7 років тому
Немає коментарів

Насамперед у польовий журнал записують характерні ознаки — рельєф місцевості та профіль, поділений на генетичні горизонти. Колір їх певною мірою характеризує розподіл хімічних сполук по профілю, що в свою чергу дає уявлення про напрям ґрунтотворного процесу. Незважаючи на те, що хімічних сполук в кожному грунті є багато, основний його колір здебільшого залежить від вмісту в ньому гумусу, кремнезему, окислів заліза і його закисних форм, алюмінію, марганцю, карбонатів кальцію і каоліну. Гумус залежно від вмісту надає грунту темного, сірого, а у вологому стані навіть чорного кольору. Якщо в грунті є до 1 % гумусу, колір його світло-сірий, від 1—2 — сірий або темнувато-сірий, від 2—5 — темно-сірий, а при вмісті його 6—10% — майже чорний. Навіть окремі форми гумінових кислот по-різному впливають на колір грунту. Червоний, жовтий, бурий, іржавий та палевий кольори грунту і породи залежать від наявності в ньому окислів заліза. Характерного зеленуватого або сизуватого кольору надають ґрунтам закисні форми заліза. А при вмісті вівіаніту Fе3(РО4)2-8Н2О профіль, наприклад в болотних грунтах, спочатку світлішає, потім набуває голубуватого відтінку. Білий або світлий колір грунту зумовлюється нагромадженням в ньому кремнезему, каоліну, вуглекислого кальцію.

Колір грунту визначається не чистими хімічними сполуками, а різними сумішками їх, через що і має подвійну або потрійну назву (наприклад, темно-сірий грунт з буруватим відтінком). Іноді перехідні горизонти перериті і механічно перемішані. Наприклад, серед палевого лесу трапляється багато кротовин і червоточин (характерно для чорноземів).

Вологість грунту також впливає на його колір (вологий грунт завжди темніший порівняно з сухим). У польових умовах розрізняють такі ступені зволоження грунту: мокрий (при стискуванні в руці виділяється вода; при легкому стисканні грунт перетворюється в тістоподібну масу, але вода не виділяється), вологий (в руці помітно воду), слабовологий (волога відчувається тільки на дотик), сухий (волога не відчувається на дотик).

Структура грунту є найбільш важливою і характерною генетичною ознакою його. Розрізняють такі основні типи структур грунту: брилисту, зернисту, пластинчасту, горіховидну, горіховидно-призматичну і стовпчасту.

Брилиста, або грудкувата, структура характерна для солодів, солончаків та інших безструктурних і розпилених грунтів.

Зерниста структура властива горизонтам чорноземів, каштанових лучних грунтів, які ще не оброблялись, і грунтів суглинкового або глинистого механічного складу з високим вмістом колоїдів та насичених основами. Структуру цього типу поділяють на дрібнозернисту (діаметр структурних агрегатів 1—3 мм), середньозернисту (3— 5 мм), крупнозернисту (5—7 мм). Якщо грунтові частинки мають діаметр менший 0,25 мм, то їх називають пилуватими.

Горіховидна структура нагадує зернисту, але частинки дещо крупніші (більше 7 мм в діаметрі, мають хвилясту поверхню).

Призматична структура властива перехідним горизонтам, багатим на колоїди (ілювіальні). Окремі структурні агрегати мають довжину від 5 мм до кількох сантиметрів, ребристі, з загостреним кінцем. Таку структуру має ілювіальний горизонт сірих опідзолених грунтів.

Призматично-стовпчаста структура відрізняється від призматичної тим, що агрегати її більші за розміром і менш ребристі. Така структура властива глибоким горизонтам сірих лісових грунтів і опідзолених чорноземів.

Стовпчаста структура характерна для лесових порід та ілювіальних горизонтів. Більшість агрегатів має розміри до 10 мм і навіть більше.

Будова грунту є також його морфологічною ознакою. Будова генетичних горизонтів залежить в основному від механічного складу, наявності в них колоїдів, структури та інших ознак. Розрізняють будову розсипчасту, пухку і щільну.

Розсипчаста будова характерна для піщаних і бідних на гумус грунтів; пухка будова у тих грунтах, які легко піддаються обробітку. При щільній будові грунту лопату важко втиснути в грунт і грудки з нього важко розбиваються.

Новоутвореннями називають різні хімічні сполуки, які утворилися в грунті в процесі грунтотворення і нагромадились у тому чи іншому генетичному горизонті. До них відносять карбонати кальцію, сполуки заліза (окисні і закисні), марганцю, кремнезему, легкорозчинних солей, гіпсу, вівіаніту та ін.

Кожному грунту властиві певні новоутворення. Наприклад, у різних чорноземах завжди є багато карбонатів у вигляді білозірки, трубочок плісняви або конкрецій. Легкорозчинні солі нагромаджуються в солончаках, гіпс — у каштанових грунтах, марганець — у підзолах, а вівіаніт — в болотних грунтах.

Включеннями можуть бути і рештки тварин, рослин або предмети людської культури. Всі вони зустрічаються на різних глибинах у грунтах і породах. Такі включення допомагають установити історію розвитку грунту досліджуваної території та історію стародавньої культури.

Ілювій теж є характерною ознакою ґрунтотворних процесів. Він трапляється в тих грунтах, де колоїди з верхнього горизонту вимиваються в нижні. Наявність ілювіального горизонту свідчить про перерозподіл колоїдно-глинистої частини грунту по профілю. Колоїди нагромаджуються на різній глибині перехідного горизонту, причому частіше у верхніх перехідних горизонтах. Наявність ілювію надає генетичному горизонту бурого забарвлення. Він добре помітний у підзолистих, дерново-підзолистих, сірих, опідзолених грунтах, а також в опідзолених чорноземах. Немає ілювіального горизонту у звичайному чорноземі.

Глибина, на якій грунт скипає від соляної кислоти, при дослідженні грунтів теж допомагає краще визначити ті ґрунтотворні процеси, які відбуваються у даному грунті, зокрема, на якій глибині починають нагромаджуватися карбонати кальцію (більше 1%). Визначають лінію скипання за допомогою 10% соляної кислоти (при цьому на грунт капають кислотою з піпетки).

Солончаки і чорноземи на карбонатних породах скипають часто з поверхні, звичайні чорноземи — на глибині 50—60 см, вилужені — 100, сірі опідзолені — 120—140 см.

Механічний склад грунту визначають у полі на дотик.

При описі грунту користуються польовими журналами.

За морфологічними ознаками ще не можна дати повну характеристику всіх ґрунтотворних процесів, а також визначити окремі агрономічні властивості грунтів. Для цього треба зробити повний лабораторний аналіз грунту, щоб визначити в ньому вміст гумусу і поживних речовин, кислотність, насиченість основами, фізичні властивості тощо.

З цією метою для аналізу в лабораторії при польовому дослідженні з кожного генетичного горизонту беруть зразки грунту в пергаментний папір або спеціально виготовлені мішечки з матерії.

Перед взяттям зразків профіль грунту зачищають лопатою, а потім (поступово знизу вгору) посередині кожного горизонту по всій ширині ями беруть зразки.

На етикетці зазначають номер розрізу, глибину взяття проби в сантиметрах, дату і підпис особи, яка брала зразок.

Крім зразків, часто беруть моноліти грунту для музею або вивчення його в лабораторних умовах.

Монолітом називають зразок грунту з непорушеною структурою і всіма його генетичними горизонтами.

Моноліт грунту беруть так: на профілі вирізують виступ, який вмістив би дерев’яний ящик (дно не прикріплене до ящика). Потім тісно накладають ящик на вирізаний моноліт, прикладають і пригвинчують дно. Після цього обережно відрізують моноліт від грунту, очищають його і загвинчують верхню дошку ящика. В такому вигляді моноліт можна перевозити. Розмір ящика може бути різний (довжина 100, 120, 150, 200 см, ширина — 20 і глибина 12—13 см).

На основі даних польового дослідження складають карту грунтів, якою користуються при виробничому плануванні угідь, організації території, розробленні сівозмін і розміщенні сільськогосподарських культур у них, обробітку грунту, внесенні добрив, меліорації тощо. Карта повинна бути точною, але нескладною і легкою для використання у виробництві. На ній, крім ґрунтових видів, зазначають механічний склад, ґрунтотворні породи, основні елементи ріки тощо.

На основі даних польового і лабораторного дослідження, крім карти грунтів, складають також картограми, зокрема картограму раціонального розміщення агровиробничих груп грунтів, протиерозійних заходів, хімічної меліорації (вапнування і гіпсування), хімізації грунтів, поліпшення кормових угідь та ін.

Картограма раціонального використання земель. Основне завдання картограми — показати, як найбільш раціонально використати кожну ділянку території колгоспу чи радгоспу залежно від агротехнічних особливостей грунту. На картограмі зазначають найбільш придатні площі для польових і кормових сівозмін, багаторічних плодових насаджень, площі для розміщення основних сільськогосподарських культур.

Картограма агровиробничих груп грунт і в. Складають її на основі об’єднання окремих видів грунтів, близьких за виробничими показниками: залягання грунту залежно від рельєфу, фізичні властивості (водний, тепловий і повітряний режими), структурний стан, реакція, потреба в меліорації, можливість поглиблення орного шару тощо.

Таке об’єднання грунтів у агровиробничі групи допомагає раціонально використовувати ґрунти і застосовувати передову агротехніку.

Картограма протиерозійних заходів показує ступінь змитості грунтів даного господарства, за яким ґрунти поділяють на слабо-, середньо- і сильнозмиті. Разом з тим на цій картограмі подають агротехнічні, лісомеліоративні і гідротехнічні рекомендації, які треба застосовувати для кожного грунту залежно від ступеня змитості, крутизни схилу та експозиції, фізичних властивостей грунту, ґрунтотворних порід тощо.

Комплекс всіх намічених у картограмі заходів повинен бути спрямований на припинення змивання, підвищення родючості грунтів і раціональне використання еродованих земель.

Картограма хімічної меліорації грунтів. На цій картограмі зазначають площі кислих грунтів, які треба вапнувати, або площі солонцюватих грунтів, які потребують гіпсування. При складанні картограми беруть до уваги аналітичні дані про кислотність, насиченість грунтів основами (залежно від механічного складу), а також дослідні дані про ефективність сільськогосподарських культур, які вирощують на цих грунтах.

З кислих грунтів (дерново-підзолисті, сірі опідзолені, опідзолені чорноземи та ін,.), які рекомендують вапнувати, на картограмах зазначають ті види, які мають актуальну кислотність (рН менше 6,5) і гідролітичну кислотність більше 1,5 мг-екв на 100 г грунту при насиченості основами менше 90%.

На картограмі виділяють контури земель за гідролітичною кислотністю грунту (через кожний 0,5— 1 мг-екв).

На кожний міліграм-еквівалент гідролітичної кислотності рекомендують вносити 1,5 т/га вапнякових добрив.

На піщаних і супіщаних грунтах норму внесення зменшують на 50%.

На картограмі хімічної меліорації подають рекомендації по підвищенню родючості кислих грунтів.

Картограми меліорації грунтів складають на основі матеріалів крупномасштабного ґрунтового дослідження, проведених місцевими науково-дослідними установами, і передового досвіду.

На основі досліджень складають також агрохімічні картограми вмісту поживних речовин (гумусу, фосфору і калію) і агрохімічні картограми хімізації та застосування добрив. Такі агрохімічні карти є основою для правильного внесення добрив у полях сівозмін з урахуванням ґрунтового покриву і особливостей сільськогосподарських культур.

Картограми рекомендацій по поліпшенню природних кормових угідь дають уявлення про стан пасовищ і сіножатей, поширених переважно в заплавах рік, балок і на схилах різної крутизни і взагалі тих площ, які не використовують під посіви основних культур. На підставі даних визначення кормової цінності природної рослинності на картограмах виділені різні типи природних лук і пасовищ залежно від рельєфу, умов зволоження, ґрунтового і рослинного покриву. На картограмах зазначають також обсяг меліоративно-технічних робіт та агротехнічні засоби поліпшення цих грунтів.

Всі матеріали крупномасштабного дослідження грунтів (карти, картограми і нариси), що складаються для кожного господарства, допомагають раціональніше використовувати земельні угіддя, добрива, сільськогосподарську техніку, підвищувати продуктивність праці в сільському господарстві.