7 років тому
Немає коментарів

Колоїди грунту. Кожний грунт складається з твердих частинок, різних за ступенем подрібнення, — хряща (кам’яниста частина), піску, піщаного пилу і найдрібніших частино,к — глини. Мулиста частина грунту дуже подрібнена і містить найважливішу фракцію — колоїди. Колоїди — це частинки твердої фази грунту розміром від 0,1 до 0,001 мк.

Склад і походження колоїдів грунту. Колоїди бувають органічного і мінерального походження. При високій дисперсності мінералів або гумусу колоїди набувають особливих ознак і властивостей, які мають велике значення для родючості грунту.

За хімічним складом колоїди поділяють на мінеральні, органічні та органо-мінеральні.

З мінеральних, які переважають у грунті, найбільш поширені колоїди кремнезему, глинозему і півтораокисів заліза. Утворюються вони в грунті під час хімічного вивітрювання мінералів. Так, наприклад, з польових шпатів утворюється окис кремнію у формі колоїду SiO2-H2O, а з біотитової слюди — гідроокис заліза Fe(OH)3-nH2O. З мінеральних колоїдів у грунті поширені також сполуки Аl(ОН)3-nН2О і МnО2-Н2О та ін.

Мінеральні колоїди грунту складаються переважно з вторинних мінералів: монтморилоніту, нонтроніту, каолініту, галуазиту, гідроокисів заліза та ін. Походження цих колоїдів буває різним — вони утворюються в процесах вивітрювання мінералів і грунтотворення.

Глинні мінерали, як зазначає А. А. Роде, мають кристалічну будову у формі пластинок, товщина яких коливається від 0,01 до 0,05 мк. Катіони алюмінію і заліза з поверхні кристалічних частинок цих мінералів притягують з розчину різні аніони. Оскільки в ґрунтовому розчині завжди найбільше гідроксильних іонів ОН-, то в грунті утворюються нерозчинні колоїдні сполуки гідро-окислів заліза Fe(OH)3 і алюмінію Аl(ОН)3.

Глинні мінерали можуть також притягувати з розчину аніони SiO3 і РО4 та аніони гумінової кислоти, які з іонами заліза і алюмінію, утворюють нерозчинні сполуки.

Колоїднодисперсні мінерали (монтморилоніт, ілліт, кварц, каолініт, галуазит та ін.) вбирають у свої кристалічні решітки мікроелементи (мідь, цинк та ін.).

Органічні колоїди складаються переважно з гумусових речовин (гумінової і фульвокислот, лігніну, протеїну, клітковини, смол тощо), а органо-мінеральні — із сполук гумусових речовин з глинистими та іншими вторинними мінералами.

Колоїди гумусу містять карбоксильну групу (СООН), водневі іони якої завжди розташовані на поверхні колоїдних частинок. Тому при змішуванні гумінових кислот з водою водневі іони карбоксильної групи віддаляються від ядра (віддисоційовуються), надходять у воду і утворюють на поверхні колоїдної частинки дифузний шар. Внаслідок цього на поверхні колоїдної частинки залишається група СОО-, яка і надає їй негативного заряду.

Колоїди глинних мінералів і гумусових кислот мають переважно негативний заряд.

Будова колоїдів. Колоїдна частинка складається з ядра, іоногенного і дифузного шарів (рис. 25).

Схематична будова колоїдної міцели

Схематична будова колоїдної міцели

Ядро колоїдної міцели вкрите внутрішнім і зовнішнім шарами іонів з протилежними зарядами. Внутрішній шар пов’язаний з ядром і визначає потенціал даного колоїду, а зовнішній шар є компенсуючим. Звичайно у грунтах іони, які визначають потенціал, мають від’ємний, а компенсуючі — додатний заряди. Загальна кількість від’ємних і додатних зарядів цих іонів однакова.

Всі компенсуючі іони колоїдної міцели називають обмінними, або вбирними, катіонами, а суму всіх увібраних катіонів — ємкістю вбирання.

Нерухомий шар міцели складається з іонів, що визначають потенціал, а також іонів, які щільно прилягають до нього. Іони, розташовані далі від нерухомого шару, разом із середовищем створюють дифузний шар. Дифузний шар іонів утворюється у водних розчинах і містить іони, які легко заміщуються.

Ядро разом з шаром іонів, які визначають потенціал, називають гранулою. Останню разом з нерухомим шаром компенсуючих іонів називають колоїдною частинкою. Якщо кількість від’ємних зарядів колоїдної частинки без дифузного шару перевищує кількість додатних іонів, то частинка має від’ємний заряд.

Електричний заряд більший у тих колоїдів, які мають більший дифузний шар. Якщо електричний заряд високий, то колоїдні міцели відштовхуються одна від одної.

Властивості колоїдів. Частинки речовини, подрібнені до розміру колоїдів, мають ознаки, невластиві грубим дисперсним (пиловидним і піщаним) частинкам і істинним розчинам. Зокрема, на поверхні подрібнених частинок утворюється поверхнева енергія у зв’язку з тим, що молекули і атоми, які розташовані всередині їх, перебувають в інших умовах, ніж ті, що є на поверхні. Ці молекули і атоми мають вільну поверхню, яка може утримувати воду та поживні речовини. Колоїди грунту мають властивість диспергуватися (подрібнення) і коагулюватися (укрупнення).

Щодо води колоїди бувають гідрофільні і гідрофобні. Гідрофільні легко адсорбують воду, набухають і можуть утримувати її протягом тривалого часу. Вони дуже насичені гідратованими катіонами.

До, гідрофобних належать такі колоїди, які не адсорбують молекул води і характеризуються незначним набуханням і здатністю переходити в осад. У грунті є обидві групи колоїдів. Деякі з них, насичені слабогідратованими катіонами (Са++, Mg++, Al+++, Н+), залежно від умов і своєї природи можуть займати проміжне місце.

Органічні колоїди переважно гідрофільні, а мінеральні — гідрофобні.

Грунти, які містять багато гідрофільних колоїдів, наприклад солонці, при зволоженні дуже набухають, а при просиханні розтріскуються і осідають. У грунтах з гідрофобними колоїдами, насиченими іонами Са++ і Mg++, внаслідок коагуляції їх утворюються мікро-, а потім макроструктурні агрегати.

Негативно заряджені колоїди називають ацидоїдами, а позитивно — базоїдами. Це стійкі колоїдні частинки. Крім них, є колоїди, які не мають постійного електричного заряду. їх називають амфолітоїдами.

Ацидоїди містять у дифузному шарі катіони і бувають у грунті переважно в колоїдно-дисперсних формах кремнезему, глинистих мінералів та гумінових кислот. До ацидоїдів відносять і органо-мінеральні колоїди, мінеральні частинки яких вкриті плівками цих же кислот.

Гідрати окисів алюмінію, заліза, а також білки належать до амфолітоїдів. Характерною властивістю колоїдів цієї групи є здатність змінювати електричний заряд при зміні реакції середовища.

Колоїди в стані розчину називають золями, а в стані коагуляції (драглиста маса) — гелями.

Перехід колоїдів із стану золю в осад (гель) з виділенням молекул води називають коагуляцією. Під час коагуляції колоїдні частинки втрачають електричний заряд (ізоелектрична тоxка), внаслідок чого міцели або поліміцели злипаються (коагулюються).

Процес переходу колоїдів із стану гелю в золь називають пептизацією.

Однією з важливих ознак колоїдів є властивість їх вступати в хімічні реакції, хоч у воді вони і нерозчинні. . Як відомо з хімії, в розчинних сполуках в реакцію вступає вся маса, а в колоїдних — тільки ті молекули або іони, які є на поверхні колоїдної частинки. Цим і можна пояснити високу реактивну здатність високодиспергованих твердих речовин. Чим більше подрібнена маса, тим більша її сумарна поверхня, а звідси більше тих молекул і іонів, які здатні до реакції та заміни їх іншими.

Дрібнодисперговані частинки грунту мають властивість вбирати своєю поверхнею гази і пари води. Це явище називають адсорбцією. Якщо поверхня колоїдної частинки стикається з парами води, пара конденсується в порах адсорбента (капілярна конденсація). Адсорбована колоїдною частинкою вода має певні особливості: вона недоступна для рослин і не замерзає навіть після охолодження до —78°, у ній не розчиняються солі тощо.

Горизонти грунту, де є багато нескоагульованих дрібнодиспергованих частинок, можуть містити багато недоступної рослинам води. Характерним для колоїдів є також те, що вони створюють у малому об’ємі надзвичайно велику питому поверхню і тому є найактивнішою частиною грунту. Активність частинок підвищується із зменшенням діаметра їх.

Від колоїдної фракції залежать такі фізико-механічні властивості грунту, як липкість, твердість, здатність до набухання, а також гідрофільність і буферність.

Різні типи грунтів містять неоднакові мінеральні колоїди. Наприклад, у дерново-підзолистих грунтах переважають колоїди гетиту й каолініту, в чорноземах — бейделіту, гетиту, гібсиду, а в червоноземах — галуазиту, гібсиду, гетиту.

Грунт чи порода, взаємодіючи з середовищем, вбирають з нього гази, пари, молекули води і солей. При цьому відбуваються як хімічні, так і фізичні, фізико-хімічні та біологічні процеси.

Вбирна здатність грунту. Вбирною здатністю грунту називають властивість його вбирати і утримувати в поглиненому стані тверді речовини і гази.

Сукупність всіх мінеральних, органічних і органо-мінеральних колоїдів називають ґрунтовим вбирним комплексом.

Найбільший вбирний комплекс у глинистих грунтах, які містять багато гумусу, а найменший — у піщаних.

Завдяки вмісту тонкодисперсних частинок грунт має властивість вбирати з розчину катіони або аніони солей. Увібрані катіони можуть обмінюватися на інші, якщо обробляти грунт розчинами солей. Ця властивість має велике значення для поліпшення властивостей і підвищення родючості грунтів.

За К. К. Гейдройцем, розрізняють механічне, фізичне (молекулярна адсорбція), фізико-хімічне, хімічне та біологічне вбирання.

Механічне вбирання. Затримування ґрунтом частинок, які вимиваються з верхніх горизонтів у нижні, називають механічним вбиранням.

Зумовлюється механічне вбирання пористістю і капілярністю грунтів, механічним складом і структурою їх.

Використовують явище механічного вбирання для замулювання піщаних грунтів, очищення стічних вод тощо. Молекулярне, або фізичне, вбирання. Суть фізичного вбирання (адсорбція) полягає в тому, що грунтові колоїдні частинки завдяки великій поверхневій енергії здатні не тільки притягувати, а й утримувати на своїй поверхні газоподібні і розчинені у воді речовини.

Прикладом фізичного вбирання твердих частинок з розчину може бути затримування ґрунтом різних барвників. При цьому розчин фарби може бути зовсім або частково знебарвлений. Адсорбцією можна також пояснити опріснення солоної води при проходженні її крізь грунт. Характерна для грунту також адсорбція різних газів. Наприклад, при виготовленні торфофекальних або торфо-грунтових компостів торф чи грунт майже повністю вбирає газоподібні продукти.

Якщо молекули речовини притягуються й адсорбуються поверхнею твердої фази грунту, то таку адсорбцію називають позитивною.

Деякі сполуки внаслідок властивості підвищувати поверхневий натяг зумовлюють негативну адсорбцію — концентрація молекул розчиненої речовини буде менша порівняно з міцелярним розчином (вільна вода міжміцелярного розчину мало або й зовсім не зв’язана з твердою фазою грунту).

З агрономічного погляду позитивна адсорбція може бути корисною в тих випадках, коли поживні речовини не вимиваються.

Прикладом негативної адсорбції є взаємодія грунту з нітратами, які не адсорбуються його колоїдними частинками і легко вимиваються з грунту, якщо азотні добрива внести заздалегідь.

Фізико-хімічне вбирання, або обмінна адсорбція. Цей вид вбирання має велике значення в ґрунтотворних процесах. Суть його полягає в тому, що увібрані катіони або аніони, закріплені колоїдною частинкою, можуть замінюватися іншими катіонами або аніонами з розчину. Від того, які саме катіони розміщені на поверхні колоїдної частинки, залежать агрономічні властивості грунту.

Під час обробки грунту нейтральним розчином хлористого амонію NH4Cl колоїдні частинки грунту вбирають з розчину катіони NH4+, а на місце їх в еквівалентній кількості надходять у розчин катіони, які раніше були у вбирному комплексі. Цю реакцію називають обмінною адсорбцією катіонів чи іонів, або фізико-хімічним вбиранням. Наприклад, якщо грунт, насичений кальцієм і магнієм, обробити розчином солей типу NH4Cl, то реакція відбувається так, як показано на схемі (рис. 26).

Схема еквівалентного зміщення іонів

Схема еквівалентного зміщення іонів

Катіон NH4+ витискує і замінює увібраний колоїдною частинкою не тільки Са++, а й усі інші увібрані катіони.

Вбирання і обмін відбуваються тільки на поверхні колоїдних частинок. Чим більша поверхня, тобто більше кодоїдів у грунті, тим більше увібраних катіонів. При цьому помітна така закономірність: будь-який катіон, увібраний ґрунтом, може бути витиснений іншим в еквівалентній кількості, а саме: 1 міліеквівалент (1/1000 грам-еквівалента) катіона з ґрунтового розчину витискує 1 міліеквівалент увібраного катіона.

Реакція обмінної адсорбції катіонів у грунті відбувається дуже швидко, і чим більша концентрація катіонів-витискувачів, тим більша кількість увібраних катіонів витискується.

Різна також енергія вбирання ґрунтом катіонів. Зростає вона із збільшенням атомної ваги та валентності їх. Чим більша атомна вага і валентність, тим більша сила енергії обміну. Енергія вбирання катіонів залежить від розмірів іонного радіуса їх та величини електричного заряду.

Оскільки обмін між катіонами еквівалентний, то при обробці розчином солей (заздалегідь відомої концентрації) певної наважки грунту є можливість точно підрахувати кількість витиснених катіонів, знати місткість вбирання (суму всіх увібраних катіонів) грунту.

Катіони, які знаходяться на поверхні ґрунтових колоїдів і здатні обмінюватися на катіони ґрунтового розчину, називаються обмінними, або увібраними, катіонами. Величина вбирного комплексу залежить від кількості колоїдів у грунті, зокрема органічних. У зв’язку з цим у глинистих грунтах вбирний комплекс більший, а в піщаних — менший. Особливо велику вбирну здатність мають гумусові сполуки.

Кожній відміні грунту властиві певні катіони. Наприклад, у чорноземах і каштанових грунтів багато Са++ і Mg++, підзолистих — Н+ і Аl+++, засолених — Na+, у болотних — Fe+++. Та разом з цими основними катіонами можуть бути увібрані й інші катіони, наприклад, у чорноземах — Na+ і Н+, підзолистих грунтах — Са++, Mg++, NH4+, К+, у солонцях —Са++, Mg++ та ін.

Поряд з обмінними катіонами в грунті є також і необмінні увібрані катіони. Суть необмінного вбирання полягає в тому, що під час вбирання катіони міцно закріплюються в грунті і стають на певний час недоступними для живлення рослин.

Необмінне вбирання властиве майже всім катіонам, але найчастіше так поглинається калій, який при певних умовах переходить з обмінного стану в необмінний. Цьому особливо сприяє періодичне висушування грунту, причому чим вища температура і довший період висушування, тим більша частина обмінного калію стає необмінним. Пояснюють це явище старінням колоїдів грунту. При висушуванні грунту в його колоїдах, як зазначає М. І. Горбунов, міняються електрокінетичні властивості (заряд), що в свою чергу пов’язано із зменшенням кількості катіонів у дифузному шарі. При цьому зменшується дисоціація сполук на поверхні колоїдних частинок.

Обмінний калій стає необмінним також і внаслідок біологічного, вбирання. Крім того, .калій може переходити у важкорозчинну форму і в тому разі, коли він увіходить у кристалічну решітку того або іншого мінералу (наприклад, монтморилоніту). Отже, калій, солі якого здебільшого досить рухомі, може у багатьох випадках закріплятися в грунті і переходити в недоступну для рослин форму.

Для живлення рослин особливе значення мають увібрані катіони. Це пояснюється тим, що вони є джерелом тих речовин в ґрунтовому розчині, які рослина використала з нього. Хоч обмінні катіони і малодоступні для рослини, проте частину з них рослини використовують, наприклад калій.

Увібрані катіони не вимиваються з грунту і можуть бути використані рослинами в різні періоди вегетації.

Хімічне вбирання. Суть його полягає у вбиранні й утриманні в поглиненому стані тих іонів розчину, які в процесі обмінних реакцій у грунті утворюють нерозчинні або малорозчинні солі. Наприклад, при взаємодії карбонатів кальцію (СаСО3) з фосфорнокислим натрієм Na3(PO4)2 в грунті утворюється трикальційфосфат Са3 (РО4)2 — нерозчинна сіль. Схематично реакцію можна зобразити так:

3CaCO3+2Na3(PO4)2=Ca3(PO4)2+3Na2CO3.

Ступінь розчинності залежить також від реакції середовища. Наприклад, чим кисліша реакція грунту, тим більше розчиняється фосфоритне борошно. Саме тому деякі фосфорні добрива, внесені в грунт, багатий на карбонат кальцію, не завжди бувають ефективні.

Аніони різних солей за ступенем розчинності солей у ґрунтовому розчині поділяються на такі групи:

1) аніони, солі яких легко розчиняються у воді (С1-, NO3-, NO2-) і вбираються тільки біологічно;

2) аніони, солі яких менш розчинні у воді (НСО3- і SO4–), утворюють з катіонами важкорозчинні солі (CaSO4-2H2O та СаСО3) і випадають в осад;

3) аніони, солі яких важкорозчинні (РО4 ,НРО4–, Н2РО4-), і деякі органічні і кремнієві кислоти утворюють важкорозчинні сполуки, які осідають і закріплюються в грунті.

За допомогою методу мічених атомів було встановлено, що аніони можуть бути на поверхні позитивно заряджених колоїдних частинок і що вони здатні до обмінного витискування при взаємодії з аніонами інших солей.

Біологічне вбирання полягає в тому, що мікроорганізми і рослини вбирають різні речовини з ґрунтового розчину. Рослинні і тваринні організми у процесі життєдіяльності засвоюють і закріплюють різні речовини, а після відмирання збагачують ними грунт, нагромаджуючи елементи зольного і азотного живлення. Так, дослідні дані свідчать, що на сірих опідзолених грунтах або чорноземах азот, внесений у грунт з аміачними і нітратними добривами, вбирається біологічно в значних кількостях (до 40%).

Дуже велика роль біологічного вбирання як у підвищенні родючості грунту, так і в посиленні ґрунтотворних процесів.

Зокрема, внаслідок біологічного вбирання поживні речовини (азот, фосфор, кальцій, магній та ін.) не вимиваються атмосферними опадами, а закріплюються в грунті. Це важливо для всіх грунтово-кліматичних зон СРСР, особливо для зон надмірного зволоження.

Певне значення для біологічного вбирання має вибіркова і вбирна здатність рослин щодо окремих хімічних речовин, внаслідок чого грунт збагачується основними елементами живлення (фосфор, калій та ін.). Так, наприклад, деревна рослинність часто росте на пісках або камінні, що містить дуже мало зруйнованого (вивітреного) матеріалу або, грунту.

За допомогою біологічного вбирання в природі здійснюється біологічний (малий) кругообіг поживних речовин.

З біологічним вбиранням пов’язана й асиміляція зеленими рослинами сонячної енергії, вуглекислого газу та окремими організмами азоту з повітря. При цьому мікроорганізми закріплюють азот у грунті у вигляді білків. Особлива роль у біологічному вбиранні належить зеленим рослинам, коріння яких проникає в грунт, вбирає різні зольні речовини з глибоких горизонтів грунту і породи, нагромаджуючи їх у вигляді органічних речовин у верхніх горизонтах.

Нагромадження органічної речовини, як і біологічне вбирання в цілому, сприяє збільшенню вбирного комплексу, ємкості обмінного вбирання, впливає на хімічні, фізико-хімічні реакції в грунті, а також на структуротворення та ґрунтотворні процеси.

Загальну суму увібраних катіонів, здатних до обміну, називають ємкістю вбирання. За К. К. Гедройцем, ємкість вбирання дає певне уявлення про величину вбирного комплексу грунту, для якого вона є постійною. Останні дослідження показали, що ємкість вбирання може дещо змінюватися, проте в природних умовах ці зміни незначні.

Ємкість вбирання того чи іншого грунту залежить від співвідношення у вбирному комплексі між ацидоїдами і базоїдами, від реакції середовища, кількості гумусу тощо. Наприклад, чим більше у грунті негативно заряджених колоїдних частинок кремнієвої і гумінової кислот на одиницю позитивно заряджених (гідроокис алюмінію або заліза), тим вища ємкість вбирання. У кислих грунтах ємкість вбирання менша порівняно з лужними. Зростає вона із збільшенням колоїдів у грунті. Органічні колоїди мають значно вищу ємкість вбирання порівняно з мінеральними. На піщаних грунтах вона значно нижча, ніж на глинистих. Вміст у грунті обмінних катіонів виражають у міліграмеквівалентах (1/1000 г-екв) на 100 г грунту. Грам-еквівалентом елемента називають відношення атомної ваги елемента до його валентності.

Величина ємкості вбирання в різних грунтах неоднакова і коливається від 1,2 до 50 мг-екв і більше на 100 г грунту залежно від механічного складу грунту, кількості колоїдів у ньому, вмісту гумусу, активної реакції середовища тощо.

На фізичні і фізико-хімічні властивості грунту впливають не тільки величина вбирного комплексу і кількість увібраних катіонів, а й склад їх. Грунти в природному стані містять найбільше таких катіонів, як кальцій, магній, натрій, водень, калій і амоній. Окремі увібрані катіони дуже помітно впливають на ґрунтотворний процес, фізичні властивості і родючість грунту.

Залежно від складу увібраних катіонів, К. К. Гедройц всі грунти поділив на насичені і не насичені основами.

До першої групи належать ґрунти, у вбирному комплексі яких переважають катіони кальцію, магнію, натрію, а до другої — ті, в яких разом з кальцієм і магнієм у вбирному комплексі є й катіони водню і алюмінію.

Насичені кальцієм і магнієм ґрунти сприятливі для розвитку рослин, мають найкращі фізичні властивості і добре виражену структуру.

Грунти, в яких до складу увібраних основ входять катіони водню й алюмінію, вважаються ненасиченими основами (кислими).

До ненасичених грунтів належать підзолисті та частково сірі опідзолені ґрунти Полісся і опідзолені чорноземи лісостепової зони. У підзолистих грунтах вміст увібраних катіонів водню коливається у великих межах і часто досягає 40—70%. Грунти з увібраними іонами водню і, алюмінію найбільш кислі, безструктурні, мають несприятливі фізичні властивості і легко запливають.

У природі досить поширені, особливо в зоні сухих степів, грунти, які у вбирному комплексі містять від 10 до 40, а інколи навіть і до 50% катіонів натрію. Грунти, які містять натрій у вбирному комплексі , мають лужку реакцію, безструктурні; в них, як і в підзолах, колоїди вимиті з верхніх горизонтів у нижчі і добре виражені елювіальний та ілювіальний горизонти. Фізичні властивості їх також несприятливі для рослин. Як показали досліди С. І. Соколова, грунти, вбирний комплекс яких дуже насичений катіонами магнію (40—50%), мають властивості, подібні до солонців, насичених натрієм (злита будова, щільність, в’язкість тощо).

Отже, склад катіонів вбирного комплексу зумовлює важливі агрономічні властивості грунту (структура, фізико-хімічні властивості, механічний склад, вміст речовин тощо).

Ступінь насиченості грунту основами визначають за такою формулою:

F_001

де V — ступінь насичення грунту основами, %;

S — сума обмінних катіонів, мг-екв;

Е — ємкість вбирання, мг-екв (у кислих грунтів Е = S+H;

Н — гідролітична кислотність, мг-екв.

Ступінь насичення грунту основами характеризує вбирну здатність і кислотність грунтів. Чим більше грунт насичений основами, тим менше у вбирному комплексі його іонів водню. Так, ступінь насичення основами чорноземів УРСР становить 80—98%, підзолистих — 23—30%) а дерново-підзолистих грунтів поліської зони — 60—82%.

Буферність грунту. Властивість грунту протидіяти змінам активної реакції (рН) називають буферністю. Ця властивість пов’язана з вбирною здатністю грунту і зумовлюється процесами, які відбуваються в грунті. Різні ґрунти мають неоднакову буферність, наприклад, піщані мають значно меншу буферність, ніж глинисті, суглинкові та ґрунти з високим вмістом органічної речовини.

Встановлено, що наявність карбонатів кальцію та інших мінералів у грунті протидіє зміні реакції грунту до кислої. Якщо в такий грунт внести кислі мінеральні добрива, то вони частково нейтралізуються карбонатами, і реакція ґрунтового розчину не зміниться або ця зміна буде незначна.

Саме тому карбонатні ґрунти завжди мають високу буферність щодо кислих сполук.

Якщо в грунт, у ґрунтовому розчині якого є вільні кислоти або кислі солі, внести лужні сполуки, то також виявимо відповідну буферність.

На буферність грунту впливає також вміст в ньому органічної речовини, зокрема білків. Білкові речовини, як відомо, є амфотерними електролітами, тобто мають одночасно і позитивний і негативний заряди. Тому при внесенні в грунт кислот чи лугів білкові речовини протидіятимуть зміні реакції середовища.

Буферність грунтів впливає на підвищення родючості їх. Відомо, що сільськогосподарські культури здебільшого можуть нормально розвиватися в середовищі з близькою до нейтральної реакцією. Внаслідок біохімічного розкладу органічних решток і внесення мінеральних добрив реакція грунту постійно змінюється, але буферність протидіє значним змінам реакції грунту. В грунтах, не насичених або мало насичених основами, під час мінералізації органічних залишок утворюються різні кислоти. Якщо в такий грунт внести багато мінеральних фізіологічно-кислих добрив (калійну сіль, сірчанокислий амоній), то реакція ґрунтового розчину стане кислою і буде шкідливою для рослин. На таких грунтах треба вносити фізіологічно-лужні мінеральні добрива (натрієва селітра), а на насичених основами — фізіологічно-кислі добрива, тому що ці ґрунти більш буферні. Малу буферність мають також піщані та бідні на гумус ґрунти.

Для підвищення буферності грунту застосовують органічні і зелені добрива, які збагачують грунт на органічну речовину і кальцій.