату, рослинності і грунтів, проте спостерігається багато відхилень, які зумовлюються різним напрямом і висотою гірських хребтів, особливостями гірських долин, гірською рослинністю, експозицією схилів тощо. Наприклад, над горами швидкість вітру більша порівняно з долинами. Південні схили завжди навесні раніше нагріваються, на них швидше тане сніг, в грунт попадає менше води, а тому ґрунти на цих схилах сухіші і більш змиті. Саме тому південні схили завжди стрімкіші. Все це досить помітно впливає на характер рослинності і вона також неоднакова на різних схилах.