7 років тому
Немає коментарів

Лісолучна зона УРСР в Карпатах займає понад 30 000 км2, що становить більше 5% площі республіки. Залежно від геологічної будови, геоморфології, рельєфу і висоти над рівнем моря, а також від характеру ґрунтотворних порід, кліматичних умов і рослинності зону поділяють на три основні підзони — Передкарпаття, Карпати і Закарпаття.

Передкарпаття охоплює частину території Львівської (16,3%), Івано-Франківської (36,4%) та Чернівецької (16,9%) областей і разом займає близько 9,9 тис. км2. Грунти передгір’я Карпат розташовані над рівнем моря на висоті від 250 до 500 м, річна сума опадів становить 650—780 мм, причому до 500—600 мм з цієї кількості випадає в теплий період.

Грунти цієї підзони здебільшого формувалися на плато і найстародавніших терасах, вкритих делювіальними безкарбонатними лесовидними суглинками. Крім цих порід, на молодих терасах рік поширені алювіальні суглинки, підстелені пісками і гальковими відкладами. В заплавах сучасних рік поширені наймолодші ґрунтотворні породи — сучасні наноси пісків, супісків і суглинків, підстелених гальковими відкладами.

На цих різних за механічним складом породах під покривом лісу, а в більш понижених місцях під лучною рослинністю формувалися різні види грунтів підзолистого і дернового типів. Зокрема, під покривом лісової рослинності утворилися дерново-підзолисті, а під трав’янистою рослинністю — дернові ґрунти. По всій підзоні поширені також ґрунти болотного типу.

Всі ґрунти Передкарпаття об’єднують в такі чотири агровиробничі групи: 1) дерново-підзолисті поверхнево оглеєні; 2) дернові опідзолені оглеєні; 3) лучні та дернові; 4) болотні ґрунти.

Серед усіх вищезгаданих агровиробничих груп грунтів найбільш поширені дерново-підзолисті поверхнево оглеєні. Ці ґрунти мають неглибокий гумусний горизонт (30— 40 см), ненасичені основами, кислі, містять багато сполук рухомого алюмінію, шкідливого для рослин, і мало доступних для рослин азоту і фосфору, оглеєні. Вміст гумусу в них буває від 1,85 до 5,7%.

Верхні горизонти перезволожені внаслідок слабкої водопроникності грунтів. В зв’язку з цим основним заходом для поліпшення родючості їх є впровадження різних видів дренажу разом з застосуванням агромеліоративних заходів (профільна оранка, борознування).

Не менш важливим заходом корінного поліпшення грунтів є вапнування і широке застосування органічних і мінеральних добрив.

Ефективні посіви червоної конюшини, кормового люпину і бобів, які не тільки збагачують ґрунти азотом, а й мають певне меліоративне значення.

Дерново-підзолисті ґрунти мають різні морфологічні і агрономічні ознаки.

До цієї групи, крім дерново-опідзолених глибоких слабо- і сильнооглеєних, ще відносять дерново-буроземно-глеюваті ґрунти.

Лучні, дернові та торфово-болотні ґрунти, що залягають переважно в заплавах рік, мають велику кількість відмін за генезисом — лучні й глибокі дернові глеюваті, лучні й глибокі дернові опідзолені глеюваті, лучні й глибокі дернові глейові та дернові глейові лучно-болотні, болотні та низинні торфовища. На цих грунтах, крім відповідних агротехнічних прийомів і осушування боліт, важливе значення має регулювання стоку гірських річок, боротьба з повеневими водами, які часто завдають шкоди сільському господарству.

Грунти Карпат. Загальна площа їх становить 19,500 км2. Поширені вони на території Закарпатської (65,9%), Івано-Франківської (35,5%), Львівської (18,6%) та Чернівецької (15,8%) областей. Це найбільш вологі і холодні райони Української республіки. Територію вкривають переважно ліси на різних пологих, спадистих і навіть крутих схилах, а також полонини, субальпійські та альпійські луки.

Полонини розміщені на висоті 1100—2250 м, де випадає до 1500 мм опадів за рік. Грунти тут дерново-буроземні і гірсько-лучні суглинково-щебенюваті та піщані, що утворилися на елювії сланців і пісків. Дерново-буроземні ґрунти містять багато гумусу (9,2—14%) і поживних речовин.

Грунти залежно від рельєфу і висоти над рівнем моря досить різноманітні за вмістом гумусу, глибиною гумусного горизонту, кислотністю і іншими агрономічними показниками. Наприклад, ґрунти заплав містять гумусу від 3,83% до 6,53%, а бурі лісові і дерново-буроземні ґрунти схилів і вододілів — відповідно від 3,3 до 6,9% (рН4—4,69).

У районах цієї підзони по мірі підвищення над рівнем моря збільшується кількість опадів і зменшується кількість тепла. Тривалість вегетаційного періоду не перевищує 120 днів. Сума активних температур становить від 600 до 1000°.

У гірській смузі Карпат переважають різні бурі лісові ґрунти (буроземи), деяке поширення мають гірсько-підзолисті ґрунти, гірсько-лучні та торфово-болотні. Серед всіх цих генетичних відмін найбільші площі займають буроземи.

Фізико-хімічні та агрономічні властивості цих грунтів (залежно від характеру ґрунтотворних порід, рельєфу, висоти над рівнем моря, рослинності та ступеня окультурення) досить різноманітні. Залежно від місця залягання ґрунти мають неоднакову глибину ґрунтового профілю. На вододілах вона дорівнює 40—50 см. Тут ґрунти найбідніші на гумус, щебенюваті та змиті. Глибший профіль мають ґрунти, що утворилися на більш спадистих і пологих схилах, ґрунтотворною породою яких є суглинковий делювій. Вони містять більше гумусу.

Дещо відрізняються від попередніх грунтів ґрунти, що утворилися на терасах і заплавах гірських річок, давно обезлісених площах і лісових полянах лісів під покривом трав’яних рослин. Ці ґрунти мають глибший профіль. Серед них найбільш родючими є лучно-буроземні ґрунти, що утворилися на зернистих заплавах.

Всім ґрунтам гірських районів Карпат властива значна кислотність і незадовільний режим фосфорного живлення рослин.

Основними агрозаходами по підвищенню продуктивності грунтів гірських районів Карпат є вапнування, висівання кормових бобових культур (люпину, конюшини та кормових бобів), а також внесення мінеральних добрив. На грунтах полонин, які містять більше азоту, вносять органічні, а з мінеральних більше фосфорних і калійних добрив. Основним з усього комплексу заходів є регулювання поверхневого стоку води (боротьба з перезволоженням грунтів). Болотні ґрунти, зокрема торфовища, треба осушувати.

У гірській зоні Карпат при проведенні землевпорядних робіт особливу увагу слід звертати на рельєф, експозицію схилів і висоту залягання ділянок над рівнем моря, мікрокліматичні умови і вертикальну зональність. Зумовлюється це тим, що всі ці фактори створюють мікроклімат на невеликих площах, що має особливе значення при вирощуванні сільськогосподарських культур.

Грунти Закарпаття (Закарпатська область). Це частина терасової рівнини, по якій протікає ріка Тиса. Площа її становить понад 2000 км2 (більше 17% від загальної площі рівнини). Абсолютна висота над рівнем моря не перевищує 100—125 м.

Сюди відносять також Закарпатське передгір’я. Воно значно відрізняється за кліматичними умовами, ґрунтотворними породами та рослинністю від передгір’я Передкарпаття. Зокрема, тут значно тепліший клімат і довший вегетаційний період, а також достатня кількість опадів (до 850 мм на рік), з яких близько 550 мм випадає в теплий період року. Це сприяє тому, що в Ужгородському, Мукачівському, Берегівському районах вирощують багато теплолюбних культур, зокрема пізні сорти винограду.

Рельєф грунтів досить складний і характеризується пологими схилами, вкритими делювіально-алювіальними важкосуглинковими наносами.

На цих породах утворилися неглибокі буроземно-підзолисті кислі (рН 5—6) ґрунти з незначним вмістом гумусу (1,77-2,6%).

Закарпатська низовина є ніби продовженням терасової рівнини в напрямі на південь в цих же адміністративних районах. У цій частині зони випадає до 600 мм опадів (з них до 420 мм в теплий період). Ця низовина розміщена на терасі ріки Тиси та її притоків, має переважно рівнинний рельєф і вкрита важкосуглинковими породами, що залягають на пісках.

Основні ґрунтотворні породи Закарпатської низовини — алювіальні наноси і різні суглинки, що вкривають алювіальні піски та галькові породи.

На цих породах утворилися дернові опідзолені і дерново-глейові, а також торфово-глейові ґрунти. Вони неглибокі і малогумусні (гумусу 1,2—2,5%), кислі (рН 4,5—5,6). Тільки у торфово-болотних грунтах досить багато гумусу — до 18,5%.

У Закарпатті в межах Вулканічного хребта серед зональних кислих буроземних грунтів досить часто трапляються незначні площі дерново-буроземних грунтів (В. І. Канівець, 1970). В міру зниження русла ріки Тиси вони зазнали деяких змін внаслідок природного осушення Закарпатської низовини. Ці ґрунти колись були вкриті дубовими лісами і тому вони дещо опідзолені. Крім дернових глибокоопідзолених, тут є дернові та лучні не опідзолені, дерново-підзолисті та болотні ґрунти.

Хоч за генетичними ознаками вони мало різняться між собою, проте мають неоднаковий механічний склад, різний ступінь опідзолення, агрономічні властивості та родючість. За цими ознаками всі ґрунти Закарпатської низовини поділяють (Г. М. Самбур) на дві групи:

1) дернові глибокі, опідзолені і слабооглеєні або глеюваті та зрідка неоглеєні середньосуглинкові; 2) дернові глибокі опідзолені середньо- і сильнооглеєні, середньо-і легкосуглинкові та супіщані.

Грунти першої групи мають неглибокий гумусно-елювіальний горизонт (25—40 см), малогумусні і кислі. Але порівняно з аналогічними ґрунтами підзони Передкарпаття вони менш кислі і менш вилужені.

Грунти другої групи залягають на більш понижених елементах рельєфу порівняно з першою групою (на плоских малостічних і безстічних долинах). Для підвищення продуктивності їх треба насамперед осушувати, влаштовуючи відкриті і закриті дренажні системи. Одночасно треба здійснювати агромеліоративні заходи — профільну оранку, борознування, кротодренаж тощо.

Грунти річкових заплав (дерново-глейові, лучно-болотні, торфово- і торфувато-болотні), хоч і багаті на поживні речовини, але малопродуктивні. Після осушення і правильного обробітку їх можна використовувати не тільки під пасовища і сіножаті, а й для вирощування однорічних культур.