7 років тому
Немає коментарів

Народногосподарське значення грунту як основного засобу сільськогосподарського виробництва визначається його основною якістю — родючістю.

Під родючістю слід розуміти здатність грунту забезпечувати рослини необхідною кількістю поживних речовин, води та повітря протягом .вегетаційного періоду залежно від фази розвитку їх.

Родючість грунту створюється у процесі грунтотворення і безперервно змінюється залежно від напряму та інтенсивності біохімічних, фізичних і фізико-хімічних процесів, на які в свою чергу впливають характер рослинності, кліматичні умови, агротехніка та інші фактори.

Вчення про родючість грунтів має велике наукове значення як основа раціонального використання грунтів, добрив і водних ресурсів, основа механізації сільськогосподарських процесів тощо. Основними факторами, що визначають родючість кожного грунту, є достатній вміст вологи і поживних речовин, оптимальний тепловий і повітряний режими, структура грунту, мінералізація органічних сполук і життєдіяльності мікроорганізмів.

К. Маркс зазначав, що родючість грунту визначається не тільки врожайністю рослин, а й способами використання землі. Він розрізняв натуральну (природна) і штучну родючість грунту. Природної родючості ґрунти набувають у процесі свого утворення, а штучна створюється у процесі використання їх.

Природна і штучна родючість разом – складають справжню, або ефективну, родючість, мірою якої є розмір врожаю сільськогосподарських культур.

Природна родючість різних грунтів неоднакова. Створення природної родючості зумовлюється дією природних факторів і залежить вона від фізико-хімічних і біологічних властивостей грунту. Так, найбільш родючими є чорноземи, а найменш родючими — підзоли.

Природна родючість властива цілинним землям. На грунтах, які розорюються, стихійний природний ґрунтотворний процес підпорядковується діяльності людини.

Грунти у процесі виробничої діяльності людини, як уже зазначалося, набувають штучної родючості. Природна і штучна родючість взаємопов’язані і виявляються одночасно.

Отже, родючість не є незмінною якістю грунту. Вона постійно зростає з розвитком науки і техніки. Соціалістичне землеробство має найбільші можливості підвищувати родючість грунтів завдяки правильній системі агротехнічних заходів, застосуванню техніки та внесенню добрив. К. Маркс писав, що при раціональній системі господарства продуктивність грунту можна довести до такого ступеня, що вона підвищуватиметься з року в рік протягом необмеженого періоду часу, поки, нарешті, не досягне такої висоти, про яку ми зараз ледве можемо скласти уявлення.

Реальність глибоких наукових положень підтверджується високими врожаями сільськогосподарських культур, які вирощують працівники сільського господарства на різних грунтах і в різних природно-економічних зонах.

Інших поглядів дотримуються буржуазні теоретики. Суть вигаданого ними «закону» спадної родючості грунту полягає в тому, що кожна додаткова затрата праці або засобів виробництва на тій самій ділянці землі не сприяє підвищенню врожайності культур.

Реакційність і шкідливість цього закону нещадно піддав критиці В. І. Ленін у своїй класичній роботі «Аграрне питання і «критики» Маркса». Володимир Ілліч говорив, що закон спадної родючості грунту зовсім не діє у тому разі, коли техніка прогресує, а способи виробництва змінюються.

Практика соціалістичного землеробства підтвердила ленінські слова — радянські вчені розробили заходи щодо підвищення родючості грунтів та ефективність використання їх.

У Програмі КПРС визначено шляхи піднесення сільського господарства. Основний з них — послідовна інтенсифікація сільськогосподарського виробництва і збільшення виходу продукції з кожного гектара землі при найменших затратах праці і засобів.

Щоб підвищити родючість грунтів, необхідно відповідно до умов природно-економічних зон застосовувати найінтенсивніші системи землеробства, які складаються з таких основних ланок: 1) правильна організація території господарства та удосконалення структури земельних угідь; 2) раціональна структура посівних площ; 3) система правильних сівозмін; 4) система обробітку грунту відповідно до ґрунтово-кліматичних умов і біологічних особливостей вирощуваних культур; 5) сівба високоякісним сортовим насінням із застосуванням прогресивних способів сівби, догляду за посівами, механізованого збирання врожаю; 6) система раціонального виготовлення місцевих і внесення різних видів добрив; 7) система захисту рослини від бур’янів і хвороб; 8) система меліоративних заходів; 9) система боротьби з ерозійними процесами; 10) система машин та знарядь для застосування комплексної механізації.

Отже, завдання соціалістичного землеробства в період будівництва комуністичного суспільства полягає в найбільш раціональному використанні землі з тим, щоб забезпечити найвищі врожаї сільськогосподарських культур.