7 років тому
Немає коментарів

Зональними ґрунтами зони сухих степів є каштанові, які займають 107,4 млн. га, або 4,8% території СРСР. Каштанові і частково бурі ґрунти займають значні площі Саратовської, Волгоградської, Ростовської областей та Ставропольського краю, південної частини Західного Сибіру, Казахстану і Алтаю. Крім рівнинних просторів, каштанові і бурі ґрунти поширені також у гірських районах Киргизької РСР, Туркменської РСР і в інших республіках.

Площа під солонцями і солончаками становить близько 30% грунтів зони.

Природні умови. Клімат зони досить континентальний, жаркий і сухий. Середньорічна температура в європейській частині зони становить плюс 5—9°, в азіатській — 3—4°, а в Забайкаллі знижується до мінус 2,6°; в липні вона становить відповідно 24—25° і 20—23°. Значні коливання температури спостерігаються в січні: у Східному Казахстані температура знижується до мінус 40°. Річна кількість опадів невелика і в різних районах неоднакова: у південній частині зони випадає 250— 300 мм, північній — 350—400, а в середньому по зоні — 250—300 мм. Найбільше опадів випадає влітку і переважно у вигляді злив. Оскільки повітря тут сухе, то вологи випаровується з грунту набагато більше, ніж надходить її у вигляді атмосферних опадів. Насиченість . повітря водяними парами — до 30%. Запаси води в цій зоні створюються тільки восени і навесні, проте навіть у цей період ґрунти зволожуються неглибоко, внаслідок чого продуктивної вологи буває небагато (до 30 мм). Сніговий покрив також невеликий— 10—20 см. У Забайкаллі зустрічаються площі з вічною мерзлотою. В зоні сухих степів великої шкоди завдають вітри-суховії.

Тривалість вегетаційного періоду становить в середньому до 230 днів.

Ґрунтотворні породи. В даній зоні ґрунтотворні породи досить різноманітні. У Причорноморській западині на півдні України каштанові ґрунти утворилися на лесових і лесовидних суглинках та глинах. Далі на схід, у районах Заволжя, крім лесових відкладів, поширені елювіально-делювіальні продукти вивітрювання мергелів, глин, вапняків крейдяного і третинного періодів.

Каштанові ґрунти в Саратовській області утворилися на сиртовій глині, яка відрізняється від лесів тим, що не пориста, а злита і не розпадається на стовпчики, що характерно для лесів. Глина містить багато карбонатів.

У Волгоградській області світло-каштанові ґрунти утворилися на важких карбонатних суглинках, каштанові — на крейдяних породах і глауконітовому піску, солонці степові — на лесовидних суглинках. У Казахстані (Актюбинська обл.) ґрунтотворною породою каштанових грунтів є елювій третинних глин і лесовидні відклади засолених озер, які зустрічаються і в Західносибірській низовині та Кулундинській западині.

На Прикаспійській низовині ґрунтотворними породами є морські відклади — алювіальні наноси глин, лесовидних суглинків та ін. На схід від Каспійської низовини трапляються вивітрені кристалічні породи, елювій і делювій. Всі ґрунтотворні породи багаті на карбонати кальцію і магнію і містять легкорозчинні солі (хлориди, сульфати і карбонати калію, натрію і кальцію).

Рельєф. У Європейській частині СРСР рельєф переважно рівнинний з невеликими пониженнями, в перед-уральській частині — гірський, у Прикаспії — горбистий. У Казахстані, в районі Могуджарських гір, рельєф більш складний (гористо-горбистий), а в північних районах поверхня вкрита невеликими кам’янистими сопками.

Отже, каштанові ґрунти утворилися в умовах сухого клімату на різних карбонатних породах і елементах рельєфу.

Рослинний покрив. Рослинність за ботанічним складом в районах з каштановими ґрунтами значно бідніша порівняно з зоною поширення чорноземних грунтів. Рослини тут представлені щільнокущовими злаками, ковилою і типчаком, тонконогом цибулинним та цибулинними ефемерами. З напівчагарникових поширені ксерофітні рослини засушливих районів, білий полин і вербняк.

Недостатня зволоженість значно обмежує не тільки видовий ботанічний склад рослин, а й кількість їх на певній площі, що зумовлює незначне нагромадження органічної речовини.

Ґрунтотворний процес. Недостатнє зволоження у Степу призводить до нагромадження в ґрунтовому профілі значної кількості карбонатів кальцію і магнію, а також легкорозчинних солей натрію, який частково входить у вбирний комплекс.

Гуміфікуються та мінералізуються рослинні рештки у сухому грунті при повному доступі повітря, внаслідок чого процеси відбуваються дуже інтенсивно і в грунті нагромаджується багато різних мінеральних солей і мало гумусу (3,5—4,5%), переважно у формі гумінової кислоти. Гумусний горизонт каштанових грунтів не більший 35—45 см, а в бурих грунтів він ще менший. Зріджена рослинність з нерозвиненою кореневою системою, сухість повітря і періодичне зволоження грунту сприяють незначному нагромадженню гумусу, тому каштанові грунти (тим більше бурі) мають неглибокий гумусний горизонт темно-коричневого кольору, який нагадує колір спілого плоду каштанів. Саме тому такі ґрунти називають каштановими.

У зимовий період верхній горизонт грунту розтріскується, гумус потрапляє в щілини і перехідний горизонт набуває мармурового (мозаїчного) кольору.

Вміст солей натрію в грунті збільшується з півночі на південь. Наявність натрію у вбирному комплексі сприяє розвитку солонцюватості грунту, а також значному диспергуванню (роздрібненню) колоїдної частини, зокрема гумусу. Це зумовлює також деяке ущільнення ілювіального горизонту.

Карбонатний горизонт у каштанових грунтах починається з глибини 30—40 см і доходить до 120—150 см. На цій глибині часто починає нагромаджуватися гіпс.

Характерним для каштанових грунтів є висхідна течія вологи в літній посушливий період. Разом з водою піднімаються розчинні солі натрію, якого завжди багато в ґрунтотворних породах, і нагромаджуються у верхніх горизонтах, засолюючи ґрунти.

Залежно від умов, при яких утворюються каштанові ґрунти, стадії розвитку і вмісту гумусу їх поділяють на темно-каштанові, каштанові і світло-каштанові.

Темно-каштанові ґрунти займають значну територію північної частини зони. Вони утворилися під покривом різнотрав’я — переважно ковилових і типчакових рослин. Вміст гумусу в них становить 4—5%.

Каштанові ґрунти поширені в центральній частині зони і утворилися вони переважно під типчаком і частково ковилою. Вміст гумусу в них близько 3—4%.

Світло-каштанові ґрунти зустрічаються в більш південній частині зони. Територія цієї частини зони вкрита полинами, типчаками і частково ковилою. Гумусу світло-каштанові ґрунти містять 2—3%.

Бурі напівпустинні ґрунти поширені в найбільш посушливій частині зони, яка поступово переходить у пустиню. Вміст гумусу в них становить близько 2%.

Дуже багато в цій зоні також солончаків і солонців. Темно-каштанові, каштанові та світло-каштанові ґрунти бувають карбонатні, солонцюваті і осолоділі, а бурі — здебільшого солончакуваті.

За механічним складом ґрунти сухих степів і напівпустинь більш важкі — суглинкові і глинисті. Легких — піщаних і супіщаних — грунтів мало.

Серед комплексу цих грунтів поширені ще й різні лучно-каштанові ґрунти, бурі пустинно-степові, солончаки, солонці та солоді.

Морфологічний опис профілю темно-каштанового грунту в заповіднику «Асканія-Нова» Херсонської області (за С. С. Соболевим):

НЕ (А) —0—28 см. Сірий гумусний горизонт з каштановим відтінком. Слабовиражена нестійка структура. Тонкопористий з помітними тріщинами. Орний шар до 15 см. Грудочкувато-розпилений.

НІ(В1)—28—48 см. Перехідний горизонт, до 39 см рівномірно забарвлений з ясно вираженим відтінком. Помітно ущільнений. Слабовиражена горіхувата структура. У міру збільшення глибини забарвлення нерівномірне. Скипає на глибині 48 см.

Кнір (В2) — 48—92 см. Карбонатний ілювіальний горизонт, найбільш ущільнений. Зверху слабопомітний гумус. Білозірка трапляється рівномірно по всьому горизонту.

Рік(С) — 150 см. Темно-бурий, важкосуглинковий лес. Карбонати не помітні. На глибині близько 200 см зустрічається гіпс.

Каштанові, солонцюваті ґрунти і солонці відрізняються від темно-каштанових неоднаковим верхнім гумусним горизонтом. У темно-каштанових грунтах гумусний горизонт більш глибокий (табл. 49). У каштанових солонцюватих грунтах, як і в солонцях, зверху розміщується гумусно-елювіальний (НЕ) горизонт, який далі переходить у гумусно-ілювіальний (НІ). Через те, що вбирний комплекс каштанових солонцюватих грунтів містить натрій, верхній горизонт їх розпилений, безструктурний, запливає після дощу та ущільнюється після висихання.

T_049

Вбирний комплекс каштанових грунтів містить невелику кількість натрію — 2,4—6,5% ємкості вбирання (тому гумус у них частково диспергований) і багато калію.

Найвищу природну родючість мають темно-каштанові, меншу — каштанові солонцюваті ґрунти і найменшу — солонці.

Темно-каштанові солонцюваті ґрунти УРСР за родючістю близькі до південних чорноземів.

Поживних речовин каштанові ґрунти містять багато. Вміст азоту, фосфору і калію залежить від кількості гумусу в грунті. Так, наприклад, загальна кількість фосфору коливається в межах від 0,1 до 0,2%, проте рухомих форм його небагато (до 5—10 мг на 100 ггрунту). Значно більше (табл. 50) в каштанових грунтах порівняно з фосфором азоту і калію.

T_050

Характеристику фізико-хімічних властивостей грунтів сухого Степу наведено в табл. 51.

T_051

Структура верхніх горизонтів помітна тільки в цілинних грунтах, а на орних землях вона здебільшого зруйнована. Зверху ґрунти розтріскуються, а глибші горизонти досить ущільнені. Тріщини сприяють швидкому висиханню грунту і легкому проникненню в них талих вод.

Бурі пустинно-степові ґрунти. У південній, найбільш посушливій частині Степу поширені світло-каштанові, а ще південніше підзони — бурі пустинно-степові ґрунти. Ці ґрунти займають величезні території в південно-східних районах Європейської частини СРСР і в Центральному Казахстані.

Характер рослинності свідчить про те, що ґрунти і породи в цій підзоні засолені та збагачені карбонатами.

Основними ґрунтотворними породами бурих грунтів є переважно третинні засолені різнокольорові глини та четвертинні важкі суглинки, часто карбонатні та засолені. Трапляються лесовидні суглинки та делювіально-елювіальні відклади.

Бурі ґрунти відрізняються від світло-каштанових меншим вмістом гумусу (не більше 2%), незначним гумусовим горизонтом (15—20 см) і неглибоким профілем. У бурих грунтах також невелика ємкість вбирання (15— 20 мг-екв на 100 г грунту), а у вбирному комплексі крім кальцію і магнію є натрій. Реакція ґрунтового розчину слабколужна (рН 1,2—7,5 у верхніх горизонтах і до 8,5 в нижніх). Бурі ґрунти містять мало органічної речовини, мають неводостійку структуру, а нижня частина гумусного горизонту досить ущільнена.