7 років тому
Немає коментарів

До засолених грунтів належать солончаки, солонці, солонцюваті ґрунти та солоді. Площа цих грунтів в СРСР становить 150 млн. га. Поширені вони майже по всіх ґрунтово-кліматичних зонах і тому належать до інтразональних грунтів. Найбільше їх у Казахстані, Західному Сибіру, на півдні України, в республіках Середньої Азії, Середньому і Нижньому Поволжі.

Засолені ґрунти є в лісостеповій і степовій зонах, проте найбільше їх у зоні сухих степів і пустинь. Трапляються солонцюваті ґрунти і серед дерново-підзолистих грунтів у лісолучній зоні, а також у тундрі.

Площа солонцюватих грунтів, за даними Л. І. Прасолова, займає до 10% загальної площі СРСР. На Україні також багато солонцюватих грунтів, особливо в південних районах, а найбільше на узбережжі Азовського моря і Сиваша. Тільки в районі середнього Придніпров’я слабо- і середньосолонцюватих чорноземів та лучних солончакуватих грунтів налічується до 1 млн. га.

Розрізняють такі відміни солонцюватих грунтів: солончакуваті, солонцюваті і осолоділі.

Солончаки, солонці і солоді трапляються в усіх зонах, проте спостерігається певна зональна концентрація кожного з них. Так, солончаків найбільше (до 22 млн. га) в пустинній зоні. Найбільші площі солонців зустрічають ся серед каштанових (до 35 млн. га) і бурих грунтів, чорноземів і частково серед сіроземів, а солодей і осолоділих грунтів найбільше серед грунтів лісостепової зони.

Солончаки. Солончаками називають ґрунти, в яких по всьому профілю і особливо у верхніх горизонтах нагромаджуються легкорозчинні солі. Серед солей в солончаках найбільш поширені СаСО3, Са (НСО3)2, Na2SO4, NaHCO3, CaSO4, MgSO4, NaCl, Na2CO3 а також у невеликій кількості СаС12, MgCl2, MgCO3 та ін.

Часто зустрічаються райони, в яких залежно від умов (рельєф, ґрунтотворні породи) нагромаджуються різні солі, але в кожній відміні засолених грунтів переважають один-два види солей. Якщо в солончаках більше карбонатів натрію, їх називають содовими, при наявності карбонатів кальцію — лучно-карбонатними солончаками тощо.

Від розчинності солей значною мірою залежить і їх нагромадження в грунті. Найбільш розчинні у воді хлориди, менше — сульфати і найменше — карбонати кальцію та магнію.

Причини засолення. У посушливих зонах засолення грунтів пояснюють випаровуванням мінералізованої підґрунтової води. Це стосується районів, де випадає мало опадів (200—300 мм за рік), а випаровується вологи понад 1000 мм за рік, а також тих, де мінералізовані підґрунтові води залягають неглибоко і ґрунти мають важкий механічний склад. Розчинені у воді солі піднімаються з нижчих горизонтів у верхні і залишаються в них після випаровування води.

Нагромадження солей у верхніх горизонтах грунту може відбуватися внаслідок тимчасового заливання поверхні грунту, особливо понижених місць, атмосферними водами з розчиненими в них солями. Цим можна пояснити те, що серед каштанових і бурих грунтів у западинах (блюдцях) часто трапляються солончаки або солонці. Таке засолення можна також спостерігати на такирах або при висиханні засолених озер. Засолені ґрунти чи солончаки часто утворюються на засолених ґрунтотворних породах, особливо в приморських і приозерних районах.

Утворення засолених грунтів також пояснюють теорією імпульверизації, суть якої полягає в тому, що грунти засолюються перенесеними вітром солями. Вітер під час бурі захоплює краплі солоної води, яка швидко випаровується в повітрі, а мікроскопічні кристалики солі падають на поверхню грунту.

В СРСР вплив вітру на засолення грунтів добре помітний в районах Аральської та Каспійської низовин. Наприклад, на метеорологічних станціях Ельтона, Баскунчака, Новоузенська з атмосферними опадами в грунт щорічно потрапляє до 475 кг/га солей.

Утворення солончакових грунтів може відбуватися і біологічним шляхом — за допомогою рослин. Зокрема, в посушливих районах на засолених грунтах ростуть рослини, які здатні нагромаджувати багато солей. Після мінералізації органічної маси рослин солі потрапляють знов у грунт і через певний період засолюють його верхні горизонти.

Засолюватися ґрунти можуть і внаслідок неправильного безсистемного зрошення (вторинне засолення). При цьому на зрошуваних полях утворюються штучні солончаки.

Проте однією з основних причин засолення грунтів є наявність у підґрунтових водах легкорозчинних солей, які по капілярах піднімаються у верхні горизонти, інколи із значних глибин. Після випаровування води верхні горизонти грунтів поступово збагачуються легкорозчинними солями.

Засолення може відбуватися також і при незначних концентраціях солей у розчині. Ці розчини солей залежно від механічного складу грунту і сухості повітря можуть підніматися з різних глибин (1,5—3 і навіть 7— 9 м).

Хімічний склад підґрунтових вод залежить від загальних природних умов. В кожній ґрунтово-кліматичній зоні ґрунтовий розчин має неоднакову концентрацію солей з різним хімічним складом.

Дані нагромадження солей у річках, підґрунтових водах і солоних озерах свідчать, що кількість розчинних солей у різних зонах неоднакова.

Хімічний склад солей солончаків і їх токсичність. Солі, які засолюють ґрунти, можуть бути різноманітні, але найбільше серед них хлоридів (NaCl, MgCl2), сірчанокислих солей (Na2SO4, CaSO4). карбонатів (Na2СО3, MgCO3, CaCO3) і гідрокарбонатів (NaHCO3, MgHCO3). Крім цих солей, дуже рідко трапляються в грунтах нітрати (NaNO3) KNO3).

Не всі солі однаково токсичні (шкідливі) для сільськогосподарських рослин. Наприклад, якщо в грунті концентрація хлористих та сірчанокислих солей становить 0,1% ваги грунту, то ріст рослин пригнічується, а при концентрації 0,3—0,5% культурні рослини майже не ростуть. При наявності в грунті соди понад 0,005% рослини гинуть.

Отже, на сильносолончакуватих грунтах з вмістом легкорозчинних солей від 0,4 до 0,8% більшість сільськогосподарських рослин не росте. На солончаках з вмістом солей понад 0,6-% ростуть тільки солянки. Проте не всі сільськогосподарські рослини однаково переносять засолення та солонцюватість грунтів. Наприклад, цукрові буряки, капуста, бавовник, просо, люцерна ростуть при концентрації солей до 0,6%, кукурудза, озима пшениця, ячмінь, люцерна синя — 0,3—0,4%, а соняшник, льон, конюшина червона — тільки до 0,2—0,3%.

Рослини по-різному пристосувалися до надмірної концентрації солей. Найбільш солестійкими рослинами є солянки (галофіти), які ростуть на солончаках. Тамарикс, термек ростуть на засолених грунтах, але в них є спеціальні залози, через які надмірна кількість солей виділяється з рослин. У Прикаспійській низині полин розвивається на засолених грунтах, а корінь їх є своєрідним фільтром, який не пропускає зайвих солей.

Вчені встановили, що рослини на солончаках гинуть внаслідок високого осмотичного тиску ґрунтового розчину, який перевищує тиск клітинного соку. При цьому зменшується надходження води в рослину, збільшується транспірація, а також порушуються процеси асиміляції, дихання і утворення в ній крохмалю.

Класифікація солончаків. Тип солончакових грунтів поділяють на два підтипи — солончаки автоморфні. Гідроморфні солончаки розвиваються в умовах, де близько до поверхні залягають мінералізовані води, їх поділяють на такі роди: 1. Типові гідроморфні. 2. Лучні. 3. Болотні. 4. Сори (шори). 5. Приморські. 6. Мерзлотні. 7. Вторинні. 8. Сазові. 9. Отакирені (пустинні) солончаки.

Автоморфні солончаки утворюються на засолених ґрунтотворних породах в умовах глибокого залягання ґрунтових вод. Такими породами часто є елювій, делювій третинного і крейдяного періодів, інші давні та засолені відклади морського походження четвертинного періоду. Автоморфні солончаки поділяють на літогенні, залишкові і еолово-горбисті.

Типові гідроморфні солончаки утворюються там, де близько до поверхні залягають дуже мінералізовані води. В цих грунтах профіль слабо диференційований на генетичні горизонти і містить багато водорозчинних солей.

Лучні солончаки утворюються в місцях, де грунтові води залягають близько, але вони не дуже мінералізовані. На них збирають високі врожаї сіна.

Сорові (шорові) солончаки утворилися на дні засолених мілких озер і в руслах давніх рік.

Приморські солончаки є найбільш молодими морськими відкладами і характеризуються наявністю вологої і пухкої сольової кірочки.

Вторинні солончаки утворюються на зрошуваних полях при неправильному зрошенні.

Мерзлотні солончаки поширені в тих районах, де на невеликій глибині є горизонт вічної мерзлоти, який не пропускає води.

Болотні солончаки утворюються в місцях близького залягання підґрунтових вод. Для цих солончаків характерне оглеєння по всьому профілю, засолення, а інколи заторфування.

Отакирені (пустинні) солончаки характеризуються тим, що поверхня їх вкрита тріщинами.

Залишкові, або реліктові, солончаки утворилися на раніше засолених відкладах.

Еолово-горбисті солончаки утворюються в результаті перенесення солей вітром.

За хімічним складом і кількістю солей, які нагромаджуються в ґрунтовому профілі солончаків, їх поділяють на сульфатно-содові, хлоридно-содові, сульфатно-хлоридні та хлоридні.

Сульфатно-содові характеризуються нагромадженням сірчанокислого і вуглекислого натрію. Більше в них нагромаджується сульфатів (звідси і назва). Поширені вони переважно в Придніпров’ї, Оксько-Донській і Західно-Сибірській низовинах та в інших районах.

Хлоридно-сульфатні містять багато хлористих і сірчанокислих солей. Поширені вони переважно на півдні Закавказзя, в Прикаспійській низовині.

Сульфатно-хлоридні солончаки, які містять сірчанокислі і хлоридні солі (більше хлоридів), поширені в Причорноморській і Туранській низовинах.

Хлоридні поширені переважно в Прикаспійській низовині і містять значну кількість хлоридних солей.

Склад солей певною мірою впливає на морфологічні особливості засолених грунтів. За морфологічними ознаками солончаки поділяють на пухкі, мокрі, чорні, лучні і карбонатно-кальцієві.

Пухкі солончаки — це ґрунти, в яких багато сірчанокислого натрію (Na2SO4-10H2O). Зверху такі ґрунти дуже сухі і пухкі. їх часто називають сульфатними солончаками.

До складу мокрих солончаків входять гігроскопічні солі СаCl2 і MgCl2 їх темний, майже чорний, колір залежить від наявності в них гігроскопічної вологи (вони на дотик вогкуваті).

Чорні солончаки характеризуються різко вираженим темним кольором. У цих грунтах після дощу або поливу вода застоюється на поверхні, майже не проникає в грунт і випаровується. Темний колір цього грунту залежить від диспергування гумусу содою.

В лучних і карбонатно-кальцієвих солончаках багато вуглекислого кальцію і частково вуглекислого магнію. Ці солончаки утворюються під трав’янистою рослинністю, містять до 6—8% гумусу, багато азоту і менше фосфору та калію. Поширені вони в Західносибірській низовині. Ступінь солончакуватості грунтів визначається кількісним і якісним складом солей (табл. 54). Засолені ґрунти, які містять менше солей, називають не солончаками, а солончакуватими ґрунтами.

T_054

У лісостеповій зоні УРСР, на терасах Дніпра, поширені лучно-чорноземні ґрунти, серед яких трапляються і засолені легкорозчинними солями (переважають сода та сірчанокислий натрій). Ці ґрунти найбільш поширені в Полтавській області, придніпровських районах Черкаської та південно-західних Чернігівської областей.

За класифікацією, розробленою Українським науково-дослідним інститутом землеробства, лучно-чорноземні ґрунти поділяють на слабозасолені, які містять 0,1% солей (з них 0,005% соди), середньозасолені — солей від 0,1% до 0,2% (з них соди 0,008%) і сильнозасолені, які містять від 0,2 до 0,4% солей (з них соди понад 0,01 %). Грунти, в яких легкорозчинних солей понад 0,4%, а соди більше 0,01%, називають солончаками.

У межах УРСР найбільш поширені слабосолончакуваті грунти з вмістом солей до 0,2%, на яких вирощують майже всі сільськогосподарські культури. Є також і середньосолончакуваті з вмістом солей від 0,2 до 0,4%, на яких культури ростуть значно гірше порівняно з слабо-солончакуватими.

Характеристика, використання і поліпшення солончаків. Наводимо морфологічний опис профілю содового солончаку Полтавської області (за Г. М. Самбуром):

Н(А) — 0—2 см. Біла з буруватим відтінком сольова корка. Бурно скипає від НС1.

Нк(А) — 2—26 см. Чорного кольору, у вогкому стані блискучий переріз, безструктурний, помітно ущільнений, по всьому горизонту скипає від НСl. Перехід до наступного горизонту поступовий.

НРк (В1)—26—27 см. Темнувато-сірий з поступовим переходом донизу, сірий, вологий, пухкий, крупногрудкуватої структури. Перехід до наступного горизонту різкий. Слабопомітне скипання від НС1.

Рк(С)—67—150 см. Ґрунтотворна порода — карбонатний мерге-лізований мокрий легкий суглинок, на глибині 140 см виступає вода.

У зв’язку з тим, що в солончаках часто неглибоко залягають підґрунтові води, нижні горизонти їх оглеєні.

Склад солей у солончаках встановлюють по співвідношенню аніонів і катіонів.

Солончаки, крім лучно-карбонатних, дуже несприятливі для розвитку сільськогосподарських рослин. На них можуть рости лише ті рослини, які переносять високу концентрацію солей у ґрунтовому розчині. Внаслідок цього солончакові ґрунти у землеробстві раніше майже не використовували. Здебільшого у солончаках близько залягають підґрунтові мінералізовані води, які є основною причиною їх засолення. Отже, для докорінного поліпшення їх треба, щоб всі горизонти грунту, в яких поширюється коріння рослин, не містили легкорозчинних солей. Для цього треба відвести підґрунтові води, а верхні горизонти промити прісною водою. При цьому треба стежити, щоб ґрунти не засолювалися повторно, тобто щоб солі з нижніх горизонтів знову не піднялись у верхні.

Розсолюванню грунту певною мірою сприяють і самі рослини. Вони захищають його також від вторинного засолення, зокрема на зрошуваних землях. Густий травостій багаторічних трав і затінок, який вони створюють, зменшують рух висхідних течій засолених підґрунтових вод по капілярах у верхні горизонти. Крім того, коріння рослин, використовуючи воду з глибших горизонтів, також запобігає її надмірному випаровуванню. Трави поліпшують і фізичні властивості ґрунту, зокрема структуру, внаслідок чого атмосферні води швидко проникають вглиб і вимивають солі. Усі ці заходи придатні для поліпшення хлоридно-сульфатних солончаків.

Для поліпшення властивостей содових солончаків цих заходів недостатньо. На таких грунтах для заміни увібраного натрію кальцієм необхідно застосовувати ще й хімічну меліорацію — вносити гіпс. Але при внесенні гіпсу на содових солончаках треба враховувати глибину залягання підґрунтових вод.

Важливі і профілактичні заходи: насадження дерев вздовж доріг, в садибах і біля зрошувальних систем.

Система обробітку грунту і використання добрив на солончаках залежать від конкретних властивостей грунту і біологічних потреб рослин в даних умовах.

Солонці та їх поширення. Солонці — це ґрунти, в яких легкорозчинні солі з верхніх, горизонтів вимиті в глибші, а у вбирному комплексі є увібраний натрій, що входив до складу вимитих солей. Солонці і солонцюваті ґрунти займаюсь в СРСР площу близько 65,7 млн. га. Солонці і солонцюваті ґрунти поширені в лісостепових і степових районах України та в інших ґрунтово-кліматичних зонах СРСР.

Утворення солонців пов’язане з процесом осолонцювання — поглинання колоїдним комплексом грунту іонів натрію. Утворені при цьому ґрунти називають солонцями. Дослідженнями встановлено, що необхідною умовою для поглинання цього катіона колоїдним комплексом є наявність у достатній кількості в грунті солей натрію. Найбільш енергійно обмінний натрій вбирається тоді, коли в грунті є сода.

Реакція між колоїдами вбирного комплексу і розчином соди відбувається за такою схемою:

Sh_013

Вченими встановлено, що солонцюватість грунтів проявляється тоді, коли вбирний комплекс натрію містить 5—10%. а в типовому солонці обмінного натрію 20% і більше від суми всіх увібраних основ.

Солонці можуть виникати також і внаслідок розсолений солончаків, в яких переважають солі хлоридів і сірчанокислого натрію. Цей процес починається тільки після того, як з солончаку буде вимита значна кількість легкорозчинних солей.

Розвиток процесу осолонцювання супроводжується утворенням у грунті лужної реакції, яка зумовлюється, головним чином, з’явленням у грунті соди.

Оскільки в грунті є увібраний натрій і вуглекислота, то в ньому утворюється сода:

Sh_014

Сода може утворюватися в грунті не тільки під час хімічних процесів, а й біологічних, наприклад, при розкладанні органічних речовин в анаеробних умовах сульфатредукуючими бактеріями.

Якщо ґрунтовий комплекс насичується іонами натрію, то грунт зазнає глибоких змін: органічні і мінеральні колоїди набухають, стають більш рухливими і вимиваються з верхніх у нижчі горизонти. Внаслідок цього на певній глибині грунту утворюється ущільнений ілювіальний горизонт.

Характерним для содових солонців є те, що увібраний натрій становить понад 25% загальної суми увібраних основ.

Наявність соди в солонцях хоч і в невеликій кількості негативно позначається на агрономічних властивостях цих грунтів. .

Отже, якщо у збирному комплексі багато іонів натрію, то мінеральні та органічні колоїди роздрібнюються (диспергуються), переходять у колоїдний розчин, а потім вимиваються у глибші горизонти. Внаслідок цього профіль грунту диференціюється на генетичні горизонти, що зовсім не характерно для солончаків. Після вимивання колоїдів з верхнього горизонту (НЕ) в ньому нагромаджується кремнезем, а на глибині 10—20 см утворюється ущільнений ілювіальний горизонт (НІ), який має стовпчасту структуру. Наявність його в профілі грунту є найхарактернішою ознакою солонцю. Глибина залягання цих горизонтів і міцність структури визначають виробничі властивості даного грунту. Такі стовпчасті горизонти, не пропускають води, повітря і значно утруднюють проникнення коріння рослин, що сприяє оглеєнню глибших горизонтів.

Грунт при цьому набуває особливих і специфічних властивостей: стає зовсім безструктурним, при зволоженні дуже набухає, перетворюючись в липку і в’язку масу, яка при висиханні розтріскується. Це утруднює обробіток грунту та розвиток рослин.

Солонцюваті ґрунти у лісостеповій зоні найбільш поширені на малодренованих терасах Лівобережжя. Вони характеризуються тим, що вбирний комплекс їх насичений натрієм, внаслідок чого ці ґрунти розпилені, безструктурні, а при висиханні ущільнюються і розтріскуються.

Агрофізичні властивості їх дуже несприятливі — велика вологоємкість, незначна водо- і повітропроникність, а також висока капілярна пористість, що спричинює швидке випаровування вологи.

Класифікація солонців. За вмістом натрію у вбирному комплексі грунти поділяють на несолонцю-ваті (увібраного натрію до 5% від суми увібраних основ), слабосолонцюваті, (5—10%), середньосолонцюваті (10—20%) і солонці (увібраного натрію понад 20%).

Залежно від глибини гумусно-елювіального горизонту розрізняють коркові (менше 5 см), неглибокі (5— 10 см), середні (10—18 см) і глибокі (більше 18 см) солонці.

Практика показала, що чим ближче до поверхні залягає ілювіальний горизонт, тим менша родючість такого грунту.

Ґрунтотворний процес значною мірою залежить від глибини залягання підґрунтових вод, а тому солонці залежно від цього поділяють на лучні (підґрунтові води залягають на глибині 5 м), лучно-степові (5—8 м) та степові (глибше 8 ж).

Залежно від складу солей солонці поділяють на содові солонці, солонці змішаного засолення (наприклад, содово-хлоридно-сульфатні) та хлоридно-сульфатні.

Всі три типи цих солонців неоднаково поширені по різних ґрунтових зонах. Так, содових солонців найбільше в лісостеповій зоні в тих місцях, де близько до поверхні залягає верховодка (часто на луках). Хлоридно-сульфатні поширені серед каштанових та південних чорноземів.

Підвищення родючості солонців. Родючість солонців можна підвищити, поєднуючи хімічну та біологічну меліорацію з агротехнічними заходами. Для цього увібраний натрій у вбирному комплексі треба замінити кальцієм, що зменшить дисперсність органічних і мінеральних колоїдів, а в деяких випадках зумовить зниження рівня солей, що залягають у нижніх горизонтах. Процес заміни натрію кальцієм у солонцях називають хімічною меліорацією. Для цього солонцюваті ґрунти гіпсують.

Реакцію схематично можна зобразити так:

Sh_015

Оскільки при внесенні гіпсу реакція може бути й-зворотна, то при значному вмісті в ґрунтовому комплексі натрію вслід за гіпсуванням грунт треба промити водою, щоб видалити сірчанокислий натрій з верхнього горизонту. Затримання снігу на незрошуваних полях також сприяє промиванню солей натрію. Після гіпсування реакція середовища змінюється в бік лужної і поліпшуються фізичні властивості грунту. При цьому також руйнується ілювіальний горизонт, утворений у процесах осолонцювання.

На Україні останнім часом, за рекомендацією проф. А. М. Грінченка, у Чернігівській, Полтавській та інших областях почали гіпсувати солонці малими дозами гіпсу (2—4 ц/га), вносячи його під час сівби в рядки. Такий спосіб внесення гіпсу не поступається внесенню його великими дозами, які рекомендують при звичайному гіпсуванні.

Внесення значних доз суперфосфату на солонцях також певною мірою є засобом хімічної меліорації (суперфосфат містить до 40% CaSO4).

Поліпшують солонці і самі рослини. Кореневі системи буркуну, люцерни, лисохвоста солончакуватого та інших поглинають багато кальцію у глибших горизонтах і переміщують його у верхні горизонти грунту. Після мінералізації рослинних решток кальцій витискує з вбирного комплексу натрій. Крім цього, добре розвинена коренева система, особливо бобових трав, дещо руйнує ущільнений горизонт і розпушує його. Рослини не тільки поліпшують фізичні властивості солонців, а й збагачують їх на поживні речовини.

Велике значення для поліпшення солонців має також глибока оранка (плантаж). При цьому горизонт, який містить гіпс, переміщується з верхнім солонцюватим, внаслідок чого відбувається самомеліорація. Якщо вивернути стовпчастий горизонт наверх і залишити ріллю в такому стані протягом літа і зими, то за цих умов колоїди стовпчастого горизонту руйнуються шляхом дегідратації (втрати колоїдами води). Це також значною мірою поліпшує фізичні властивості солонців.

Внесення органічних добрив також сприяє поліпшенню солонцюватих грунтів. При поліпшенні солонців необхідно в кожному окремому випадку враховувати ступінь солонцюватості всього профілю, глибину залягання карбонатного, гіпсового і сольового горизонтів та інші фактори, що визначають напрям меліоративних і агротехнічних заходів.

Солоді. Осолоділі ґрунти і солоді займають до 0,5% площі території нашої країни. Солодями називають добре промиті і вилужені солонці, у вбирному комплексі яких значне місце займають іони водню. У процесі дальшого розвитку солонці, за К. К. Гедройцем та іншими вченими, перетворюються на солоді. Цей процес має назву осолодіння і відбувається при тривалому промиванні солонців водою.

Суть процесу осолодіння полягає в тому, що в умовах достатнього зволоження грунту іони натрію у вбирному комплексі замінюються іонами водню і вимиваються в глибші горизонти. Внаслідок цього відбувається дальший розклад мінеральних та органічних колоїдів і вимивання їх з верхніх горизонтів у глибші. При цьому майже зовсім руйнується ущільнений (стовпчастий) горизонт, а замість гумусного, елювіального та ілювіального горизонтів формується новий безгумусний горизонт, що нагадує елювіальний горизонт підзолів. Від того, наскільки зруйнований ілювіальний горизонт (слабо, середньо або сильно), залежить ступінь осолодіння. Верхні горизонти у солодях збагачуються на кремнезем, а нижні — на півтораокисли заліза і алюмінію.

Солоді — це безструктурні, здебільшого бідні на органічну речовину, і дещо кислі ґрунти, які майже не містять водорозчинних солей, а ілювіальний горизонт їх збагачений на кремнезем та оглеєний.

Важливим фактором у нагромадженні кремнезему у верхніх горизонтах солодів (як це було встановлено І. В. Тюріним, Н. П. Ремезовим та іншими вченими) є діатомові водорості та злакові трави, зола яких може містити до 70% кремнезему.

За дослідними даними, деякі осолоділі темно-сірі ґрунти Сибіру містять багатр гумусу (6—9%), проте на глибині 30—35 см його значно менше (2,0—2,5%). Верхні горизонти дуже бідні на колоїдну частину — частинки менше 0,001 мм становлять 3,1—9,1%, тоді як у глибших (ілювіальних) горизонтах вміст їх досягає 30,0—39,5%.

Процес осолодіння відбувається найбільш енергійно в безстічних замкнутих пониженнях, особливо в западинах і подах, де довгий час застоюються атмосферні води. Перезволоження грунту сприяє розвитку анаеробних процесів і оглеєнню всього профілю. В осолоділому грунті в гумусному і перехідному горизонтах порівняно з солонцем порушується співвідношення між вмістом кремнезему, алюмінію і заліза.

Внаслідок цих процесів формується особливий профіль осолоділих грунтів, верхні горизонти яких дуже збіднені на колоїди і містять мало гумусу. Грунт цих горизонтів має плиткоподібну нестійку структуру (при цьому також посилюється оглеєність профілю).

Осолоділі ґрунти іноді бувають і заболочені, з яких також вимиті легкорозчинні солі, а значний вміст обмінного натрію в глибших горизонтах солодів свідчить, що ці ґрунти раніше були солонцями.

Нижче подаємо морфологічний опис профілю солоді:

Не (А1) —0—5 см. Дернина сіро-коричнева.

Е(С) (А2)—5—20 см. Сіро-білий, борошнистий, масткий, листоподібно-пластинчастої структури, багато ортштейнових конкрецій. Вглиб більш щільний.

Ні(С) (В1)—20—70 см. Темнувато-бурий, дуже щільний, місцями з стовпчастими окремостями. Верхівки стовпчиків складаються з лежачих один на одному горизонтальних тонких шарів. Нижня частина цих стовпчиків розпадається на гостроребристі окремості.

Ір(С)(В2)—70—90 см. Буруватий, брилисто-горіхоподібний, дуже щільний.

Р(С)(В2) — 90—100 см. Світло-бурий, щільний, вологий.

(С) (С) — 100—160 см. Жовто-бурий з сіруватим відтінком, вологий. Скипає від соляної кислоти з глибини 105 см.

Осолоділі ґрунти і солоді поширені переважно в лісостеповій та в степовій зонах серед чорноземів. У межах України найбільше осолоділих грунтів у Полтавській області. Багато їх також в інших районах серед глибоких та опідзолених чорноземів, особливо у блюдцях і заплавах рік.

Залежно від того, в яких грунтах і в якій зоні утворюються солоді, розрізняють різні підтипи цих грунтів та стадії їх розвитку. Наприклад, солоді типові, дернові, торфові, солонцюваті, солончакуваті та ін.

Засолені ґрунти здебільшого залягають комплексно, що залежить від рельєфу і рівня залягання підґрунтових вод. На понижених елементах рельєфу частіше залягають солончаки, на підвищених — солончакуваті ґрунти або солонці, а на ще більш підвищених — солоді (рис. 41,42).

Вплив рельєфу на комплексність залягання солонців, солончаків і солодів

Вплив рельєфу на комплексність залягання солонців, солончаків і солодів

Утворення солончаків залежно від рельєфу

Утворення солончаків залежно від рельєфу

Рослинність. У різних ґрунтово-кліматичних зонах на осолоділих грунтах рослинність неоднакова. Так, наприклад, у лісостеповій зоні в Сибіру на солодях, які трапляються серед сірих опідзолених грунтів, ростуть береза (березові колки), осика, а в зоні чорноземних грунтів — звичайний дуб, верба, осика, а також пирій, тонконіг та інші трав’яні рослини.

В зоні сухих степів на осолоділих каштанових грунтах росте ксерофітна і мезофільна степова рослинність (пирій повзучий, полин, ковила сарептська, келерія та ін.), а в зоні пустинь серед сіроземів на осолоділих грунтах поширені різні полини.

Агрономічні властивості солодів і поліпшення їх родючості. Для вирощування сільськогосподарських культур солоді мало придатні. Ці ґрунти безструктурні, мають несприятливі фізичні властивості, бідні на поживні речовини, кислі. Значна кількість у них кремнезему при малому вмісті колоїдів зумовлює їх незначну вологоємкість. Безструктурність таких грунтів спричинює їх запливання. Під час обробітку вони розпилюються, на поверхні орного горизонту утворюються міцні грудки.

Солоді часто поширені невеликими (0,5—3 га) плямами серед інших грунтів. Навесні на них довго застоюється вода, внаслідок чого переважають анаеробні процеси, ґрунти заболочуються, а також затримується обробіток грунтів.

Для поліпшення родючості осолоділих грунтів і солодів треба збагатити їх на органічні речовини. Для цього вносять підвищені дози органічних і мінеральних добрив. З мінеральних добрив найбільш ефективні азотно-фосфорні, причому на осолоділих грунтах можна вносити менші дози цих добрив порівняно з солодями. Внесення органічних добрив і висівання сидератів сприяє також поліпшенню структури цих грунтів. Кислі осолоділі ґрунти доцільно вапнувати. Там, де осолоділі ґрунти поширені плямами, орні масиви слід починати поліпшувати з планування поверхні полів.