7 років тому
Немає коментарів

У південній частині СРСР, зокрема на Куро-Араксинській низовині, на Кавказі та в Середньоазіатських республіках, розміщена найбільш посушлива ґрунтово-кліматична зона — пустинних степів і пустинь. Вона охоплює значну частину території Узбецької РСР, Таджицької РСР, Киргизької РСР та південну частину Казахської РСР.

Ця зона розміщена південніше зони сухих степів і займає обширні низини та передгір’я вищезгаданих республік.

Зона пустинних степів за своїми природними умовами дуже різноманітна.

Вся площа напівпустинних і пустинних степів разом з піщаними масивами пустинь займає до 2200 тис. км2, що становить близько 10% території СРСР.

Зональними ґрунтами пустинних степів є бурі пустинно-степові ґрунти.

Передгірні пустинні степи Середньої Азії і Закавказзя вкриті сіроземами, лучно-сіроземними і лучними ґрунтами, які разом займають до 33 млн. га, що становить 1,5% площі СРСР.

Клімат зони різко континентальний з холодною зимою і жарким та сухим літом. Цю зону часто називають сухими субтропіками.

Середня річна температура тут коливається в межах 13—17°. Температура в липні становить 26—30°, а в більш південних районах (Термез) підвищується до 32°. Влітку температура повітря іноді досягає плюс 40—45°, взимку вона знижується до мінус 30°.

У зоні пустинь і пустинних степів випадає дуже мало опадів. Кількість їх здебільшого залежить від рельєфу. Так, наприклад, у Туранській низовині їх випадає до 100 мм за рік. Більше опадів випадає на передгір’ях — до 200—300 мм і найбільше на схилах гір — до 400— 500 мм. Взагалі кількість опадів у цій зоні коливається в значних межах —від 150 до 600 мм за рік. Характерним для зони є надмірно сухе повітря (відносна вологість повітря 15—40%) і сильні вітри, які призводять до випаровування води з грунту.

Води з вільної поверхні в цій зоні може випаровуватися до 1700 мм/га за рік. Враховуючи, що в середньому за рік в зоні випадає до 200—250 мм опадів, то дефіцит вологи близько 1500 мм.

Осінь довга, тепла і сонячна, а морози починаються в жовтні. Безморозних днів у південній частині зони 240, а в північній — 160. Дружна і коротка весна починається в березні. В травні стає жарко.

Характерною особливістю клімату зони є дуже виражена контрастність гідрометричного режиму — навесні і влітку Весна найбільш волога і тепла, але цей період дуже короткий. Літо сухе, жарке, тривале. Різні кліматичні умови в ці два періоди року неоднаково впливають на ґрунтотворні процеси.

Рослинність пустинних степів дуже бідна на ботанічні види. Вона представлена переважно ксерофітними рослинами (білий полин, курай та ін.). На глинистих грунтах найбільше ростуть ефемери (рослини з досить коротким вегетаційним періодом — 30—45 днів) і окремі ксерофітні рослини з твердим листям і довгим вегетаційним періодом. Характер рослинного покриву зони залежить в основному від рельєфу місцевості та ґрунтово-кліматичних умов. Зокрема, в цій зоні відмічені ботаніками такі рослинні формації: ефемерна, гіпсова, піщана та солончакова (рис. 39). У районах Низького передгір’я поширені переважно осока, келерії, тюльпани, герань, полин і деякі чагарники; в районах високого передгір’я — пирій, цибулинний ячмінь, ефемери, стоколоси цибулинні і тонконіг. На піщаних породах трапляються поодинокі кущі піщаної акації та білого саксаулу. На засолених грунтах розвиваються солелюбні рослини з м’ясистим листям.

Рослинність пустинь

Рослинність пустинь

На пустинних грунтах поширені також водорості, лишайники та мохи.

Рельєф зони пустинних степів і пустинь в основному рівнинний, проте досить складний і неоднорідний. Значна частина цієї зони розміщена в Туранській низовині та на передгір’ях, що її оточують. На рівнині є багато незначних підвищень і понижень. До складу Туранської низовини входять також піщані простори сучасних і стародавніх дельт староріччя Сирдар’ї, Амудар’ї, Тургая, Сорокамиської западини та піщані простори долин колишніх рік.

Залежно від рельєфу і рослинних формацій виділяють чотири види пустинь (Є. В. Коровін).

1. Глинисті пустині займають рівнини і передгір’я Середньої Азії, древні долини Амудар’ї, Сирдар’ї, Мур-габа та інших рік. Із рослин переважають різні ефемери.

2. Гіпсові, або кам’янисті, пустині займають південну частину плато Усть-Урт, масиви Кара-Кумів і Кизил-Кумів та інші місця, де на поверхню виходять щільні породи, вкриті сукулентними рослинами (полин, солянки, тамарикс та ін.).

3. Піщані пустині в свою чергу поділяють на північні і південні. У північній частині (Кара-Кум, Кизил-Кум, Муюн-Кум) більше всього поширені полин піщаний, пирій сибірський, осока піщана. Південна частина пустині характеризується полинами, білим саксаулом, солянками. Із трав досить поширений селін та ін.

4. У солончаковій пустині дуже поширені соковиті солянки, зарості солероса і тамарикса, саксаули, полини та майже всі напівчагарникові солянки, ефедра.

Характерною ознакою пустинних рослин є те, що коренева система їх добре розвинена.

Найбільш глибоко кореневі системи рослин проникають на піщаних барханах, де довжина їх досягає 15— 20 м. У пустинних грунтах живе дуже багато (до 1— 1,6 млрд. в 1 г грунту) мікроорганізмів і черв’яків, які нерідко трапляються на глибині 50—100 см. Крім цього, в ґрунтотворних процесах беруть участь терміти, мокриці, жуки-гнойовики, ящірки, черепахи, змії, тушканчики та інші тварини. Всі організми перемішують грунт і породу, мінералізують органічну речовину, залишають багато екскрементів тощо.

Ґрунтотворні породи, на яких утворилися сіроземи та інші ґрунти пустинних степів, досить різноманітні за походженням, хімічним та мінералогічним складом. Серед них найбільш поширені елювій вулканічних, метаморфічних і осадових порід та перенесені вітрами піски. Багато також алювіальних і пролювіальних відкладів. Зустрічаються леси та інші породи.

Елювіальних відкладів найбільше на плато Усть-Урт. Перенесені піски відкривають простори Кара-Кумів, Кизил-Кумів, центральні райони Ферганської долини та ін. Вони добре відсортовані.

У пустинях поширені також суглинкові і глинисті еолові наноси, наприклад, в західних районах Фергани.

Алювіальні наноси з різних суглинкових порід займають значне місце серед ґрунтотворних порід у республіках Середньої Азії. Вони поширені по долинах стародавніх рік. Пролювіальні породи відкладені періодичними водними потоками в передгірних і міжгірських долинах. Лесів і лесовидних суглинків найбільше на передгірних пологих схилах і верхніх річкових терасах. Характерним для більшості ґрунтотворних порід є засоленість легкорозчинними солями.

Поширення і залягання ґрунтотворних порід тісно пов’язані з рельєфом місцевості. Наприклад, Туранська низовина вкрита глинистими і гіпсоносними відкладами, а також стародавніми і сучасними алювіальними (часто навіть нанесеними) пісками. На схід від низовини рівнини вкриті лесовими і лесовидними пиловидно-суглинковими породами. На плато Усть-Урт поширені мергелі і вапняки третинного походження, а на плато Бет-Пак-Дала серед палеозойських осадових порід трапляються виходи граніту і продукти його вивітрювання.

Ґрунтотворний процес у зоні передгірних пустинних степів і пустинь відбувається в умовах сухого і континентального клімату. Характерною для процесу грунтотворення є мікробіологічна активність при незначних запасах рослинних решток. Під впливом мікробіологічних процесів у сіроземах швидко відбуваються процеси мінералізації органічної маси. Особливо інтенсивно мінералізується органічна речовина навесні, коли в грунті достатня кількість вологи і відповідна температура.

Характерним для процесу грунтотворення сіроземних грунтів є майже повна мінералізація всієї органічної маси та перегною, які щороку нагромаджуються рослинністю і мікроорганізмами. Тому в сіроземах мало гумусу. Крім цього, недостатнє і неглибоке промочування грунтів в період найбільшого зволоження (взимку і рано навесні) утруднює вимивання і переміщення по профілю колоїдів та продуктів вивітрювання мінералів.

Внаслідок цього на профілі типових грунтів зони не помітно елювіально-ілювіальних горизонтів, що утворюються в результаті переміщення не тільки органічних і мінеральних колоїдів, а й важкорозчинних солей (карбонатів кальцію і магнію).

У зоні пустинних степів і пустинь профіль грунтів на генетичні горизонти диференціюється слабо.

Бурі пустинно-степові ґрунти за своїми ознаками близькі до світло-каштанових і сіроземних грунтів.

Профіль бурих пустинно-степових грунтів характеризується явно вираженим пухким гумусно-елювіальним горизонтом, глибина якого становить 10—15 см. Залежно від вмісту гумусу і глибини, на яку вимиваються розчинні солі, розрізняють такі підтипи бурих пустинно-степових грунтів: бурі пустинно-степові типові, або прикаспійські (гумусу містять 1,5—2%), бурі пустинно-степові світлі, або казахстанські (1—1,5%). і бурі пустинно-степові безгіпсові, або центральноазіатські (гумусу 1%). Серед цих підтипів виділяють ще карбонатні, солонцюваті, солончакуваті, гіпсоносні, безгіпсові та інші відміни бурих пустинно-степових грунтів.

Бурі пустинно-степові ґрунти мають несприятливі фізичні властивості (безструктурні, дуже ущільнений ілювіальний горизонт, мала водопроникність тощо). Запас вологи в цих грунтах незначний, що дуже зменшує агрономічну цінність їх.

Ємкість поглинання піщаних і супіщаних бурих пустинно-степових грунтів становить 3—10 мг-екв на 100 г грунту, легкосуглинкових — 10—15, а суглинкових — 15—25 мг-екв на 100 г грунту.

Валовий вміст азоту і доступного фосфору незначний, дещо більше в них доступного калію.

Бурі пустинно-степові ґрунти мають слабколужну реакцію (рН 7,5—8). Вміст водорозчинних солей зростає по мірі збільшення глибини, що спричинює і збільшення лужності в більш глибоких горизонтах. Вміст солей натрію зумовлює засоленість грунтів.

Походження грунтів пустинних степів і пустинь, зокрема сіроземів, пояснюють по-різному. Спочатку дослідники вважали, що ці ґрунти утворилися внаслідок простого процесу грунтотворення, через що вони характеризуються незначним нагромадженням гумусу та слабким вимиванням карбонатів. Подальші дослідження показали, що сіроземні ґрунти є стародавніми, на яких ще в давнину вирощували сільськогосподарські культури. А. Н. Розанов вважає, що на значних територіях поширення сіроземних грунтів Середньої Азії в минулому були тропічні і субтропічні ліси, які розвивалися на латеритних і червоноземних грунтах. На півдні зони пустинних степів і пустинь під лісочагарниковою рослинністю утворилися коричневі ґрунти. Потім внаслідок зміни клімату утворилися спочатку степи, потім сухі степи і нарешті пустинні простори, вкриті сіроземами та іншими сучасними ґрунтами.

І. І. Синягін висловив думку, що в льодовикову епоху четвертинного періоду гори Середньої Азії мали більше льодовикових мас, які більше обводнювали передгір’я та рівнини, в зв’язку з чим і клімат тоді був вологіший. У цей період, на думку автора, передгірні райони були вкриті гірськими каштановими ґрунтами і чорноземами, а рівнинні простори — дерново-лучними ґрунтами.

Взагалі немає загальноприйнятої думки щодо еволюції грунтів цієї зони.

За даними А. Н. Розанова, їх можна поділити на три основних типи: сіроземи, пустинні сіроземи і такирні ґрунти.

Сіроземи займають пустинно-степову частину Середньої Азії в районах стародавніх річкових терас, передгірних провінцій, часто поширені вони також і в низькогірних районах. Характерним для цих районів є значна нерівномірність випадання опадів. Найбільше їх випадає в дуже холодні періоди року.

Сіроземи утворилися на різних ґрунтотворних породах і в неоднакових умовах рельєфу та клімату.

За морфологічними та фізико-хімічними властивостями їх поділяють на північні, типові, солончакуваті, солонцюваті, глеюваті і старозрошувані сіроземні ґрунти.

Північні сіроземи найбільше поширені в північних районах зони пустинних степів, зокрема в Семиріччі. За ступенем виразності гумусного горизонту, вмістом гумусу та іншими ознаками північні сіроземи поділяють ще на світлі та звичайні. Перші відрізняються від других меншим вмістом гумусу (0,8—1,7%) і неглибоким гумусним горизонтом.

Типові сіроземи поширені переважно в центральній частині зони, в районах з надзвичайно сухим літом та вологою і теплою весною. За А. Н. Розановим, ці ґрунти мають товщий гумусний горизонт порівняно з північними сіроземами.

У типових сіроземах помітна висока поверхнева карбонатність при добре вираженому ілювіально-карбонатному горизонті. З верхніх горизонтів вимиті деякі легкорозчинні солі, значна кількість яких концентрується у глибших горизонтах. Сіроземам не властива макроструктура.

За особливостями будови профілю типові сіроземи поділяють на світлі, звичайні та темні.

Світлі типові сіроземи містять гумусу 1,0—1,5% (рідко до 2,2%), а загальна товщина гумусного горизонту становить 40—50 см. Характерною ознакою цих сіроземів є наявність виражених водостійких мікроструктурних агрегатів, добре помітна пористість. Світлі типові сіроземи мають досить сприятливі водні і повітряні властивості.

В Узбецькій РСР, Казахській РСР і Таджицькій РСР поширені світлі сіроземи. Серед них часто зустрічаються вторинно засолені ґрунти, які утворилися на алювіальних суглинках. На цих грунтах ростуть різні кураї, гусяча цибуля, білий і чорний саксаул.

На окультурених грунтах з трав добре росте люцерна і тимофіївка волотиста.

Звичайні типові сіроземи здебільшого поширені на передгірних рівнинах, горбкуватому передгір’ї, у невисоких гірських районах. Ці ґрунти пористі і мають добре виражену мікроструктуру.

Темні типові сіроземи здебільшого утворилися в підвищених передгірних районах і низьких горах, вкритих багаторічними і кореневищними злаковими травами. У верхніх горизонтах цих грунтів концентрується від 2 до 4,5% гумусу і значно більше азоту порівняно з попередніми відмінами сіроземів.

Солончакуваті сіроземи утворилися переважно в тих районах зони, де неглибоко залягають підґрунтові води або близько від поверхні засолені породи. Ці ґрунти характеризуються наявністю в них хлоридних і сульфатних сполук.

Солонцюваті сіроземи зустрічаються в основному серед світлих сіроземів у тих районах, де нагромадилось багато солей з лужними основами.

Ці ґрунти характеризуються буруватим відтінком та грудочкуватою або глинисто-грудочкуватою чи навіть стовпчастою структурою. В цих грунтах багато карбонатів у формі білозірки. При сильно розвинутій солонцюватості поверхня таких грунтів ущільнюється і на ній з’являються тріщини.

Глеюваті сіроземи поширені на тих передгірних рівнинах, на яких близько до поверхні залягають прісні підґрунтові води. Якщо ці води довго перебувають у грунті, то його горизонти оглеюються.

Морфологічні ознаки сіроземів полів зрошення мало чим відрізняються від ознак таких же (типових солончакуватих, солонцюватих) грунтів цілинних степів. На профілі їх горизонтів добре помітні скупчення у формі білозірки та гіпсові мергелеві сполуки (як залишкові релікти минулого).

Пустинні сіроземи. В найбільш жаркій частині пустинної зони (Усть-Урт, Бет-Пак-Дала, Кара-Кум, Кизил-Кум), а також нерідко і на підгірних рівнинах поширені пустинні сіроземи. Ці ґрунти утворилися переважно на четвертинних алювіальних та делювіальних відкладах і мають різноманітний механічний склад. Це переважно сіро-бурі пустинні ґрунти таких відмін: сіро-бурі несолонцюваті, сіро-бурі солонцюваті та сіро-бурі примітивні.

Сіро-бурі несолонцюваті ґрунти утворилися на породах під покривом полинної рослинності. У цих грунтах дуже мало гумусу (0,3—0,7%), мало азоту (0,04 — 0,07%), відносно більше фосфору (валового до 0,1%) та калію (більш 1,0%).

Сіро-бурі солонцюваті ґрунти поширені на Усть-Урті, в Кизил-Кумах. Для них характерне утворення щільної кірки з тріщинами. Реакція середовища лужна, а серед солей, які часто засолюють нижні горизонти, переважають хлориди і сульфати. Сіроземи можуть перетворюватися на солончаки, якщо легкорозчинні солі будуть підніматися у верхні горизонти.

Хімічний склад сіроземів наведено в табл. 52.

T_052

Вміст гумусу і його розподіл по профілю сіроземів видно з табл. 53.

T_053

Фізичні властивості грунтів зони поліпшуються в умовах зрошення.

Такирні ґрунти. Однією з найбільш характерних ознак природного ландшафту пустинь Середньої Азії є такири. Під такирами прийнято розуміти обширні відкриті рівнинні простори майже без рослинності з розтрісканою поверхнею грунту. За своїм походженням ці ґрунти є солончакувато-солонцюваті (рис. 40).

Поверхня такиру

Поверхня такиру

Такири і такировидні ґрунти різного типу поширені в районах стародавніх дельт Амудар’ї, в південних районах Туркменської РСР.

Утворилися вони на різних пролювіальних, стародавніх алювіальних і делювіальних та інших породах в умовах дуже сухого клімату, рівнинного рельєфу, глибокого залягання підґрунтових вод, періодичного зволоження при незначній участі або зовсім без вищої рослинності тощо.

На такирних грунтах вищі рослини трапляються дуже рідко, а поширені різні водорості, лишайники, гриби і бактерії.

Для територій поширення такирів характерно ще й те, що вони тимчасово у певні сезони затоплюються поверхневими водами, внаслідок чого поверхня грунтів періодично оновлюється («омолоджується»).

Природна родючість такирів досить низька. На них майже не ростуть вищі рослини, слабовиявлена біологічна активність, мало фауни, обмежені запаси води, висока лужність і засоленість, у вбирному комплексі багато натрію.

Такири зверху вкриті дуже щільною як панцир ґрунтовою кіркою, що значно обмежує розвиток рослинності, водопроникність.

Але, незважаючи на це, при застосуванні плантажної оранки зрошення (солі при цьому вимиваються на глибину оранки), гіпсування, посівів багаторічних трав, піскування на такирних грунтах можна вирощувати високі врожаї бавовнику та інших теплолюбних культур.

Такири — значний резерв земель для сільськогосподарського використання.