7 років тому
Немає коментарів

Природні умови і межі поширення. Лісостепова зона простягається нижче від лісолучної вузькою смугою від західних кордонів через всю територію Української РСР і далі до Уральських гір. За Уральськими горами ця зона поширюється на територію Західносибірської низовини, а за Єнісеєм представлена окремими масивами.

Загальна площа зони становить близько 1,2 млн. км2, або 5,86% всієї території СРСР. Ґрунтовий комплекс лісостепової зони досить складний. Найбільш тут сірих лісових грунтів, які займають до 716 тис. км2, або 3,2% усієї площі СРСР. Крім цих грунтів, у Лісостепу поширені також опідзолені, вилужені, глибокі чорноземи. Значні площі займають також лучні чорноземи.

По долинах і заплавах рік багато болотних грунтів, солонців, солончаків і солодей. Боліт і заболочених земель у цій зоні налічується до 650 тис. га.

Лісостепова зона характеризується незначним залісенням. Дуже розвинені тут процеси ерозії — тільки під ярами зайнято 6—8% території.

На Україні лісостепова зона займає понад 28 млн. га і простягається із заходу на схід більше як на 1000 км. Залежно від фізико-географічних і ґрунтових умов виділяють чотири головні і дещо відмінні природні провінції:

1. Західно-Волино-Подільську (частини Житомирської, Хмельницької, Київської, Вінницької, Черкаської, Одеської і Кіровоградської областей).

2. Центральну підвищену рівнину (частини Сумської, Чернігівської, Київської, Черкаської і Полтавської областей).

3. Лівобережну Наддніпрянську низовину.

4. Лівобережну підвищену рівнину (частини Сумської, Полтавської і Харківської областей).

Природні умови в окремих районах Лісостепу СРСР неоднакові. Середня річна температура в західних областях близько 7°, в східних 4,5°, а в деяких районах за Уралом знижується до 0°. Незначне коливання температури по окремих природних районах зони буває тільки в липні (18—19°). Дуже змінюється в межах зони і середня річна кількість опадів. Так, у західних областях за рік випадає в середньому 500—560, а в Сибіру — 320— 350 мм, причому 35—40% опадів на заході і 65—75% на сході випадає влітку. У межах УРСР середня річна кількість опадів зменшується з північного заходу на південний схід і південь від 700 до 430 мм. Різко зменшується також тривалість безморозного періоду — від 250 днів на заході до 180 днів на сході.

Континентальність клімату помітно зростає із заходу на схід. Агрокліматичні умови лісостепової зони СРСР, зокрема України, досить сприятливі для вирощування різних сільськогосподарських культур.

Ґрунтотворні породи. Грунти Лісостепової зони утворилися на різних породах залежно від районів поширення їх.

У межах України і Європейської частини СРСР найбільш поширеними породами є леси і лесовидні суглинки. У приволзьких і заволзьких районах ґрунтотворними породами є суглинки і глини алювіально-делювіального походження.

Піщані породи в лісостеповій зоні трапляються рідко, здебільшого в районах стародавніх терас та по долинах річок. Всі ґрунтотворні породи переважно карбонатні, що має великий вплив на ґрунтотворний процес. У західносибірських лісостепових районах, за даними К. П. Гор-шеніна, ґрунтотворними породами є карбонатні лесовидні глини і суглинки алювіального та делювіального походження. В Західносибірській низовині серед ґрунтотворних порід по долинах стародавніх рік зустрічаються піски, супіски та легкі суглинки. В Челябінській та інших областях часто на поверхню виходять верхньотретинні, карбонатні, інколи засолені легкорозчинними солями різні глини. У межах Української РСР основними ґрунтотворними породами є карбонатні леси.

Рельєф. У зоні Лісостепу СРСР рельєф досить різноманітний і в різних її частинах має свої особливості. Поверхня дуже розчленована глибокими ярами, балками та ріками, внаслідок чого створюється досить хвилястий і складний ерозійний рельєф. Такий рельєф добре виражений в районах Волино-Подільської, Придніпровської, Середньоросійської і Приволзької височин та високого Заволжя.

Характерною особливістю рельєфу Лісостепу є також наявність на значних площах, особливо в Західному Сибіру, мікрорельєфних западин діаметром від 5 до 50 м.

Рослинність. У Лісостеповій зоні розвивається переважно лісова та лучно-степова рослинність. Серед лісових порід, крім дуба, поширені липа, граб, клен, ясен та інші, а в підліску — ліщина, бруслина, крушина. У західних областях ростуть також бук, клен, берест і в підліску—ліщина, бруслина та ін., а далі на схід —липа. На піщаних грунтах зрідка поширені хвойні породи. В лісах Західного Сибіру переважає береза, а в Забайкаллі — модрина.

Як показали дослідження П. С. Погребняка, під покривом листяних лісів внаслідок біогенних процесів при розкладанні підстилки у верхніх горизонтах грунту нагромаджується від 0,2 до 0,4% карбонатів кальцію. Трав’яниста рослинність представлена різнотрав’ям лучних степів. Лісові масиви зони займають 10—25% площі і в окремих областях чергуються з степовими масивами. У зв’язку з розорюванням земель природна трав’яниста рослинність тепер значно зменшилась і поширена тільки на узліссях, луках та під покривом широколистяних лісів. Характерним для цієї зони є те, що трав’яниста рослинність у лісах часто сприяє розвитку дернового процесу, а на карбонатних породах створюються умови, за яких процес опідзолення відбувається менш інтенсивно, ніж у тайгово-лісовій зоні.

Походження грунтів лісостепової зони. Відомий російський ботанік П. М. Бекетов називав сучасну зону Лісостепу передстепом, а вчений М. П. Крилов називав її Лісостепом. Першим почав вивчати ґрунти цієї зони В. В. Докучаєв.

У лісостеповій зоні ґрунтотворний процес характеризується різними напрямами, внаслідок чого тільки в межах УРСР зустрічається дуже багато відмін у процесах грунтотворення (опідзолення, чорноземний, реградація, лучно-болотний, засолення та ін.). Різняться вони морфологічними й фізико-хімічними ознаками, а також родючістю. Походження різних грунтів зони, зокрема найбільш поширених сірих лісових і чорноземів, давно цікавило вчених.

В. В. Докучаєв висловив думку про те, що чорноземи лісостепової зони утворилися внаслідок впливу на ґрунтотворну породу трав’янистої рослинності, а сірі опідзолені ґрунти — під впливом деревної рослинності. Він зазначав, що утворення грунтів є цілком природним явищем.

Наукові висновки В. В. Докучаєва знайшли широку підтримку у вчених І. К. Пачоського, І. М. Крашенникова, І. Ф. Мельникова та ін. І. К. Пачоський писав, що Лісостеп — це не передстеп, а основний тип ландшафту, який був поширений ще в дольодовиковий період. Такого ж погляду дотримувався і І. М. Крашенников, який вважав, що Лісостеп є стародавнім ландшафтом і самостійною областю, а не перехідною смугою від лісової до степової зони. Отже, сірі опідзолені ґрунти, на думку цих вчених, є окремим типом грунтів.

 Іншої думки про лісостепову зону дотримувалися С. І. Коржинський, Г. І. Танфілієв та ін. Зокрема, С. І. Коржинський писав, що територія сучасної зони в минулому була степом і що ландшафт її утворився внаслідок зміни степової рослинності лісовою. Саме тому чорноземи, що утворилися під впливом трав’янистої рослинності, під дією лісових порід зазнали певних змін. Учений вважав, що внаслідок зміни трав’янистої рослинності деревною чорноземи опідзолюються або деградуються, поступово перетворюючись на опідзолені чорноземи.

Протилежних поглядів у питанні про походження грунтів зони дотримувалися В. І. Таліев і М. П. Крилов, які вважали, що лісостепові ґрунти утворилися внаслідок реградації (поліпшення) лісових грунтів, яка відбулася під впливом трав’янистої рослинності.

Проте розвиток лісів на чорноземах, утворених на карбонатних породах, не скрізь і не завжди приводив до опідзолення. Навпаки, часто при цьому у верхньому горизонті деяких грунтів нагромаджувався гумус і поживні речовини, що поліпшувало фізичні властивості грунтів. Такого висновку на основі досліджень впливу штучних насаджень на чорноземи дійшли К. П. Горшенін, Г. М. Тумінін, П. П. Заєв та інші дослідники. Подібні висновки зробили також В. П. Бойко і А. С. Горбуленко.

За визначенням професора Н. В. Вернандер, у лісостеповій зоні деревна рослинність розвивалась повільніше і тому в багатьох місцях під впливом трав’яного покриву чорноземи утворилися до появи лісу, а лісова рослинність була причиною виникнення процесу опідзолення. На вирівняних і відносно понижених плато Лісостепу та по всій зоні Степу первинні грунти по терасах рік пройшли стадію лучно-чорноземного процесу.

Ґрунтотворні процеси і грунти зони. Залежно від рослинних формацій, ґрунтотворних порід, рельєфу, кліматичних умов, а також багатовікової діяльності людини ґрунтотворний процес у різних природних районах лісостепової зони відбувався неодночасно і по-різному.

Найбільш характерним для Лісостепу є процес опідзолення. Грунти поділяють на дві виразно відмінні групи: 1) сірі та світло-сірі опідзолені (лісові) ґрунти; 2) темно-сірі опідзолені ґрунти і опідзолені чорноземи.

Сірі та світло-сірі опідзолені ґрунти утворилися під покривом листяних лісів. Грунти другої групи утворилися під впливом підзолистого процесу на чорноземних грунтах.

Світло-сірі та сірі опідзолені ґрунти зони характеризуються тим, що в них немає будь-яких ознак чорноземів. Вони слабогумусовані, ненасичені основами і мають значну кислотність. Профіль цих грунтів досить різко диференційований на елювіальний та ілювіальний горизонти. Карбонати з верхніх горизонтів вимиті у глибші.

Темно-сірі опідзолені ґрунти мають ознаки чорноземів — вони більш гумусовані, дуже насичені основами, відносно структурні. Ознаки підзолистих грунтів проявляються у вилугуванні карбонатів, переміщенні колоїдів по профілю, а також у диференціації на елювіальний та ілювіальний горизонти.

У Лісостепу УРСР поширений процес реградації опідзолених сірих і темно-сірих грунтів та опідзолених чорноземів, звільнених з-під лісу і змінених у процесі сільськогосподарського виробництва. Внаслідок такого впливу в реградованих грунтах відновлюється дерновий процес, а в опідзолених грунтах карбонати, які раніше були вимиті вглиб, переміщуються у верхні горизонти. Внаслідок цих процесів збільшується вміст гумусу у грунті, колоїдний комплекс насичується основами, поліпшується структура, збільшується пухкість і підвищується його родючість. Дуже багато реградованих грунтів у Черкаській області, де в деяких районах (наприклад, Христинівський), як показали наші дослідження, вони займають близько 40% досліджених площ.

Чорноземні ґрунти лісостепової зони характеризуються глибоким гумусним горизонтом (до 100 см і більше) та значним вмістом гумусу (від 3,5 до 8%). Карбонати залягають на невеликій глибині (50—60 см). Вміст гумусу і насиченість основами поступово зменшуються від верхніх горизонтів до глибших. У чорноземах немає ознак руйнування і перерозподілу по профілю колоїдів і гумусу, а також різкої диференціації профілю грунту на генетичні горизонти, що характерно для сірих опідзолених грунтів. В них добре виражена зернисто-горіхоподібна структура і немає ознак оглеєння.

Солонцюваті, солончакуваті і осолоділі ґрунти поширені в Лісостепу. Найбільше їх по долинах річок і на луках. Солонцюваті ґрунти містять у вбирному комплексі натрій і характеризуються пептизованістю і перерозподілом колоїдів по профілю, а солончакуваті — засоленістю легкорозчинними солями (сода, хлориди, сульфати).

Осолодіння грунтів зони відбувається здебільшого на надзаплавних річкових терасах і западинах. Суть його полягає в інтенсивному руйнуванні грунту і вимиванні продуктів гідролізу (прості солі, органічні і мінеральні колоїди) вглиб. В осолоділих грунтах елювіальний горизонт слабко виражений. У процесі руйнування з нього вимиваються карбонатні сполуки, а у верхніх горизонтах нагромаджується значна кількість кремнезему. Грунт набуває пластичної будови і по всьому профілю оглеюється.

Болотний і торфово-болотний процеси грунтотворення поширені переважно по долинах річок. Відбуваються вони в різко виражених гідроморфних умовах (постійний капілярний зв’язок ґрунтової вологи з підґрунтовими водами) та при особливому режимі зволоження поверхневими водами. Ці грунти періодично затоплюються водою. Ґрунтотворний процес супроводиться оглеєнням, а в деяких випадках нагромадженням торфу.

Дуже впливає на ґрунтотворні процеси в лісостеповій зоні і ерозія грунтів.

Характерним для всіх грунтів Лісостепу є те, що утворені в різних умовах ґрунти одного генетичного типу значно різняться між собою вмістом гумусу, поживних речовин та іншими ознаками. Так, за нашими даними, вміст гумусу у горизонті 0—40 см більшості опідзолених чорноземів у Черкаській області не перевищує 3,3—4%, а в Саратовській області, за даними Н. І. Усова, в горизонті 0—40 см гумусу було до 7,82%. Ще більше різняться вмістом гумусу вилужені чорноземи. Наприклад, у Черкаській області більшість цих грунтів містить гумусу не більше, ніж 3,6—4,5%, в Омській області (за К. П. Горшеніним) в горизонті 0—10 см вміст його досягає 8,98%, в Башкирській АРСР в горизонті 0—13 см— 11,85%).

Морфологічна, фізико-хімічна й агрономічна характеристика сірих опідзолених грунтів. Досить помітно на вміст гумусу і поживних речовин у грунті в*пливають умови грунтотворення. Серед усіх грунтів світло-сірі опідзолені ґрунти найбільш опідзолені і містять найменше гумусу.

Сірі опідзолені ґрунти мало чим відрізняються від світло-сірих, проте містять дещо більше гумусу і мають вищий ступінь насиченості основами (85—90%) (табл. 37, 38). Залягають вони переважно на високих еродованих плато.

T_037

T_038

Наводимо характеристику профілю світло-сірого опідзоленого грунту (колгосп ім. Жданова Христинівського району Черкаської області).

НЕ(А1)—0—20 см— світло-сірий, слабогумусовий, безструктурний, ущільнений, сильно збагачений на кремнезем. Перехід до наступного горизонту помітний.

Е(А2) — 20—25 см — елювіальний, білястий, містить дуже мало гумусу, структура горіхувата і слабовиражена, багато кремнезему, легко розсипається: Перехід до ілювіального горизонту різкий.

І1(В1)—25—54 CM — бурий (частіше червоно-бурий), безгумусний, сильно ілювійований, ущільнений, з натіками. Структура горіхоподібна. У верхній частині горизонту на агрегатах багато кремнезему. Перехід до наступного горизонту помітний.

І2(В2) —54—122 см— червоно-бурий, з натіками, безгумусний, ілювіальний, структура призматична і добре виражена, горизонт щільний, зцементований, на агрегатах багато кремнезему.

Перехід, до наступного горизонту помітний.

Рк—122—150 см — ґрунтотворна порода (лес). Колір палевий. Скипає від соляної кислоти на глибині 122 см.

Для характеристики і порівняння морфологічних ознак світло-сірих і сірих опідзолених грунтів наведемо характеристику профілю сірого опідзоленого грунту, утвореного на карбонатному суглинковому лесі (радгосп «П’ятирічка» Вінницької області).

HE(A1) —0—32 CM — сірий, малогумусний, сильноелювіальний, безструктурний, сильно збагачений на кремнезем. Перехід до наступного горизонту різкий.

Ii(В1) — 32—59 см — червоно-бурий або бурий від натіків закисів заліза, сильно ілювійований, безгумусний, структура горіхува-та і добре виражена, стійка, гостроребриста. Багато кремнезему, щільний. Перехід до наступного горизонту помітний.

І2(В2) — 59—98 см — темно-палево-бурий, сильно ілювійований, безгумусний. Структура грубопризматична, чітко виражена, стійка. Дуже щільний кремнезем зустрічається гніздами. Перехід до наступного горизонту поступовий.

I(B3) — 98—135 см — червоно-бурий, безгумусний, щільний, ілювійований (ілювій виразний). Перехід до наступного горизонту різкий.

Рк(С) — 135—160 см — світло-палевий карбонатний лес, структура стовпчаста; виразний, ущільнений, карбонати у формі плісняви і трубочок. Скипає від соляної кислоти на глибині 135′ см.

У табл. 39 наведено поділ лісостепової зони на підзони й агрогрунтові райони.

T_039

Темно-сірі ґрунти за своїми ознаками і властивостями дещо нагадують чорноземи.

Подаємо характеристику профілю темно-сірих опідзолених грунтів (колгосп «Заповіт Леніна» Христинівського району Черкаської області),

НЕ(А1)—0,28 см — гумусно-елювіальний, елювійований, пилувато-грудочкуватий. В сухому стані орний горизонт брилуватий, збагачений на кремнезем. Перехід до наступного горизонту чітко виражений.

НІ(А2) —28—38 см — гумусно-ілювіальний, темно-бурий, гумусований, сильно ілювійований. Структура горіхоподібна, чітко виражена. Горизонт ущільнений. Перехід до наступного горизонту помітний.

IP(В) — 85—100 см — ілювійована порода, палево-бура. Горизонт безгумусний, призматично-стовпчастий, ущільнений, різко відокремлюється від ґрунтотворної породи.

Рк(С) — 100—150 см — ґрунтотворна порода. Палевий карбонат-лес (карбонати у формі прожилок). Скипає від соляної кислоти на глибині 105 см.

В табл. 40 наводимо механічний склад опідзолених лісостепових грунтів, утворених на лесі.

T_040

У табл. 41. наведено дані про фізико-хімічні властивості грунтів та їхні агрохімічні показники.

T_041

Агрономічні властивості грунтів Лісостепу залежать насамперед від походження їх, умов залягання, ґрунтотворних порід, механічного складу, ступеня окультурення, структури посівних площ, системи обробітку та внесення добрив.

Кількість водостійких структурних агрегатів у цих грунтах не перевищує 12—20%. В грунтах суглинкового механічного складу вона досягає 30%.

Структура грунтів Лісостепу здебільшого брилиста, повітроємкість змінюється в межах 5,6—8,9%. Фізична спілість грунту настає при вологості 15—18% і залежить від механічного складу.

Більш сприятливі агрофізичні властивості порівняно з світло-сірими і сірими мають темно-сірі опідзолені ґрунти, а також опідзолені чорноземи. Ці ґрунти структурніші (водостійких агрегатів 25—30%), об’ємна вага їх — 1,30—1,40 г/см3. Найбільш агрономічно цінними є реградовані темно-сірі опідзолені ґрунти і опідзолені чорноземи. Наприклад, кількість водостійких структурних агрегатів досягає в цих грунтах 60%, питома вага становить 1,20—1,30 г/см3, а фізична спілість настає при вологості 27—33%. Реградовані темно-сірі опідзолені ґрунти й опідзолені чорноземи містять також більше поживних речовин порівняно з нереградованими.

Та найбільшу потенціальну родючість мають глибокі малогумусні і вилужені чорноземи. Вони характеризуються найбільшим вмістом гумусу (3,5—6% і більше), а кількість водостійких агрегатів на окультурених грунтах досягає 55—60%.